Олег Степанов

Фотографія Олег Степанов (photo Oleg Stepanov)

Oleg Stepanov

  • День народження: 10.12.1939 року
  • Вік: 77 років
  • Громадянство: Росія

Біографія

Бронзовий призер Олімпіади в Токіо, шестиразовий чемпіон Європи, восьмикратний чемпіон країни з самбо. У шести чемпіонатах СРСР був нагороджений спеціальним призом за кращу техніку. На європейському чемпіонаті Іспанії за два дні провів п’ятнадцять переймів і у всіх здобув чисту перемогу! Працює тренером з дзюдо в ЦСКА.

ПАМ’ЯТАЮ, в «Енциклопедичному словнику з фізичної культури і спорту», виданому в Москві на початку 60-х років, було написано, що дзюдо — японський національний вид спорту і система фізичного розвитку. Створений наприкінці XIX ст. на основі численних систем джиу-джитсу. У 1952 році майже у двадцяти країнах були організовані федерації з цього східного виду єдиноборств. У Радянському Союзі дзюдо не культивується. Ця боротьба має багато спільного з нашим національним видом боротьби — самбо. Але значно розходиться з нею в правилах.

…Ось і вирішив наше спортивне керівництво, що пора і нам показати себе, потіснити японців у їх рідному виді спорту. Дзюдо було введено у Всесоюзну федерацію з самбо, а провідним самбістам країни було запропоновано виступити на татамі. Був серед них і я.

Дебют вийшов вдалим. У 1962 році в німецькому місті Ессені два радянських борця — Анзоры Киброциашвили і Кікнадзе — стали чемпіонами Європи. У командному заліку новачки стали третіми.

Японці насторожено поставилися до такого несподіваного для них старту. Європейських спортсменів вони знали небагато. Скрізь там працювали їх інструктори. А тут Союз! Що там за «темні конячки» з’явилися, звідки? А на носі Олімпійські ігри. Та ще в Токіо. І вони вирішили запросити до себе загадкових росіян.

У 1963 році за море вирушили ми вчотирьох. Я (вагова категорія 68 кг), Володя Панкратов (80 кг), Дурмишхан Беруашвили і Генріх Шульц (понад 80 кг). Відправили нас без тренера, без представника команди. Нам належало виступити в чотирьох японських містах: Йокогамі, Maebashi, Кобе і Токіо. Японці нас приймали дуже дружелюбно, але за суперників своїм борцям не вважали. Були впевнені, що переможуть нас «на суху» з счетом16:0.

Перший місто — Maebashi. Програємо господарям — 1:3. В Кобе добиваємося нічиєю — 2:2. А в Йокогамі виходимо на татамі — і перемагаємо японців з рахунком 3:1. У них шок! Газети вийшли з матеріалами в траурній рамці. Місцева преса писала: «З Японії пройшов тайфун з радянських дзюдоїстів, одягнених в японські кімоно». Справді, господарі подарували нам по комплекту кімоно. Вони за якістю матерії і покрию були краще наших, вітчизняних. Боротися в них було зручніше.

Продовжуємо вояж. Боротися було нелегко. У кожному новому місті змінюються правила змагань. Судді всі японські. Тренера немає. Але ми намагалися не вдарити в бруд обличчям, підтримували один одного. І ось Токіо. Прикінцеві сутички. Проти нас виставили колір японського дзюдо. І тут нас чекав сюрприз. Господарі ввели нічийний результат. Інакше б вони могли програти, а це означало для них моральне харакірі. У підсумку ми їм поступилися всього очко. Остаточний рахунок був на 8,5 7,5 в їх користь.

Запам’яталася мені атмосфера доброзичливості у всіх чотирьох містах. Японські вболівальники приходили до нас на розминку. Чоловіки і жінки. Показували нам, як краще провести той чи інший прийом. Бажали перемоги на татамі. Відверто і щиро вболівали за нашу збірну. Після виступу ми обмінювалися думками з японськими борцями і суддями за правилами проведення змагань.

Але особливо віддано ставилися до нас японські перекладачі. Вже пізніше, на Олімпіаді 1964 року, групу наших «турнірних» перекладачів закріпили за іншою делегацією. Але вони все-таки прийшли до радянської збірної, залишалися з нами до кінця Ігор.

Багато води витекло з того часу, а мені досі згадуються ті японські дні. Посмішки наших японських друзів.

Олег Степанов