Всеволод Шпіллер

Фотографія Всеволод Шпіллер (photo Vsevolod Shpiller)

Vsevolod Shpiller

  • День народження: 14.07.1902 року
  • Вік: 81 рік
  • Місце народження: Київ, Україна
  • Дата смерті: 08.01.1984 року
  • Громадянство: Росія

Біографія

Священик Болгарської Православної Церкви, з лютого 1950 року — Руської православної церкви; протоієрей; проповідник.

Народився в сім’ї архітектора Дмитра Олексійовича Шпіллер. Сестра — співачка, народна артистка Росії Наталія Дмитрівна Шпіллер (1909-1995). Дружина — Людмила Сергіївна, уроджена Ісакова. Син — диригент, народний артист Росії Іван Всеволодович Шпіллер (1935-2003).

Доброволець Білої армії

Навчався у Володимирському кадетському корпусі в Києві. В кінці жовтня 1917 брав участь в боях у Києві на стороні урядових військ проти червоногвардійців. Був поранений. У 1918-1920 брав участь у Громадянській війні в складі Добровольчої армії, був проведений в офіцери.

Роки еміграції. Служіння в Болгарії

Емігрував у 1920 з армією генерала П. Н. Врангеля, жив у Константинополі, Галліполі, наприкінці 1921 переїхав до Болгарії. Як і багато російські офіцери, в еміграції бідував, був змушений вступити на роботу в компанію, яка займалася копіюванням та розрядкою снарядів, які перебували на затонулих поблизу болгарського узбережжя морських суднах. Ризикував життям, займаючись цією небезпечною роботою. Запропонував спосіб, облегчивший розрядку, після чого отримав відповідальну посаду в даній компанії. Зароблені гроші дали йому можливість отримати вищу освіту, вступивши в університет у 1927 році.

Закінчив богословський факультет Софійського університету. З 20 червня 1934 — диякон; 21 червня 1934 року хіротонізований на священика єпископом Серафимом (Соболєвим) (РПЦЗ), парафіяльний священик Успенської церкви в місті Пазарджиці Пловдивського єпархії. Одночасно викладав гуманітарні предмети в гімназії і сільськогосподарському інституті.

З 1944 жив в Софії, на запрошення міністра закордонних справ і культів Болгарії Петко Стайнова працював у комісії з вироблення проекту законодавства про відокремлення церкви від держави, залишаючись кліриком Болгарської православної церкви.

З 1 січня 1945 року до 1 лютого 1950 — помічник настоятеля кафедрального собору Святої Тижня в Софії.

На початку 1947 року був «відновлений» у радянському громадянстві відповідно з 14 червня 1946 року указом Про поновлення у громадянстві СРСР колишніх підданих Російської імперії, який передбачав розгляд особистого справи спеціальною комісією.

З секретних донесень радянських офіційних осіб в Болгарії виявляється, що, як радянський громадянин, Шпіллер зустрічав вороже ставлення до себе з боку керівного духовенства в экзаршество антикомуністично налаштованого екзарха Стефана Шокова; так в листі від 7 травня 1948 року повіреного у справах СРСР у Болгарії К. Левычкина заступнику міністра закордонних справ Вишинському згадувався як симптоматичний інцидент у січні того ж року, коли Шпіллер був демонстративно видалений з зібрання священиків як «чужорідний прибулець».

Влітку 1948 року відвідав Москву в складі делегації Болгарської Церкви, яка брала участь у Нараді глав і представників Автокефальних православних церков; з делегації, за наполяганням уряду СРСР, були виключені всі небажані для Радянського керівництва і Московського Патріархату кандидати.

У квітні 1949 року відповідальний співробітник Ради у справах РПЦ В. С. Карпович у записці голові Ради Р. Р. Карпову доповідав про «недоцільність переїзду з Болгарії в СРСР протоієрея Ст. Д. Шпіллер» у вигляді того, що той був «акуратним постачальником Московської патріархії інформації про становище Болгарської церкви»; Карпович також зазначав в порядку роз’яснення, що архієпископ Серафим (Соболєв) (також тоді в юрисдикції РПЦ) «надзвичайно скупий на посилку інформації і обмежує інтереси рамками своєї єпархії (благочиння)»; пропонував дозволити виїзд Шпиллеру в СРСР «пізніше, коли визначиться розстановка сил всередині єпископату Болгарської церкви на користь твердого курсу на Московську патріархію».

Служіння в Москві

Прибув в СРСР на постійне проживання 5 лютого 1950 року. Вже 7 лютого мав бесіду, на його особисте прохання, з заступником голови Ради у справах Російської православної церкви при Раді міністрів СРСР С. К. Белышевым, в ході якої детально розповів про ситуацію в Болгарській Церкві.

Резолюцією Патріарха Московського Алексія від 10 лютого 1945 року; був призначений настоятелем Іллінської церкви в Загорську. У 1950-1951 — інспектора Московської духовної академії і семінарії, доцент. У 1951 недовго був настоятелем Успенської академічної церкви в Новодівичому монастирі. У 1951-1984 — настоятель Миколо-Кузнецького храму в Москві (де його змінив Володимир Рожков). Зумів створити численний прихід, його духовними чадами були багато представників інтелігенції. Багато проповідував, його проповіді записували на магнітофон і плівки розходилися по країні серед віруючих.

Діяльність о. Всеволода, його суперечності з призначеним за вказівкою світської влади старостою храму призвели до його зміщення з посади настоятеля. Замість нього був призначений протоієрей Костянтин Мещерський, довгі роки активно співпрацював з владою, в тому числі в якості діяча обновленського руху. Однак він помер 19 серпня 1966 року, в день, коли повинен був вступити до виконання обов’язків настоятеля. Після цього о. Всеволод продовжував бути настоятелем храму аж до своєї кончини.

Серед його учнів — ряд московських священнослужителів: Олександр Куликов, Микола Кречетов, Володимир Воробйов (настоятель Миколо-Кузнецького храму з 1997), Олександр Салтиков, Валентин Асмус.

Останню у своєму житті літургію звершив 19 грудня 1983 року (Николин день). Помер 8 січня 1984 року; був отпет архієпископом Зарайським Іовом (Тывонюком), похований на Кузьмінському кладовищі Москви.