Осипов Василь

Фотографія Василь Осипов (photo Vasiliy Osipov)

Vasiliy Osipov

  • День народження: 30.12.1917 року
  • Вік: 73 року
  • Місце народження: Петроград, Росія
  • Дата смерті: 16.07.1991 року
  • Громадянство: Росія

Біографія

Під час Великої Вітчизняної війни Ст. Н. Осипов брав участь у боях на Південному і Південно-Західному фронтах. Був командиром ланки, ескадрильї. Тільки в період з 1 березня 1942 року по листопад 1943 року він здійснив 267 бойових вильотів вночі і 8 — вдень. Всього ж за роки війни він здійснив близько 400 бойових вильотів. Його екіпаж знищив багато бойової техніки і живої сили противника. 20 червня 1942 року В. Н. Осипову присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 13 березня 1944 року він був удостоєний другої медалі «Золота Зірка». Нагороджений також багатьма орденами і медалями.

Василь Миколайович Осипов народився в робочій сім’ї. За національністю російська. Член КПРС з 1942 року. У Радянській Армії з 1937 року. У 1940 році закінчив Чкаловське військове авіаційне училище.

Після Великої Вітчизняної війни Ст. Н. Осипов закінчив вищу офіцерську льотно-тактичну школу, а потім займав ряд командних посад у ВПС. З 1954 року за станом здоров’я він знаходиться в запасі, живе і працює в Ленінграді.

Осипов василь народився в Петрограді. Коли його батько, слюсар заводу «Михельсон», вирушив з робочим загоном на громадянську війну, мати забрала дітей і поїхала до рідних у село.

Маленька річка, прозора гайок — ось перші спогади Василя.

Батько повернувся з війни веселий. Високо підкинув сина. Міцно поцілував дружину і доньку. І відразу заторопил всіх збиратися в дорогу.

Сім’я знову оселилася за Невської заставою. Іноді у вихідний день батько і син йшли в центр, до набережних, милуватися Ленінградом.

— Ось тут стояли юнкера, — говорив батько. — Звідси рушили наші дружини…

А потім розповідав про бої громадянської війни, і очі сина горіли.

З дитячих років мріяв Василь Осипов про Радянської Армії. Займався гімнастикою. Брав участь у стрілецьких змаганнях. І хоча вчився не дуже старанно, з математики і географії завжди отримувала хороші оцінки.

У 1937 році він закінчив школу. Був випускний вечір. Грала музика. Хлопці обирали інститути, сперечалися…

— Ти куди збираєшся? — запитували Осипова.

— Вже, — відповів він, — зарахований в авіаційне училище.

І посміхався ніяково й щасливо.

Через кілька днів Василь Осипов виїхав до Оренбурга. З перших занять, з перших кроків в училищі Осипов відчув, що знайшов своє справжнє місце в житті. Все було цікаво. Тепер з будь-якого предмету він отримував тільки відмінні оцінки і одним з перших на курсі почув від старшого інструктора Мискіна: «Курсант Осипов виконує сьогодні політ самостійно…»

Після польоту Василь довго лежав у степу, дивився в синє небо. Над аеродромом кружляли невгамовні У-2, проходили строєм білі красені СБ — двомоторні бомбардувальники.

«Ось і збулася мрія, — думав Осипов. — Тільки повернувся з польоту, скоро знову. Добре…»

Однак на наступному занятті інструктор вилаяв його за нечіткий маневр. У Осипова не ладилося з пілотуванням на малих висотах.

Навчальні будні проходили в напруженій праці. І праця ця приносив Василю радість. Незабаром він освоїв бриючий політ. Йому особливо подобалося летіти, майже притулившись до землі, а потім, піднявшись, кружляти над степом.

До кінця навчання Осипову довелося з’їздити у відпустку. Батько продовжував працювати на заводі. Знову, як у минулі часи, вони вирушили в далеку прогулянку до набережних. Батько з гордістю поглядав на ладного в льотній формі сина, стримано посміхався.

