Вадим Соснихін

Фотографія Вадим Соснихін (photo Vadim Sosnihin)

Vadim Sosnihin

  • День народження: 10.08.1942 року
  • Вік: 61 рік
  • Місце народження: Київ, Україна
  • Дата смерті: 28.09.2003 року
  • Громадянство: Україна

Біографія

У молодіжній збірній я був капітаном… Потім, під час підготовки до Мюнхену-72 Олександр Пономарьов та Микола Гуляєв мене запросили в олімпійську збірну. Через цю команду пройшло не менше п’яти десятків кращих футболістів країни – тренери все ніяк не могли вибрати… Спочатку мене навіть обрали капітаном. Але мені вдалося провести у відбіркових іграх лише три офіційні матчі.

80 динамівських років вмістили чимало прізвищ доблесних капітанів, кожен з яких неодмінно був особистістю і у футболі, і у житті. Але тільки один з них, до речі, корінний киянин, на додаток до капітанської пов’язки, заслужив почесне звання «Директор»!

Ним став центральний захисник Вадим Соснихін, чий незалежний характер позначилася і на поведінку на футбольному полі, а потім і в житті… 2 серпня йому було б всього лише шістдесят шість!

Про «непрохідному» центрального захисника київського «Динамо» згадують не лише партнери по команді… Першим, до кого я звернувся, був Микола Федорович Пінчук – капітан того молодіжного складу київського «Динамо», який виграв перші в історії клубу золоті медалі першості СРСР.

Вам було по вісімнадцять і тренери «дорослого» Динамо «вже починали придивлятися до деяких гравців…

— Коли в 60-му ми стали чемпіонами Союзу, майже весь основний склад нашої команди були запрошені в динамівський «дубль»… Так, до нас приглядалися і іноді навіть випускали на кілька хвилин… Адже навіть в «основі» грали не такі вже вікові гравці: лише Макарова і Войнова можна було б назвати ветеранами… Сучкову було 26, Турянчику – 25, Канівському – 24, Щеголькову – 23, Базилевичу – 22, Лобановському і Трояновському – по 21, Сабо і Серебряннікову – по 20… Не знаю, як ще треба було грати, щоб когось з них можна було б витіснити зі складу!.. Через кілька років з нашої компанії у «Динамо» залишився тільки колишній центрфорвард Вадим Соснихін, який до того часу вже грав на місці центрального захисника…

В енциклопедичному довіднику «Російський футбол за 100 років» написано, що бойова вага Соснихіна, при зростанні 182 сантиметри, становив 81 кілограм – не забагато?..

— А це йому навіть додавало солідності… Але Вадим при цьому не втратив ні швидкості і потужності, ні техніки поводження з м’ячем.

В тій статті мені особливо сподобалася кінцівка: «Ключовий гравець оборони «Динамо» другої половини 60-х – початку 70-х. Фізично сильний, масивний, добре технічно підготовлений, умів правильно вибрати позицію, ощадливо зіграти на перехопленні, був акуратний підстрахування. Часом робив довгі рейди до штрафного майданчика суперників…»

— За ці якості його до того часу вже називали «директором» штрафного майданчика…

Знаю, що ви з Соснихиным дружили – можеш розповісти про нього докладніше?

— Я починав в динамівській школі, а Вадик прийшов до нас з ДЮСШ №1, яка ставилася до Міськвно (міський відділ народної освіти), де він тренувався у легендарних Михайла Борисовича Корсунського та Володимира Федоровича Качанова. Це були справжні самородки, які виховали величезна кількість кваліфікованих футболістів, серед яких – справжні зірки вітчизняного футболу: Канівський, Лобановський, Соснихін, Мунтян, Кащей… Цей список при бажанні можна було б продовжити.

Вадим з самого початку грав в обороні?

