Володимир Шаран

Фотографія Володимир Шаран (photo Vladimir Sharan)

Vladimir Sharan

  • День народження: 18.09.1971 року
  • Вік: 45 років
  • Місце народження: Маріуполь, Донецька область, Україна
  • Громадянство: Україна

Біографія

У «Динамо» Шевченко як би виховував Лужний. Не те щоб узяв над ним шефство, як зараз модно говорити, а просто підштовхнув Андрія на шлях істинний. Можу сказати, що ні алкоголю, ні сигарет він не вживав. Може бути, спробував, але не більше того.

Київське «Динамо» початку 90-х являло сумне видовище. Після розвалу Радянського Союзу країні було не до футболу, і як наслідок слава і могутність «Динамо» попередніх років поступово відходила в минуле. Що і говорити, якщо київський клуб навіть не зміг завоювати золоті медалі першого чемпіонату України, поступившись чемпіонство «Таврії». У наступних чемпіонатах, правда, «біло-блакитні» почали домінувати на внутрішній арені, але в Європі виглядали «хлопчиками для биття». За першу половину 90-х окрім, як домашніх перемог над «Барселоною» (3:1) і «Спартаком» (3:2) в єврокубках і згадати-то не про що. Про ті каламутні часи кореспондент «СПОРТглавред» поспілкувався з одним з гравців київського клубу того часу Володимиром Шараном.

— За великим рахунком в той час в Україні і існувала лише одна команда — «Динамо», — взяв слово Володимир. — З фінансами в команді було начебто непогано, оскільки динамівці продали багатьох лідерів команди. Вся сіль полягала в тому, що футбол не був розкрученим в нашій країні, і з цієї причини ніякої конкуренції у внутрішньому футболі не було.

Якщо не секрет, якою була тоді зарплата в «Динамо»?

— Ми отримували одну тисячу доларів. Для того часу це були хороші гроші. Це зараз цифра здається смішною. А коли президентом «Динамо» став Григорій Суркіс, фінансове становище стало ще стабільніше. Футболісти стали отримувати нормальні гроші, в клубі з’явилася інфраструктура, почала будується база.

Чому, не маючи собі рівних у чемпіонаті України, київське «Динамо» на європейській арені не витримувало конкуренції з європейськими клубами?

— Ми психологічно не були готові до Ліги чемпіонів. Хоча, якщо взяти перший виступ у 1991-му році, ми зіграли непогано: виграли два матчі з шести – у «Бенфіки» та «Спарти». З чехами ми грали на рівних, португальцям поступалися трохи, ну а з «Барселоною» грати на рівних ми безумовно не могли. І я не скажу, що тоді у нас була слабенька команда. Ми Провалили власне одну гру – в Лісабоні, коли поступилися «орлам» — 0:5. У кваліфікації ми, приміром, пройшли «Брондбю». Пам’ятаю я ще пенальті зробив, а Саленко його реалізував.

Який ваш самий пам’ятний матч в Лізі чемпіонів?

— Матч зі «Спартою» в Празі, незважаючи на поразку 1:2. Я тоді, будучи 20-річним пацаном забив гол у ворота Коубі.

Навіть згадайте, як забивалигол?

— Це був єдиний мій м’яч у цьому турнірі. Серьога Заєць пройшов флангом, я в той момент рвонувся до воріт і фактично залишився без нагляду. Сергій віддав мені точний пас, і я пробив головою повз воротаря. Було ще мертве поле, адже зима стояла на дворі, а підігрів тоді на стадіонах був у дивину. Відповідно і в Празі його не було. Ми грали в сороконіжках.

Любителям футболу більше згадується домашній матч з «Барселоною» пару років тому, коли динамівці обіграли каталонський клуб — 3:1.

— Це був особливий матч. Я вийшов на поле у другому таймі замість Шматоваленко, і грав на позиції лівого захисника. Тоді вже рахунок був 3:1, але все одно було приємно відчути себе учасником такої історичної зустрічі. Шкапенко тоді з Леоном (Леоненко – Авт.) зробили гру. Величезна заслуга в тій перемозі належить і тренеру Фоменко. Він тактично грамотно поставив гру, і «Динамо» виграло незважаючи навіть на видалення Мізіна в першому таймі. Звичайно, була і частка везіння у нашій перемозі. Через роки не віриться, що ми перемогли саму «Барселону».

Хто вам в складі «блаугранас» сподобався найбільше?

— Хосеп Гвардьола. Я з ним перетнувся на полі ще коли ми двічі потрапили «Барсі» у групі – 0:2 та 0:3. Найбільший гравець. Начебто не помітний на полі, а такий обсяг роботи виконує, виступаючи сполучною ланкою між лінією оборони і атакою. Завжди грав у один-два дотики.

Зараз він тренує каталонський клуб. Думаєте, він і як тренер доб’ється успіхів з командою?

— Я в цьому не сумніваюся. Пам’ятаю, на початку сезону, коли «Барселона» стартувала з поразки від «Нумансии» багато скептики відправляли у відставку, мовляв, занадто він ще молодий для такої команди. Але, як показало час, йому під силу впоратися із зоряним складом. У нього все в порядку з витримкою і він дуже грамотний плюс з «Барселоною» його пов’язує вся футбольна життя.

У сезоні 1994/95 у Лізі чемпіонів київське «Динамо» здобуло історичну вольову перемогу над «Спартаком», але цим і обмежилася, програвши решта п’ять матчів в групі.