— Ким же ти будеш, винищувачем?

— Піду в бомбардировочную. Якщо війна, буду літати у ворожі тили, бити ворога прямо в серце.

У 1940 році Василь Осипов відмінно закінчив училище, отримав звання лейтенанта і був призначений в бомбардувальний полк.

Він потрапив в ескадрилью, якою командував Омельченко — досвідчений льотчик, але суворий. Його дев’ятка ходила краще всіх в полку, злагоджено, крило до крила, хоч нитку між літаками простягай — не обірветься. Осипов літав в головному ланці, праворуч від командира.

Життя в полку не надто відрізнялася від училищної: заняття, тренування, розбори польотів і хороші, тихі вечори, коли не було чергової навчальної тривоги.

На світанку 22 червня 1941 року сигнал тривоги зірвав людей з ліжок.

— Ось недоречно, — шепнув запізнений молодший лейтенант Луданов, стаючи в дію поряд з Осиковим. — У мене такі плани на неділю!

— Війна завжди недоречно, — відповів Василь Осипов, і Луданов тільки тепер помітив, як посуровели обличчя товаришів.

Війна… Фашисти топчуть землю України, Білорусії, Прибалтики. А в полку, як не дивно, начебто все йде як і раніше. Хіба тільки Омельченко ще суворіше розпікає льотчиків за найменшу помилку.

23 липня полк отримав перше бойове завдання. Ескадрилья, в якій служив Осипов, піднялася з аеродрому неподалік від Мелітополя. У головному ланці, як зазвичай, — Омельченко, Луданов, Осипов.

Літаки йшли на великій висоті над територією, яку ще не зачепила війна. Але, поглядаючи вниз, Осипов помічав її суворі прикмети. На захід рухалися колони наших військ. Назустріч їм тяглися по дорогах валки біженців, порошили стада.

Лінія фронту позначилася рідкісними рисками траншей і ватяними хмарками розривів. Неподалік від Гострої Могили, що під Білою Церквою, командир виявив ворожі танки, автомашини, бензоцистерны. Що ж, мета підходяща!

Омельченко повів ескадру на бомбардування. Зенітні батареї зосередили вогонь на провідному ланці. Осипов раптом відчув, як здригнувся його «іл», і, озирнувшись, побачив у правому крилі рвану дірку. Але машина залишалася слухняною. Скинувши по дві бомби, літаки набирали висоту, готуючись до другого заходу.

Другий захід. Омельченко виводив дев’ятку точно, як на навчальному полігоні: розворот, зниження, горизонтальна майданчик — дві бомби вниз. На цей раз до ворожих зенітки приєдналися великокаліберні кулемети. Осипову здавалося, що світяться траси перехрещуються десь прямо під ногами.

Третій захід. Тепер, напевно, кінець. Але Омельченко, похитавши крилами своєї машини, знову повів ескадру на меті…

Коли, нарешті закінчивши бомбування, вони йшли від чорного диму пожеж, Осипов глянув на годинник: 45 хвилин над метою. Зусиллям волі він раптом скинув що нахлинув втому. Швидко темніло. Повернутися на свій аеродром не вдасться, доведеться сідати десь у полі…

Так пройшов перший бойовий виліт. А потім їх було багато. Бомбардування переправ, колон супротивника… Командир ішов завжди точно на ціль. Осипов — вище і праворуч. Луданов — нижче і ліворуч. Поверталися на бриючому — на випадок зустрічі з «мессершмиттами». Вильоти ставали буднями. І тільки вісімнадцятий, як і перший, міцно запал Осипову в пам’ять,

Це було 17 серпня 1941 року, напередодні Дня авіації. В полку чекали артистів. Ескадра отримала звичайне завдання обстежити район, знайти мету і вразити її. Командир вів літаки на підвищеній швидкості: хотілося встигнути до концерту.

