Василь Стечишин

Фотографія Василь Стечишин (photo Vasiliy Stechishin)

Vasiliy Stechishin

  • Рік народження: 1909
  • Вік: 106 років
  • Громадянство: Росія

Біографія

Василь Климентійович Стечишин прожив XX століття наскрізь. Народився в 1909 році. У громадянську війну навчався в кавалерійській школі. Закінчив Військову академію імені Фрунзе, працював у зовнішній розвідці. Велику Вітчизняну почав в Маньчжурії, потім служив в Югославії. З 1945 по 1948 рік був комендантом четвертого, радянського, сектору Вени. Повернувшись до Союзу, залишився в армії. До 94 років він зібрав колекцію безцінних спогадів про історію століття.

Василь Климентійович народився в Херсонській губернії в небагатій родині, де було 18 дітей. У дев’ять років пішов працювати. Спробував різні спеціальності — від підмайстри до трунаря камнетеса.

З утворенням допоміг старший брат Микита Климентійович, людина свого часу відомий військовий архітектор, літератор. Спочатку він визначив Василя в кавалерійську школу, а в 1934 році допоміг вступити у Військову академію імені Фрунзе. Той вчився добре, старшого брата не підводив, брав перші призи на змаганнях з кінної рубці, плавання. Навіть отримав іменний годинник від Ернста Тельмана.

Після академії, встигнувши до того часу одружитися, пішов Василь служити в зовнішню розвідку — і майже відразу був засланий резидентом в Харбін. У той час Маньчжурію контролювали японці. За радянськими дипломатами постійно велася зовнішнє стеження.

За спогадами Василя Климентьевича, працювати в таких умовах було важко. Щоб відірватися від «хвоста», доводилося вигадувати різні прийоми . Наприклад, успіхом користувався такий спосіб. В машину брали мітлу, і перед тим як людина виходив, відкривалися дверцята — і ця сама мітла піднімала моторошну пил (на будь-якій вулиці було предостатньо). За пиловими хмарами резидентам вдавалося проходити непоміченими.

У Маньчжурії з обов’язку служби Стечишин неодноразово зустрічався з Мао Цзедуном. Згадує про нього без неприязні, але називає «людиною не особливого таланту».

У самий розпал війни, в 1943 році Василь Климентійович познайомився з шалено популярним в середовищі еміграції Олександром Вертинським. Сталося це якраз у той момент, коли Вертинський вирішив повернутися в СРСР. Супроводжуючим випало бути Стечишину.

Їхали через всю країну в шикарному вагоні — обробка з дуба, різьблені ручки. У Читі ненадовго зупинялися. Жили в холодному дерев’яному будинку. Василь Климентійович згадує, що за маленькими Анастасією та Маріанною доглядала нянька, а сам Вертинський любив ганяти чаї, підливав в заварку коньяк з срібного графинчика.

У 1944 році колишній віце-консул СРСР у Маньчжурії був посланий в Югославію радником до самого Броз Тіто. Так вийшло, що вони стали дружити сім’ями. Син Василя Климентьевича, Юрій Васильович Стечишин згадує, як перший чоловік Югославії приходив до них у гості, садовив її до себе на коліна. Стечишину-старшому Броз Тіто особисто вручив вищу військову нагороду — «Партизанську зірку».

Було за що. Одного разу Василь Климентійович приїхав в одну з дивізій, розквартированих далеко від театру військових дій. Вночі німці здійснили прорив і атакували розташування дивізії. Югославські солдати, покидавши зброю, бігли. Радянський резидент вискочив на вулицю, відразу ж наткнувся на німецького офіцера, але встиг вистрілити першим. Російські солдати, на відміну від «югов», позиції не здали, і під керівництвом Стечишина атака була відбита.

