Іван Герасимов

Фотографія Іван Герасимов (photo Ivan Gerasimov)

Ivan Gerasimov

  • День народження: 08.08.1921 року
  • Вік: 86 років
  • Місце народження: Пестровка, Росія
  • Дата смерті: 04.06.2008 року
  • Громадянство: Україна

Біографія

Ратний шлях Івана Олександровича відзначений двома орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, трьома орденами Червоного Прапора, двома орденами Червоної Зірки, орденом «За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР» III ступеня, медаллю «За відвагу», нагородами іноземних держав. Діяльність бойового генерала відзначена вищою нагородою України — «Герой України» з врученням ордена «Золота Зірка», яку вручив йому президент країни Л. Д. Кучма на урочистому засіданні, присвяченому 55-й річниці визволення України. Він тричі нагороджений державним орденом України Богдана Хмельницького, орденом «За заслуги» III ступеня і золотою медаллю «За ефективне управління».

Народився 8 серпня 1921 року. Син — Герасимов Олександр Іванович, генерал-лейтенант, начальник кафедри академії Генштабу Збройних Сил РФ. Дочки — Ольга, Наталя. Має трьох онуків: Івана, Максима, Дениса, внучку Люду, правнука і правнучку.

Влітку 1940 року, висунувшись з башти танка, запилений від тривалого маршу, командир танкового взводу лейтенант Герасимов ловив кинуті йому букети квітів від жителів бессарабських сіл. А через рік там же, під Скулянами, разом з прикордонниками рота під його командуванням у складі 15-ї механізованої дивізії мужньо стримували шалений натиск переважаючих сил противника, відходячи до Дністра, а потім — і до Дніпра.

Згадуючи через 55 років той важкий час, Іван Олександрович каже: «Суворе випробування пройшли всі ми — і рядові солдати і командири. Фашисти давили нас з усіх боків: з неба, в лоб, з флангів. Ворог мав подвійний і навіть потрійний перевагу практично у всіх родах військ. А ми? Навіть те, що мали в 1941 році, не встигли розгорнути як слід. До того ж наші танки Т-26, БТ, так і більш масивні Т-28 і Т-35, непогано показали себе в Іспанії і на Хасане, не витримували конкуренції з німецькими — горіли, як сірникові коробки. Пізніше танки КВ і Т-34 були незрівнянно краще, однак спочатку їх було дуже мало — по одному на батальйон. І все ж наші танкісти не падали духом, билися з ворогом до кінця. У ті дні, пам’ятаю ми майже не глушили мотори — машини працювали, як кажуть, на повному газу…»

З боями на Північному Кавказі, Курській дузі рухалися наші війська до України, до Дніпра. А з ними і 59-й окремий гвардійський важко-танковий полк прориву 3-ї гвардійської танкової армії. Протягом ночі, залишивши на колишньому місці дислокації фанерні макети, танкісти здійснили багатокілометровий кидок на північ, до Лютежу, і звідки пішли на штурм стародавнього Києва. В першому ряду йшов у бій танк начальника штабу полку майора Герасимова.

Після виснажливих боїв за Дніпро і Київ танкісти 59-го окремого гвардійського важко-танкового полку зупинилися на короткочасний відпочинок. У зв’язку з пораненням командира полку Герасимову було наказано узяти на себе командування полком, організувати розвідку маршруту, якщо треба — то боєм, виставити охорону і вийти на підступи до райцентру Коростышеву, де наша 69-я механізована бригада натрапила на жорсткий опір німців і застрягла. Треба було підсобити їй ударом з флангу і тилу.

Містечко Коростишів, розташований на березі річки Тетерева — притоки Дніпра, лежав у 30 кілометрах від обласного центру — Житомира і вважався великим опорним пунктом гітлерівців на трасі Київ — Львів, тому оволодіння їм наше командування вважало важливим.

28 грудня 1943 року танкісти 59-го окремого гвардійського важко-танкового полку прориву, форсувавши річку Тетерів, вийшли з півночі в тил німцям так раптово, що ті навіть не встигли організувати оборону. А з півдня по них вдарила 69-я мотострілецька бригада…

Київську наступальну операцію майор Герасимов завершив уже на посаді командира полку. А на його батьківщину — батькові Олександру Олександровичу, одному з керівників місцевого колгоспу, і матері Марії Дмитрівні командування направило лист, в якому повідомлялося про нагородження їх сина орденом Червоного Прапора.

На кілька місяців розлучився майор Герасимов з боевымидрузьями-танкістами: командування, бачачи в ньому перспективного офіцера, направило його на курси при Академії бронетанкових і механізованих військ. Війну завершив Іван Олександрович начальником штабу 32-ї окремої гвардійської танкової бригади, яка згодом брала участь у боях на Далекосхідному фронті.

У повоєнні роки генерал В. А. Герасимов командував дивізією, армією, Північною групою військ, майже 10 років був командувачем військами Київського військового округу. Перед закінченням військової служби більш 4 років був Головнокомандуючим військами Південно-Західного напрямку.

Успішна службова кар’єра генерала Герасимова — це результат його особистих якостей, відмінного знання військової справи. Недарма всі навчальні заклади, в тому числі дві академії, він закінчував з відзнакою (із золотою медаллю).

Більше 10 років Іван Олександрович був членом Політбюро ЦК Компартії України, його не раз обирали депутатом Верховної Ради СРСР. Останні роки він очолює Організацію ветеранів війни, праці, військової служби та правоохоронних органів України.

Іван Олександрович і тепер сповнений енергії. Його колишня командирська виправка, молодецький запал, аналітичний розум, ораторський дар, простота в спілкуванні і чуйність викликають незмінне до нього повагу. Він багато робить для соціального захисту учасників війни, трудівників військового тилу, ветеранів військової служби. Причому про багатьох проблемах він знає не з чуток. За останні роки він особисто прийняв у Раді понад 6 тисяч ветеранів.

Очолювана ним Рада ветеранів ініціював цілу низку законів України, в тому числі про статус ветеранів та гарантії їх соціального захисту, пенсійного законодавства, увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні, пам’яті захисників Вітчизни та інших, проводить велику роботу по зміцненню єдності та організаційного згуртування ветеранського руху в Україні і країнах СНД. На рахунку Ради такі патріотичні акції, як марш миру по Дніпру, естафета Пам’яті Слави «Через всю Україну» та інші.

«Працювати на цьому почесному терені дуже непросто, мабуть, навіть складніше, ніж на відповідальній посаді у військах, де все розписано, передбачено, — зізнавався Іван Олександрович. — Адже на ветерана нині звалилася купа невирішених проблем. Наша щоденна пошта рясніє кричущими бідами, закликами до нас, до керівництва держави звернути нарешті увагу на злиденне становище пенсіонерів усіх категорій, не на словах, а на ділі захистити їх соціальні права, полегшити тягар старості і життя. В міру своїх сил, з допомогою нечисленного, але дружного апарату Ради ветеранів робимо все, що в наших можливостях».

Ратний шлях Івана Олександровича відзначений двома орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, трьома орденами Червоного Прапора, двома орденами Червоної Зірки, орденом «За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР» III ступеня, медаллю «За відвагу», нагородами іноземних держав. Діяльність бойового генерала відзначена вищою нагородою України — «Герой України» з врученням ордена «Золота Зірка», яку вручив йому президент країни Л. Д. Кучма на урочистому засіданні, присвяченому 55-й річниці визволення України. Він тричі нагороджений державним орденом України Богдана Хмельницького, орденом «За заслуги» III ступеня і золотою медаллю «За ефективне управління».

Похований у Москві.