Проте в зазначеному районі великих об’єктів виявити не вдалося. Тільки біля однієї з гайків догоряли фашистські автомашини. Мабуть, тут вже хтось «попрацював» з радянських льотчиків.

Довелося летіти далі. Коли час пошуку підходило до кінця, ескадрилья побачила ворожий аеродром. На землі стояли недбало замасковані фашистські винищувачі. І, хоча у наших бомбардувальників не було повітряного прикриття, командир повів літаки на ціль.

Після перших розривів бомб, як з разворошенного осиного гнізда, назустріч «ілам» почали вилітати фашистські винищувачі. Так зав’язався перший повітряний бій, в якому брав участь Осипов.

Осипов і командир знижувалися на великій швидкості, поспішаючи притиснутися до землі, утруднити винищувачам маневр. В цей час куля пробила лівий мотор. Осипов почав відставати і майже відразу побачив, як на хвості машини командира з’явилося полум’я. Намагаючись збити вогонь, той різко кинув машину вгору. А обважнілий літак Осипова не набирав висоту і залишився один. До нього наближалися два ворожі винищувачі. Треба було щось швидко робити.

Осипов зробив розворот так, щоб стрілка-радиста було зручніше вести вогонь, і дуже скоро один з винищувачів ткнувся в землю. Другий промчав зовсім поруч із «мулом». Куля вдарила поряд з плечем Осипова. Інша відірвала шматок лопаті. Машина почала вібрувати.

Ось як розповідав потім Василь Осипов про цей бій:

— Йду на бриючому біля самої землі. Попереду озеро. А винищувач знову заходить. Невже доведеться гинути в озері? Краще б в землю… »Ех, — думаю, — Синіцин, друг, бий, будь ласка, влучно!» І молодець Синіцин. Другий винищувач задимів, відвалився. А я вирішив тягнути до аеродрому. Низько лечу. Бачу, колона на дорозі. Думав — свої. Ні! Знову стріляють по літаку. І все-таки знову проскочив. З машини тече масло, бензин. Всі площини пробиті. Зв’язку, в небі навколо порожньо. Не видно товаришів. Значить, треба сподіватися тільки на себе. Коли попереду показався Дніпро, почав здавати останній мотор. Як перелетів через річку, не пам’ятаю. Посадив машину на своїй землі, біля млина, біля пам’ятної села Дніпровка. Так і не вдалося послухати довгоочікуваний концерт.

Осипов ніколи не пишався кількістю пробоїн у своїй машині, хоча часом їх число доходило до сотні. Найбільше він цінував точність бойового розрахунку. Набрати висоту понад заданої. Безшумно, прибравши газ, спланувати. Акуратно прицілитися і нанести удар раптово і чарівно. Такий був його «почерк». Але якщо вже він намітив мету і пішов на неї, ніяка небезпека, ніякої шквал вогню не змусять Осипова згорнути в сторону.

Як-то Осипову довелося зробити три нічних бойових вильоту поспіль. Наближався світанок. В цей час в полк надійшло повідомлення, що за лінією фронту, в одному з приморських міст, відбувається важлива нарада фашистського командування.

У четвертий раз за добу піднявся Василь в повітря. Він вів свою машину над морем крізь низькі хмари. У розриві хмар відкрився ворожий місто. Осипов скинув газ, і літак майже нечутно рушив прямо до продолговатому будівлі штабу.

Перша ж бомба розвернула половину будівлі. Квапливо заплескали зенітки. Повітря прошили світяться траси. Вогонь блищав звідусіль. Але Осипов, спокійно завершивши розворот, знову пішов на штаб, назустріч розривів. Друга бомба лягла так само точно.

Набравши максимальну швидкість, Осипов вів свій літак в бік моря. Але кілька «мессершміттів» вперто наздоганяли його машину. Тоді, пірнувши в хмари, Василь направив літак… знову до міста. Винищувачі проскочили повз…

У березні 1942 року капітана Осипова перевели в іншу бомбардировочную частина. До цього моменту на його рахунку було вже понад сотні бойових вильотів. Осипова прийняли до лав Комуністичної партії.