Під час роботи в югославській резидентурі з Василем Климентьевичем траплялися й курйози. Наприклад, один раз, збираючись на агентурну зустріч, він приклеїв вуса, одягнув громадянське пальто і… кашкет із зіркою. Слава богу, його пильний шофер помітив це і натякнув на деяку невідповідність у вигляді.

Незабаром Стечишина викликав Сталін — доповісти про ситуацію в Югославії. Зі спілкування з кремлівським горцем Василю Климентьевичу запам’яталося, що він був жорстоким, але коректний. Совершенноне лаявся матом.

— Батько казав, що перші десять хвилин доповіді він страшенно боявся, — згадує Юрій Стечишин, — а потім зрозумів: Сталін адекватний і неамбициозен. Йому можна заперечувати… якщо йде обговорення. Батько розповідав, що Сталін любив пройти раз уздовж ряду витягнулися в струнку підлеглих і раптом почати питати думку кожного: «А ви що думаєте? А ви?» Потім знову починав ходити — вже за спинами доповідачів. Про це, правда, їх заздалегідь попереджав секретар: «Спаси вас бог в такий момент повернутися!»

В 45-му Василя Климентьевича перевели в захоплену союзниками Вену. Місто було поділено на чотири сектори — радянський, американський, англійський, французький. Стечишин став комендантом території, що була під контролем наших військ. Це був пік його військової кар’єри. Коменданта з домочадцями поселили в знаменитому палаці Ліхтенштейн.

Практично не постраждала від військових дій Відень нагадувала Вавилон. На вулицях і в шинках щосили гуляли австрійці, поляки, французи, англійці. 10-річному синові радянського коменданта хтось з американців на радощах подарував дрібнокаліберну гвинтівку.

Росіяни існували двома окремими групами — солдати і емігранти.

— Ми нічого проти них не мали, їм треба якось виживати, — розповідав про емігрантів Василь Климентійович. — Найважчим, до речі, було спілкування з нашими військами. Не всі солдати трималися гідно. Пили, бешкетували…

Ще однією проблемою були місцеві красуні, якими дуже захоплювалися наші офіцери. Коли радянський контингент залишав Відня, довелося навіть видати спеціальне розпорядження: дружин і дітей, що мають австрійське громадянство, дозволяється перевезення в СРСР.

У 1948 році Василя Климентьевича відкликали на батьківщину. Ще один рік він пропрацював у розвідці. Розвинутися його кар’єрі мимоволі завадив старший брат Микита, який колись допоміг з визначенням у кавалерійську школу.

Микита Стечишин, старший науковий співробітник Головного військово-наукового управління Генштабу Радянської армії, на зборах занадто сміливо заявив, що ідея будівництва фортифікацій на узбережжях країни, підтримувана Сталіним, злочинна. У 1953 році його репресували.

Це були страшні роки для Стечишиных. Василь Климентійович — людина вольова, різкий — сам ходив по лезу бритви, щодня ризикуючи бути заарештованим. Його дружина Віра Миколаївна, побоюючись обшуку, порвала і викинула всі фотографії, пов’язані з Броз Тіто і службою чоловіка у Відні.

Обійшлося. Колишньому резиденту довелося займатися викладацькою діяльністю, а пізніше — стати лектором ЦК. Перед пенсією він працював в Інституті російської мови викладав історію іноземним студентам.

— Батько був звичайним військовим, що виконали свій обов’язок, — сказав мені Юрій Стечишин. — Але з-за свого твердого характеру він вічно наживав ворогів. На нього постійно доносили. А він продовжував критикувати все, що вважав неправильним.

— А світлу ідею комунізму критикував?

— Ні, звичайно! Як-то ще до перебудови я йому сказав, що буде час, коли соцкраїни стануть воювати між собою. Після цього він зі мною два тижні не розмовляв.

З миготіли в телевізорі сучасних державних мужів Василь Климентійович найбільше критикує товариша Буша-молодшого. Дарма, каже, американці полізли на Ірак.

Зауважте, це — думка досвідченого розвідника.