Георгій Іванов

Фотографія Георгій Іванов (photo Georgiy Ivanov)

Georgiy Ivanov

  • День народження: 25.04.1901 року
  • Вік: 115 років
  • Громадянство: Росія

Біографія

Герой Радянського Союзу генерал-майор Р. В. Іванов нагороджений двома орденами Леніна, чотирма орденами Червоного Прапора, орденами Суворова II ступеня, Кутузова II ступеня, Червоної Зірки, Жукова, «Знак Пошани», багатьма медалями та іншими нагородами, серед яких американський орден Почесного Легіону, чехословацький орден Червоний Хрест, польський орден «Виритути Мілітарі». Почесний громадянин чеських міст Міст, Хомутів і Písek (Чехія), польського міста Вроцлав.

Народився 25 травня 1901 року в хуторі Упорники станиці Акишевской Хоперского округу області Війська Донського (нині Nehaevskij району Волгоградської області), в родині донського козака. Дружина — Іванова Ніна Трифонівна (1924 р. нар.), медичний працівник. Син — Іванов Віктор Георгійович, полковник запасу. Онук — Іванов Станіслав Вікторович (1980 р. нар.), студент юридичного факультету МДУ імені М. в. Ломоносова.

Батько Іванова — Василь Якимович — Георгіївський кавалер, інвалід російсько-японської війни, помер від отриманих ран, коли Йому було всього десять років. Георгій, його брат Аркадій і їх сестри Дарія, Нюра, Ганна, Наташа, що залишилися сиротами, виховувалися в родині матері. Допомагав їм і дід з батькової сторони Яким Васильович — господар міцного хутірського господарства. Таким же господарським, всіма шанованим козаком мріяв вирости і Георгій. Пишався дідом і чотирма дядьками — батьківськими братами, — всі вони носили солдатський Георгіївський хрест на грудях, а у другого за старшинством, хрещеного Георгія, Юхима Якимовича хреста було два і офіцерський чин прапорщика за відмінну службу ще в царській армії.

У 1919 році Георгія Іванова призвали в Червону армію і направили в загін імені Карла Маркса Акишевской козачої сотні 5-го Заамурского козачого кінного полку. В її складі молодий козак брав участь у Громадянській війні на Дону. Після виведення полку в резерв Іванов захворів на тиф і два місяці провів в госпіталі, а по виписці з нього потрапив вже в Першу кінну армію. В її складі Іванов бився з білополяками під Новочеркаському. Тут бравого козака зауважив комісар і виписав йому направлення на навчання в Новочеркаськ, на курси червоних командирів. Так у 1921 році почалася його офіцерська кар’єра.

В 4-ї кавалерійської дивізії під командуванням С. К. Тимошенко, Іванов набирався командирського досвіду, у 1923 році його перевели з Кубані в Ленінградський військовий округ, в 19-й кавалерійський полк. Прослуживши до 1924 року на посаді командира взводу, він був направлений на навчання в Київське об’єднане військове училище імені С. С. Каменєва.

По закінченні училища до 1926 року командував ескадроном. Звідти був направлений в Монголії, де в той час створювалася Народна революційна армія, інструктором-радником військового училища імені Сухе-Батора. Викладав стройову частину, вів заняття зі стрілецької та тактичної підготовки. З Улан-Батора був переведений в Ундурхан, за 300 кілометрів від столиці, інструктором-радником при командирі місцевого кавалерійського полку. З Монголії Іванова знову направили на навчання, на цей раз в Москву на командний факультет Академії бронетанкових і механізованих військ імені В. В. Сталіна. По закінченні курсу вже у званні майора він був призначений командиром танкового полку 7-ї кавалерійської дивізії, дислокованої в Мінську. Тут ратна доля вперше звела Іванова з Георгієм Костянтиновичем Жуковим. Під його командуванням Іванов прослужив три роки.

В 1937 році його відправили на навчання в Академію генерального штабу. Звідти підполковник Іванов був направлений на службу в Генеральний штаб Червоної Армії, в оперативний відділ Білоруського напрямку. Першим завданням молодого штабного офіцера стала запис дислокації військ Червоної Армії на цьому напрямку. Після початку війни з Фінляндією Іванов вів Кандалакское напрямок. Потім вибухнула Велика Вітчизняна війна…

До 27 червня 1941 року Генеральний штаб Червоної Армії практично не мав достовірних оперативних відомостей з Білоруського Особливого військового округу. Щоб прояснити ситуацію на бомбардувальнику ДБФ-3 під прикриттям двох винищувачів Іванов вилетів до командуючого фронтом генерал-полковнику Павлову. В ході польоту, перетворився у своєрідну глобальну розвідку, виявив дві танкові колони противника: одна, чисельністю понад тисячу бойових машин, що рухалася на північ від Мінська вздовж річки Березини; друга, як згодом з’ясувалося, що належить танкової угруповання генерала Гота, йшла на південь Березини.

Літак Іванова терміново взяв напрямок на Смоленськ, де дислокувався 3-й авіаційний корпус Головного командування. З’ясувалося, що корпус досі не мав бойового завдання. З штабу корпусу по ВЧ Іванов доповів генералу Ватутіну результати спостережень. Від себе додав, що льотчики досі не мають бойового завдання. Ватутін тут же наказав: «Летіти на Берлін, бомбити!». Розповівши про виявлені ним танкових колонах гітлерівців, Іванов запропонував послати бомбардувальники не на Берлін, а в район Березини. Ватутін погодився.