— Дуже хотілося взяти участь у тій грі, і за день до матчу я думав, що вийду в основному складі. Але, Йожеф Йожефович вирішив інакше, і я на поле не вийшов навіть з лави запасних. Індивідуальна майстерність Леоненко в сукупності з прекрасною грою Ребрухи, Лужного і Ковальця допомогли по ходу поєдинку змінитися кардинальним чином, і перемогти – 3:2. Чому потім всі матчі програли? Напевно, через переоцінку власних сил. Справа була в психології. У тому розіграші я зіграв лише один матч – виїзний зі «Спартаком».

Як раз в той час на небосхилі засяяла нова зірочка на ім’я Андрій Шевченко. Граючи поруч з ним, думалося, що цей хлопець виросте на зірку першої величини?

— Звичайно. В той час була практика відвідування основною командою ігор «Динамо-2» і багато бачили, як на тлі однолітків виділявся Шевченка. Майже відразу його почали підпускати до «основі» та в заключній грі ЛЧ з «Баварією» в групі Андрій вийшов на позиції правого півзахисника і забив єдиний гол у складі «Динамо». Команда ж тоді поступилася – 1:4. Звичайно, багато хто думав, що його талант пропаде. Не він один такий. Але, Андрій молодець – вчасно виїхав з України і заграв в Європі.

Ходили чутки, що Леоненко мало не погано вплинув на майбутню зірку…

— Та це все чутки. У «Динамо» Шевченко як би виховував Лужний. Не те щоб узяв над ним шефство, як зараз модно говорити, а просто підштовхнув Андрія на шлях істинний. Можу сказати, що ні алкоголю, ні сигарет він не вживав. Може бути, спробував, але не більше того.

А ви дружили з Леоненко?

— Ми були сусідами, жили в сусідніх під’їздах. З Леоном поспілкуватися було за милу душу. Він веселий чоловік, коли нудно, завжди можна було прийти до нього, і настрій піднімався у цю хвилину.

Як вважаєте, розквіт вашої кар’єри припав саме на «Динамо»?

— Однозначно сказати важко. Адже Я в «Динамо» прийшов відразу з юніорського футболу. Правда, встиг у 18 років дебютувати в буферній зоні радянського чемпіонату. Тоді ж я ще з юніорської збірної СРСР завоював золоті медалі першості Європи, а через два роки на молодіжному чемпіонаті світу наша збірна стала третьою. Я дуже хотів грати в «Динамо». Цей клуб для мене був чимось особливим. Але, я також провів хороші, вже зрілі роки в «Дніпрі», «Карпатах».

У «Дніпрі» вам одного разу вдалося відзначитися хет-триком у матчі Кубка УЄФА з «Єреваном». Як вам це вдалося?

— Я грав лівого півзахисника. Гра була важка, йшов проливний дощ. До перерви ми вели 1:0, і тодішній тренер дніпропетровців Грозний хотів мене замінити, але вирішив почекати початку другого тайму. Ну а потім мені вдалося забити три м’ячі. Спочатку зі штрафного, потім вдало зіграв у штрафному, а наприкінці матчу вдалося забити дальнім ударом. До речі, нещодавно переглядав той поєдинок. З відеокасет переписував матчі на диски.

У «Дніпрі» ви також встигли попрацювати під керівництвом Бернда Штанге, який нині очолює збірну Білорусі.

— Він тоді був для нас немов людина з іншої планети! Для нашої ментальності, сприйняття людина з-за бугра здавався незвичайним. Він прищепив нам дисципліну, порядок і створив чудову атмосферу в команді. Всі хлопці спілкувалися з ним, немов один з одним. Він жив на базі весь час, і ми в будь-який момент могли до нього зайти і поговорити на будь-які теми. Доброї душі людина.

Після відходу з «Дніпра» він за кордон працевлаштував Скрипника, Полуніна, Паляницю. Вам не пропонував переїхати за бугор?

— Пропонував. Спочатку в «Санкт-Паулі». Вони збиралися чи мене чи Миколи Писарєва підписати і зупинилися на Колі, оскільки він першим прибув у розпорядження клубу. Був ще варіант чи то з «Айнтрахтом», то з «Нюрнбергом», але я відмовився. Мене не тягнуло туди. Я так і сказав Штанзі. Я б за кордоном не зміг грати. Мене до дому тягне. Україна для мене рідна країна, і тільки в ній я відчуваю себе як риба у воді.

Володимир, нещодавно ви вперше спробували себе в ролі головного тренера. Чому не склалося в «Закарпатті»?

— Спочатку все складалося чудово. Мене запросили взимку, ми провели хорошу міжсезонну підготовку, з’їздили на збори, але потім умови стали гірше. Я думаю, будь на моєму місці Луческу, він би теж не витягнув команду з прірви. За такі короткі терміни і з мізерним бюджетом на купівлі і оренди футболістів не можливо виступати у вищій лізі. Мені керівництво «Закарпаття» і після мого звільнення пропонувало повернуться в Ужгород. Але я не захотів.

Чим зараз займаєтеся?

— Проходжу тренерські курси. У листопаді перший захист тренерської ліцензії категорії PRO, а в грудні – друга.

Пропозицій очолити якийсь клуб не виникало?

— Були два варіанти. Звали в ФК «Полтава», але вони самі ж потім відмовилися від моїх послуг. І був варіант з ФК «Львовом», але на мене вийшов спортивний директор, а не президент Кіндзерський і не було конкретики.

Де б хотіли спробувати себе в якості тренера?

— У рідному для мене місті Львові. Це було б ідеальним варіантом.