— Навпаки – весь час грав у нападі – був типовим таранним форвардом. Багато забивав, і вже в дитячому віці до нього почали придивлятися тренери дорослих команд. У 59-му, коли після закінчення школи Вадим поніс свої документи в КІБІ, несподівано «заворушилося» Віктор Степанович Жилін і, умовивши батьків, відвіз його у вінницький «Локомотив»… Однак стати «залізничником», як, втім, і «будівельником», Вадиму не судилося: в «Динамо» почав працювати головним тренером В’ячеслав Олександрович Соловйов, який взявся за омолодження команди. Жилін змушений був поступитися…

В цей час Микола Федорович Фоміних разом з Миколою Павловичем Мельниченко готували на базі «Динамо» юнацьку команду для участі у першості Союзу серед груп підготовки клубів вищої ліги… Колективчик у нас зібрався що треба: рівний у всіх лініях, з непрохідною захистом і забивным нападом. У 1960 році ми з величезною перевагою завоювали приз Союзу спортивних товариств і організацій СРСР: забили 59 голів за 6 пропущених – рідкісне досягнення у футболі!..

Можеш пригадати, хто грав у чемпіонському складі?

— Володя Крамаренко, Шурик Липенко, Толя Шитий, Вітя Шаронов, Вітя Руденко, Ігор Петров, Діма Линник, Валера Кравчук, Володимир Малахов, Володя Коковякин, Олександр Водоп’янов…

Прізвища ваших гравців у той час були відомі всім київським уболівальникам… До того ж, серед «справжніх» футболістів бачу Олександра Липенка, який став відомим журналістом. Шкода, що не всі заграли у Великому футболі…

— Все начебто складалося чудово, однак, коли нашу команду перевели в дубль «Динамо», там затрималися лише Соснихін, Кравчук і я. Правда, в нападі Вадиму закріпитися не вдалося. І це, незважаючи на те, що після нашого успіху його закликали під знамена юнацької збірної СРСР, в якій він грав в чудовій компанії з Едиком Маркаровим, Муртазом Хурцилавой, Геною Логофетом, Сашком Коваленко… Але, як відомо, дорослий та юнацький футбол – дві великі різниці, як кажуть в Одесі: тут і захисники вправнішим і зліше, і з партнерами необхідно спілкуватися на більш високому професійному рівні…

Ситуація ставала критичною: на горизонті замаячили команди рангом нижче, і ось-ось довелося б збирати дрібнички… Добре, що Міхал Михайловичу Коману, який тренував дубль, прийшло в голову спробувати Вадика в «хавах»… Деякий час він допомагав атаки з глибини поля, пристосувався переміщатися не тільки у штрафному майданчику суперника, але і далеко від чужих воріт… Але в основному складі «Динамо» з півзахисниками завжди був перебір: тут грали чудові майстри цілком футбольного віку… зрештою В’ячеслав Олександрович Соловйов знайшов йому місце в центрі оборони… Однак минуло близько двох років, перш, ніж Соснихін став гравцем основного складу. Вже в команді Віктора Олександровича Маслова…

Це було лише шість років тому…

— Тоді Вадим готувався святкувати свій 60-річний ювілей і мені вдалося з ним поговорити – це було дуже цікаво. Наведу лише декілька цитат…

Вадим Олександрович, уявляю, як легко і приємно тобі гралося поряд з такими досвідченими захисниками, як Турянчик, Щегольков, Островський!..

— Це були хлопці – що треба. З ними, якщо б знадобилося, я, не думаючи, без коливань, пішов у розвідку!.. У простонародьи вважається, що головне завдання оборони убезпечити свої ворота від пропущених м’ячів. І це правильно. Але не зовсім… Нашим захисникам було недостатньо просто руйнувати атаки суперників, вони прагнули навіть в безпосередній близькості від своїх воріт ГРАТИ у футбол. Часом, може бути, ризикуючи… Але саме грати, а не ПРАЦЮВАТИ!. Звичайно, все це – в рамках дозволеного! Правда, іноді їх все-таки переповнювало бажання зімпровізувати і тоді вони дозволяли собі обводити нападників суперників …в своїй штрафній…

Бідні тренери при цьому втрачали свідомість на лаві запасних!.. А проти Стрельцова ти теж дозволяв собі імпровізацію?

