Микола Антонов

Фотографія Микола Антонов (photo Nikolay Antonov)

Nikolay Antonov

  • День народження: 21.05.1925 року
  • Вік: 81 рік
  • Місце народження: дер. Олександрівка, Росія
  • Дата смерті: 16.01.2007 року
  • Громадянство: Росія

Біографія

Медаль «Золота Зірка» Героя і орден Леніна Миколі Григоровичу Антонову вручав маршал бронетанкових військ Павло Семенович Рибалко. Звільнившись у запас, Антонов надходить на завод «Фрезер», працює на внутришлифовальном верстаті. Вдень в цеху. Ввечері за партою інструментального технікуму. Через кілька років його переводять на Московський механічний завод Мінмонтажспецбуду. Спочатку майстер. Потім інженер-технолог. І так — до пенсії, на яку вийшов в 1984 році

Народився 21 травня 1924 року в селі Олександрівка Єфремівського району Тульської області. Батько, Григорій Іванович, був агрономом-садівником. Мати, Мотря Іванівна, працювала в колгоспі.

Вчитися Миколі довелося в різних школах. Батьки тричі переїжджали на нове місце проживання. У 8-му та 9-му класах він навчався в Москві. Закінчення 9-го класу збіглося з початком Великої Вітчизняної війни. Природно, як і багато юнаків, Микола рвався на фронт. У групі своїх однолітків він з’явився у військкомат. Але військком, посилаючись на його непризывной вік, порадив подати заяву в Московське військово-інженерне училище.

— Але у мене ще немає повної середньої освіти, — зауважив юнак.

— А ти добре попроси приймальну комісію, спробуй скласти вступні іспити. Почитай підручники для 10-го класу.

Рада воєнкома виявився до речі, і Антонова, зовнішні дані якого: спокійний, ставний, сильний — вселяли повна довіра, після іспитів зарахували у військове училище.

В 1943 році Миколі присвоїли звання молодшого лейтенанта. У числі таких же дострокових випускників училища його направили в діючу армію. Молодшого лейтенанта визначили в 120-й окремий гвардійський саперний батальйон 6-го гвардійського танкового корпусу, який входив в знамениту до того часу 3-ю гвардійську танкову армію генерала Павла Семеновича Рибалка.

Дев’ятнадцятирічний юнак стає командиром саперного взводу. Багато солдати за віком були придатні йому в батьки. Проте знання, одержані у військовому училищі, допомогли йому — не відразу, звичайно, а з часом — завоювати авторитет і домогтися визнання бувалих людей. У своєму колі солдати взводу нерідко називали чотового «синком», виконували його накази, що віддаються завжди в спокійному тоні.

А війна стрімко йшла на захід. Чого тільки не довелося будувати, споруджувати, майструвати саперам взводу Миколи Антонова в ході Житомирсько-Бердичівської, Проскурівсько-Чернівецької, Львівсько-Сандомирської операцій. Нині, немов улюблена пісня, встають у пам’яті колишнього чотового назви міст: Козятин, Проскурів, Тернопіль, Перемишль, Львів…

Сапери, ці великі трудівники війни, будували бліндажі і землянки, ремонтували дороги, щоб по них могли пройти піхотинці і танки армії Рибалко, знешкоджували міни. Роботи було по вуха. Але більш відповідальна і більш небезпечна робота для взводу молодшого лейтенанта настала тоді, коли його перевели в 22-ю гвардійську мотострілецьку бригаду того ж 6-го гвардійського танкового корпусу. Посада — командир саперного взводу, але значно посиленого технічними засобами. Відтепер його сапери ставали супутниками розвідників бригади, і турбот додалося вище заходи. У справах губився лік дням і ночам. Відпочивати доводилося мало не на ходу. І якщо розвідники, дорогу для яких розчищали від мін сапери взводу Антонова, знаходили найбільш зручний ділянку для зведення невеликого мосту через малу річку, поверталися в розташування бригади і відпочивали, то мостостроителям доводилося в гранично короткі терміни наводити переправу, найчастіше під вогнем супротивника. Сапери несли втрати. Контужений був і Антонов.