Одного разу повітряна розвідка встановила, що на близьке до лінії фронту ворожий аеродром перекидалася велика група Ю-88 і ХЕ-111. Мабуть, готувався удару по об’єкту в нашому глибокому тилу. Цей удар треба було попередити. Полк радянських бомбардувальників, в якому служив Осипов, піднявся в повітря в сутінки, з таким розрахунком, щоб перетнути лінію фронту вже в темряві. Наблизилися до аеродрому противника. Стали розрізнюваними посадочні знаки і загороджувальні вогні. І раптом посадочні згасли, а замість них загорілися аеронавігаційні. Ворожий аеродром готувався випускати «юнкерси» і «хейнкелі» на бомбардування. «Треба поспішати!» — промайнуло в голові у Осипова.

— Штурман, розворот, — скомандував він. — Йдемо до аеродрому над батареями. Інакше спізнимося.

Зенітні батареї противника мовчали, беручи машину Осипова за один зі своїх літаків, вже піднялися з аеродрому.

Розворот. Літак вже на бойовому курсі йде паралельно злітно-посадковій смузі. Ще мить — і стокілограмові бомби одна за одною почали вивалюватися з бомболюков. Величезними смолоскипами спалахнули на смузі фашистські машини…

В червні 1942 року товариші тепло привітали Василя Миколайовича з присвоєнням йому високого звання Героя Радянського Союзу.

Тепер він літав за багато сотень кілометрів у глибокий тил противника, як і обіцяв колись батькові. Літав ночами. Під крилом літака пропливала рідна земля — темна, без вогнів, чекає своїх визволителів. Зрідка з висоти можна було розрізнити білі точки багать. Швидше за все, це були партизани.

Разом з бомбами, призначеними для ворога, в машину Осипова завантажували пачки листівок. У них були гарячі слова правди про героїчну боротьбу нашої армії, слова, які давали сили радянським людям, що потрапили під вороже ярмо.

В кінці 1943 року полк, в якому воював Осипов, вже брав участь у визволенні Кавказу, Донбасу, в битві на Курській дузі, був перекинутий на північ, під Ленінград. Тут, у рідному місті, залишалися батьки Василя, сестра.

Кілька разів, прямуючи на бомбардування, Осипов проводив літак над рідним містом. Він навіть бачив його — принишклий, засніжений, суворий.

У лютому 1944 року могутнім ударом армій Волховського, Ленінградського і 2-го Прибалтійського фронтів ворог був відкинутий від стін Ленінграда.

У ці дні Осипов відлітав з аеродрому і повертався на нього усміхнений, веселий. І тільки іноді в глибині очей прослизала тривога.

Нарешті він отримав можливість побувати в Ленінграді. Спочатку Василь йшов, потім, вже не стримуючись, побіг. Ось його вулиця, ще кілька кроків — і він ривком відчинив двері. Порожня, холодна кімната…

— Може бути, сьогодні, не полетите? — запитав командир полку, дивлячись на змарніле, потемніле обличчя майора Осипова.

— Ні, товаришу полковник. Дозвольте летіти. Саме сьогодні.

І знову стелиться під літаком земля. Тепер це земля ворога. Ворога, який погубив близьких йому людей, знищив тисячі радянських громадян.

— Товаришу майор! — лунає в навушниках голос штурмана. — Потрібно докрутити три градуси вліво…

Осипов василь міцніше стискає штурвал. Потрібно докрутити. Потрібно точно вийти на ціль. Потрібно воювати ще умелей, щоб швидше остаточно добити фашизм, щоб ніколи більше не було на землі війни, щоб ніде не вмирали від голоду люди.

…В березні 1944 року за доблесть і мужність гвардії майору Василю Миколайовичу Осипову було вдруге присвоєно звання Героя Радянського Союзу.