— З Едиком експериментувати було категорично заборонено: зовні абсолютно байдужий до подій, що розгорталися на полі, він миттю міг вибухнути і, накручуючи оборонців одного за іншим, опинитися в самому небезпечному місці біля воріт. Якщо я не встигав зайняти правильну позицію, він міг легко «відсунути» мене, як шафа. Незважаючи на мої далеко «не дитячі» габарити…

Сезон 1971 року був для тебе воістину зоряним: хлопці обрали капітаном, а Москва почала запрошувати у різні збірні…

— А Сан Санич Севідов вже планував відправити мене на пенсію!.. Але, думаю, не моя гра була тому причиною: я вже вважав себе «дембелем» – курив і не збирався цього приховувати від тренера. Раніше у нас був лише один такий курець – Леха Островський, яким дозволив «смалить» ще Маслов… Пам’ятаю, як на традиційній зустрічі з уболівальниками інституту надтвердих сплавів – на моїй рідній Куренівці – наші місця з Севідовим виявилися поруч. За столом ми злегка «накотили» і я, вийнявши з кишені пачку сигарет, поклав її на стіл… Тренер здивовано підняв брови! Відчуваючи, що він чекає пояснень, я досить нахабно заявив: «Директору все дозволено!..» Інтелігентний Севідов мовчки прийняв мій виклик, але, мабуть, вирішив, що незамінних людей не існує… І у Львові навіть знайшли Журавського, якого планували на моє місце. З тих пір почастішали випадки, коли з незрозумілих причин я залишався «на банці»… найобразливіше було сидіти на лавці, коли у 72-му «Арарат» обіграв нас у фіналі Кубка. Упевнений, що при мені гол б нам за дві хвилини до свистка не забили! Я плакав, як дитина… А Севідова після цього відправили назад в Москву, а на його місце запросили Лобановського, для якого я вже був «ветераном»… І «директора» відправили на пенсію! Разом зі мною «пішли» і зовсім ще молодого Бишовця…

А ця твоя бравада: «Я директор!» – не відлякувала вона від тебе людей? Вже не «зірочка» це була?

— Нічого не поробиш – я ніколи не відрізнявся скромністю… Не буду приховувати, мій особливий статус «директора штрафний» поступово перейшов і в внефутбольную життя. Не всім, звичайно, подобалося, що я постійно демонструють свою незалежність, винятковість навіть, а то і значущість… Спочатку це, швидше за все, була юнацька бравада, ніж зазнайство… Потім стало звичкою. Але є маса людей, які досі вважають мене щирим, добрим, чесним, свійським людиною – сорочкою-хлопцем… Але знайдеться чимало й таких, які, побачивши мою великогабаритну фігуру, «засмагле обличчя й нахабні очі, прикриті темними окулярами, скажуть: «Ось ще один «великий», який не може собі ціни скласти!..» На це я вже не ображаюся: кожен займає в житті те місце, яке відвоював – «така се ля ві!..»

Ти і в збірних вважався «директором»?

— У молодіжній збірній я був капітаном… Потім, під час підготовки до Мюнхену-72 Олександр Пономарьов та Микола Гуляєв мене запросили в олімпійську збірну. Через цю команду пройшло не менше п’яти десятків кращих футболістів країни – тренери все ніяк не могли вибрати… Спочатку мене навіть обрали капітаном. Але мені вдалося провести у відбіркових іграх лише три офіційні матчі. Правда, злітав з командою в Південну Америку, де ми награлися досхочу, об’їздивши за місяць Бразилію, Парагвай, Еквадор і Колумбію… Перед самою Олімпіадою Москва почала остаточно тасувати склад, смикати тренерів… загалом, у Мюнхен я не потрапив і «бронзи» не отримав. А шкода, мені сподобалася атмосфера в збірній, і вдумливі, розумні тренери…

Існувала думка, що в збірну все-таки легше було потрапити, живучи в Москві?..