Весь день 29 червня наші літаки бомбили німців і раптом прийшло повідомлення: втратили супротивника! Іванов приймає рішення знову вилетіти на розвідку. Ніхто не знав тоді, що на нашихаэродромах стояли німецькі винищувачі. І коли ДБФ Іванова зробив спробу дозаправитися на одному з них, назустріч вилетіли 16 мессершміттів. Бомбардувальник Іванова і два винищувачі прикриття були тут же підбито переважаючим противником. Іванов і екіпаж літака отримали множинні осколкові поранення. Було прийнято рішення йти на Могилів, де розташовувався командний пункт генерала Павлова. Літак сідав на одному шасі, на посадковій смузі перекинувся і на додачу до поранення отримали важкі травми.

Отямився Георгій Васильович на ліжку, вже весь перев’язаний. Хірург запитав: «В госпіталь?» «Який госпіталь! На КП!» — скомандував Іванов. Лікар не посмів ослухатися. На щастя Іванова на КП у той час перебував Маршал Радянського Союзу Б. М. Шапошников. Оцінивши стан здоров’я штабіста, він відправив його санітарним літаком до Москви, в госпіталь імені Мандрыко. Там Іванова вже чекали генерал А. М. Василевський і полковник Курасов, щоб вислухати доповідь з передової.

Через місяць, підлікувавшись, Іванов очолив штаб оборони одного з московських секторів. Два місяці керував будівництвом оборонні споруди на Поклонній горі. Одночасно викладав у Військовій академії імені М. В. Фрунзе. Разом з нею евакуювався в Середню Азію, але пробув там недовго — до березня 1942 року. Після неодноразових наполегливих прохань був знову направлений на фронт — начальником штабу 24-го стрілецького корпусу 60-ї армії під командуванням генерала Івана Даниловича Черняховського. На цій посаді брав участь у форсуванні Дніпра і визволенні Києва. Тут його вперше представили до звання Героя Радянського Союзу. Однак В. Д. Черняховський був відкликаний в Прибалтику, так і не встигнувши приколоти Іванову обіцяну Золоту Зірку.

На самому початку 1944 Р. В. Іванов отримав нове відповідальне призначення — начальником штабу 27-го стрілецького корпусу 13-ї армії, що входив до складу військ 1-го Українського фронту. Тут йому довелося воювати під командуванням двічі Героя Радянського Союзу Маршала Радянського Союзу В. С. Конєва. Пройдуть роки і вже в мирний час Іванов і Конєв стануть близькими друзями, соратниками з патріотичного виховання радянської молоді, будуть дружити сім’ями. На посаді начальника штабу корпусу Р. В. Іванов брав участь у підготовці та форсуванні річки Одер, у ході якого частини корпусу захопили плацдарм у 10 кілометрів по фронту і 10 кілометрів в глибину німецьких позицій і приступили до операції з форсування річки Нісса. За успішне виконання поставленої задачі Р. В. Іванов удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Прямо в окопі член Військової ради М. А. Козлов прикріпив Золоту Зірку до його мундира.

Перемогу Р. В. Іванов зустрів у Празі. На Параді Перемоги на Красній Площі в Москві 24 червня 1945 року він командував батальйоном героїв-автоматників. Отримав звання генерал-майора.

Після війни генерал-майор Р. В. Іванов рік служив у складі 13-ї гвардійської армії в Чехословаччині та Австрії. Потім був переведений в Білоруський військовий округ, а звідти в 1948 році знову повернувся в Москву в Військову академію імені М. В. Фрунзе вже в якості старшого викладача кафедри вищих військових з’єднань. З цієї посади у 1950 році вийшов у відставку. Звільнившись у запас, бойовий генерал з головою поринув у роботу по патріотичному вихованню молоді. Разом з маршалом В. С. Конєвим керував патріотичним походом молоді та студентів, організованим ЦК ВЛКСМ. Створив при московській середній школі © 702 музей Бойової слави 6-ї гвардійської орденів Леніна і Суворова Рівненської гвардійської дивізії, головою Ради ветеранів якої він є ось вже 56 років.

Герой Радянського Союзу генерал-майор Р. В. Іванов нагороджений двома орденами Леніна, чотирма орденами Червоного Прапора, орденами Суворова II ступеня, Кутузова II ступеня, Червоної Зірки, Жукова, «Знак Пошани», багатьма медалями та іншими нагородами, серед яких американський орден Почесного Легіону, чехословацький орден Червоний Хрест, польський орден «Виритути Мілітарі». Почесний громадянин чеських міст Міст, Хомутів і Písek (Чехія), польського міста Вроцлав.

Незважаючи на похилий вік і чотири бойові поранення, отримані в Громадянську і Велику Вітчизняну війни, Георгій Васильович бадьорий, рухливий, гостинний. Зберіг любов до танців і співу — у нього прекрасний баритон, який свого часу був «поставлений» в ансамблі пісні і танцю імені Александрова. Любить джигітівку і спорт — легку атлетику, плавання, правда, давно не займається сам, а стежить за успіхами наших спортсменів по телевізору. Багато читає — класичну та мемуарну літературу. Веде активне листування.

Живе в Москві.