Але ось що дивно. Чимале число легко поранених солдатів взводу, що потрапили на лікування в армійські госпіталі, як правило, поверталися у свій взвод, до все ще молодшому лейтенантові. Тут вже нічого не поробиш: не щастило Антонову на військові звання (лейтенанта він отримав після війни, незадовго до звільнення в запас). Зате щастило на ордени. За бойові успіхи в районі Львова, а це було літо 44-го, — орден Червоної Зірки. Не пройшло і півроку — на грудях молодшого лейтенанта вже й орден Вітчизняної війни I ступеня. А попереду…

У хороброго і винахідливого людини буває зоряний час. Антонов згадує, як одного разу він опинився в колі вищого начальства 3-ї гвардійської танкової армії. Генерал Рибалко, мабуть, тільки що прибув з Москви, виголосив давно очікувану фразу: «Наша армія буде брати Берлін!»

Ці п’ять слів викликали загальне тріумфування. Антонов відчув прилив сил, і незрівнянно більшу відповідальність за подальші дії взводу.

…Танки Рибалко — на підступах до Берліна. Лобова атака, великі втрати. Розвідники доповіли: більше надійний шлях до лігва Гітлера через міст. Але міст з боку противника підірваний. І Антонов отримує наказ комбрига: «Час — на відновлення моста. Танки не можуть чекати!» Точно через годину по мосту танкова колона продовжила свій шлях до Берліну. Слідом і сапери висунулися в район Потсдама.

Це вже потім, коли спало напруження, коли видався годинку вільно зітхнути, молодший лейтенант в колі своїх солдатів згадував: «І звідки у нас стільки сили бралося, коли ми з шпал споруджували клеки і підводили їх під основу мосту. І все це під безперервним обстрілом противника».

…24 квітня 1945 року. Цей день особливо пам’ятний командира саперного взводу. На шляху бригади канал Teltow, ширина якого не досягала і 50 метрів.

Отримавши наказ підготувати човнову переправу, Антонов особисто виповз до каналу і підшукав найбільш потайні підступи до нього. Туди-то і були спрямовані складні човни. Сапери підготували їх до спуску на воду. Але от біда — немає весел. Стали шукати вихід із становища. «Потрібна мотузка, — сказав взводний. — Не менше ста метрів завдовжки».

І міцна мотузка була знайдена. Її-то і закріпили на протилежній стороні каналу. Натягнули. І човни, забиті до відмови бійцями бригади, одна за одною пішли через канал. В цей час по переправі вдарив німецький кулемет. Антонов повідомив артилеристам, звідки ведеться стрілянина, і кулемет незабаром замовк. Через годину два батальйони вступили в бій, витісняючи противника. Сапери ж приступили до зведення тимчасового мосту через канал.

Скільки залишилося за плечима саперного взводу Миколи Антонова переправ — великих і малих! І слава прийшла до молодого взводному. І до цього одного разу він чув: «Микола, готуй дірку на гімнастерці — ти представлений до звання Героя».

Але минали тижні. Минуло більше місяця з того дня, коли травневими короткими ночами, отгремев, закінчилися бої, і довгоочікувана Перемога стала реальністю; солдатам взводу вручили нагороди за переправи, а нагорода чотового так і не виявляла себе.

Корпус перебазувався в Чехословаччину. На кінець червня. І тільки 27 червня 1945 року начальник інженерної служби корпусу полковник Несветайлов привітав Антонова.

— Сьогодні по радіо передали Указ Президії Верховної Ради СРСР. За мужність і героїзм вам присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Від душі вітаю!

Медаль «Золота Зірка» Героя і орден Леніна Миколі Григоровичу Антонову вручав маршал бронетанкових військ Павло Семенович Рибалко.

А попереду — мирне життя. Звільнившись у запас, Антонов надходить на завод «Фрезер», працює на внутришлифовальном верстаті. Вдень в цеху. Ввечері за партою інструментального технікуму. Через кілька років його переводять на Московський механічний завод © 3 Мінмонтажспецбуду. Спочатку майстер. Потім інженер-технолог. І так — до пенсії, на яку вийшов в 1984 році.

Але і нині Микола Григорович — частий гість на заводах, у технікумі, в школах, де є про що поговорити, є що розповісти молоді.

Живе в Москві.