— Напевно. Правда, тоді дуже високо котирувався Алік Шестерньов, якого було нелегко зрушити з нашої спільної позиції… І, тим не менше, і ЦСКА, в якому він грав, і «Спартак» та і столичне «Динамо» не раз засилали в Київ «гінців», пропонуючи мені райські умови… Але що таке Москва порівняно з Києвом! А з Шестерневым ми все одно залишалися друзями, і я ніколи б не зайняв його місце у збірній такою ціною…

А що скажеш про стосунки з пресою – заважали або допомагали?..

— Це особлива розмова. Хоча у мене завжди були чудові стосунки з твоїми колегами… Правда, в мій час не було такої кількості газет і телеканалів, але тодішні «метри»: і Аркадій Галінський, і Михайло Михайлов, Володимир Маєвський, і Деві Аркадьєв – були по відношенню до футболістів гранично толерантні. Створюється враження, що сьогоднішні «полуметры» журналістики набагато більше нас, професіоналів, розбираються у футболі… Втім, мені не подобалося, що тодішня преса, якщо і писала, то виключно про нападників: голи Комана, Зазроева, Канівського, Біби, Лобановського – оспівувалися на всі лади, а ми, захисники, постійно опинялися в тіні.

Але чудова гра Лермана і Голубєва, Турянчика та Соснихіна, Щеголькова і Островського – хіба не була причиною масових захоплень?..

— Це ж вболівальники нас так цінували, а твої колеги були набагато стриманіше. Я ж казав, що скромністю не страждаю? Так ось послухай: мені здається, що, граючи останнього захисника, я все ж був свого роду новатором – ходив вперед, часто виступав у образі «плеймейкера»… Виглядав швидше творцем, ніж руйнівником. Грав так, як сьогодні грають кращі захисники світу… А досі ніхто навіть не підійшов і не поговорив зі мною на цю тему!.. Невже в Україні всі центральні захисники – суцільні Турянчики, Голубеви і Соснихины?..

А ось, до речі, чому, незважаючи на дивне розуміння гри, твій тренерський шлях був такий короткий?

— У динамівській школі я працював з хлопцями 1959-60 років народження. Не можна сказати, що мені не подобалося возитися з дітьми, але чомусь здавалося, що, працюй я з дорослою командою, успіхи були б більш значні. Правда, моїй групі все ж таки вдалося зайняти високе друге місце в першості СРСР, поступившись у фіналі тбилисцам… А тут ще народився син і замість тренера я став нянькою…

Назви хоча б кілька прізвищ твоїх вихованців…

— Будь Ласка: Баранов, Бобаль, Микуланинец, Долинський, Догадайло, Веселов, Марченко…

Це не той Веселов, який містить «Інтеркас»?

— Саме так. До речі, Сергій, хоч і не став професійним футболістом, зате знайшов себе в бізнесі і дуже багато робить, підтримуючи ветеранів. А Вітя Догадайло – ким тільки не був: і суддею, і науковим співробітником, і тренером!..

Якщо б «пощастило» і тобі запропонували почати життя наново?

— У КІБІ я документи точно б не поніс знову став би футболістом. Але, правда, вже не тим Соснихиным, який курив і ухилявся від тренувань!.. Адже, якщо бути чесним, я працював приблизно відсотків на 30-40…

«Директору» все дозволено?..

— І все-таки «директора» ще пам’ятають…

А як же інакше: коли ти був в ударі, кращого стопера треба було пошукати!

P. S. Через рік після нашої бесіди «Директора» не стало… Великий і галасливий, він пішов з життя тихо і непомітно – ліг спати і… Тепер до нього можна прийти на Байкове кладовище, де він знайшов вічний спокій у хорошій компанії – поруч з Олегом Макаровим і всіма улюбленим Леонідом Биковим… Недалеко – скромний обеліск Леоніда Островського. Світ їх праху!