Оксана Мала

Фотографія Оксана Мала (photo Oxana Malaya)

Oxana Malaya

  • Громадянство: Україна

    Біографія

    Після дев’яти років олюднення Оксана все одно любить усамітнитися і повыть.

    ЯКА ПОВТОРИЛА ДОЛЮ МАУГЛІ 17-РІЧНА ВИХОВАНКА ОДЕСЬКОГО ІНТЕРНАТУ ОКСАНА МАЛА ЗОВСІМ НЕ ОБРАЖАЄТЬСЯ, КОЛИ ЇЇ НАЗИВАЮТЬ ДІВЧИНКОЮ-СОБАКОЮ

    Багаторічна праця вихователів, які намагалися повернути дитині, усиновленій тваринам, людське обличчя, ледь не перекреслили зйомки фільму про долю собачого годованця

    «ФАКТИ» (Херсон-Одеса)

    В Одеському будинку-інтернаті для дітей з дефектами розвитку відмінно пам’ятають середину серпня 1992 року, коли в тутешній медпункт привезли дивна істота. Майже місяць вона проходила карантин, безпорадно лежачи в ізоляторі на підлозі. У медичній картці дитини значилося, що це восьмирічна дівчинка. Правда, варто було кому-небудь наблизитися до новенької, як вона скалив зуби і грізно гарчала. Дівчинка і справді була дуже схожа на собаку: пересувалася на четвереньках, без видимих зусиль застрибнула на стіл, лавку, відмовлялася спати на ліжку, гавкав і могла боляче вкусити.

    «Після дев’яти років олюднення Оксана все одно любить усамітнитися і повыть»

    В кімнату входить дівчинка — маленька, сором’язлива. На вигляд їй дев’ять, не більше, хоча насправді скоро виповниться вісімнадцять. Якщо вона чимось і нагадує собаку, то лише своєю клишоногою, з подкашіванія ніг ходою — інших слідів дикості в людині, який повторив у наші дні долю Мауглі, не знаходжу. Оксана зараз нічим не відрізняється від своїх подружок по інтернату. Від життя в будці біля неї, кажуть, збереглася лише звичка спати, згорнувшись по-собачому клубком.

    Я — не перший журналіст, якого зацікавила ця незвичайна історія, тому Оксана охоче, без зайвих розпитувань, починає згадувати своє минуле. Персонал в один голос стверджує, що дівчина останнім часом стала пишатися своєю біографією, адже, схоже, ні в кого з тутешніх вихованок немає такої долі, ні до кого більше не їздять кореспонденти, ні про кого не знімають кіно. Приїзд творчої групи московського каналу «НТВ», яка зняла телесюжет про Малу, зовсім перевернув її життя. Оксана вважає себе справжньою зіркою, погано слухається нянечок і вихователів, а коли чує в свою адресу: «Принцеса з собачої будки», — тільки посміхається зверхньо. Вона відверто щаслива цим своїм потворним щастям.

    — Випадок з Малою і справді унікальний, — погоджується вихователь Юлія Вершок. — Пропрацювавши в інтернаті багато років, я ні з чим подібним не стикалася. Пам’ятаю, коли Оксану привезли до нас, у всіх був справжній шок: дитина рачки по-собачому скакав по двору — та так швидко, що не наздогнати. Раз у раз намагався кудись застрибнути або перемахнути через лавку. Плакати дівчинка-звіря не вміла, а від образи жалібно скавулів. Коли хотіла почесатися, приподнимала ногу і, закинувши її за вухо, швидко ворушила пальцями. Ретельно выкусывала бліх. Усі ці рухи були для неї суто рефлекторними. Словами Оксана користувалася неохоче, хоча звернену до неї мову прекрасно розуміла. Її ж мову був іншим — безсловесним. Чимало зусиль було витрачено на те, щоб навчити дівчинку їсти, як люди. Зазвичай вона в одній тарілці змішувала салат, суп і друге блюдо, виливала туди ж компот, а вже потім починала сьорбати це місиво, голосно чавкаючи. Діти, звичайно, сміялися і дражнили її. Про свою колишню життя вона розповідала дуже мало — щось про конурі і собаці… Але що там правда, а що вигадане? Дитина сильно відставав у розвитку. Так що насправді про життя дівчинки до вступу в наш дитячий будинок мало що відомо. В її документах записано, що Мала — сирота, а до нас прибула з Цюрупинського інтернату Херсонської області.

    Насилу позбавлялася Оксана від звичок тварини — майже десять років минуло, перш ніж дівчинка стала схожа на тутешніх дітей. Вихователі та персонал терпляче вчили її всьому, що властиво людській істоті, намагаючись ні на хвилину не залишати одну. Відвернути, зайняти, змусити забути — такою була педагогічна задача, з якою в Одесі відмінно впоралися. Дівчинка зараз читає і трохи пише, вважає в межах двох десятків. Вона навчилася простим речам — вмиватися і чистити зуби, обслуговувати себе. А головне, навчилася спілкуватися з людьми. Хоча тваринні інстинкти глибоко в’їлися.

    — Іноді вечорами Оксана норовить все ж усамітнитися, щоб підстрибом пробігтися по саду, — стверджує директор дитячого будинку-інтернату Тетяна Кириченко. — Бачили її фігурку? Все тіло дівчинки як би готується до стрибка, — у неї до цих пір неправильна постава. Так, її поведінка спочатку наводило на думку, що виховала Оксану собака, хоча ми не знаємо, як точно це було. У всякому разі, коли вона починала вити, в окрузі всі собаки тут же відгукувалися.

    Одним словом, придбані в ранньому дитинстві звички тварини поступово забулися. Залишилася тільки якась аж надто сильна прихильність до тварин. Оксана вже нічим, здавалося, від своїх подруг не відрізняється. І раптом…

    «Хочете з мене дурочку зробити?»

    І раптом сталася подія, яка повністю перевернула життя Оксани Малої: на неї — дівчинку, яку ніхто, крім собаки, по-справжньому ніколи не кохав, — раптом не просто звернули увагу, а навіть зробили центральним персонажем телефільму. Правда, коли телевізійники попросили дівчину взяти в рот величезну палицю та так побігати по траві, як вона колись робила, Оксана засумнівалася: чи варто? Навіть запитала у гостей: «Хочете з мене дурочку зробити?» Але авторитет дорослих здобув свою дію, і роль собаки Мала зіграла відмінно — маленький Мауглі агресивно шкірився і гарчав. Причому звук, видаваний їм, здавалося, і справді виходив з глотки пса. Згадавши свої старі звички, Оксана так старанно гавкала, що підняла в районі станції 15-го Фонтану в Одесі такий собачий гавкіт, що непосвячені щиро дивувалися: що відбувається в окрузі? Виявилося, вона нічого не забула — та, колишня дівчинка-собака, якою вона була колись, все ще жива…

    — Телевізійники з Москви працювали у нас кілька днів і просто -таки скористалися тим, що мені довелося відлучитися на кілька годин по господарським справам, інакше я ні за що б не дозволила подібні зйомки! — бідкається Тетяна Валер’янівна. — Ми стільки років працювали, щоб дитина забув своє минуле, свої старі звички! А вони як раз намагалися занурити його в попередній стан і сколихнули те, чого не можна чіпати.

    Після від’їзду журналістів Оксана ні-ні та й знову погрустнеет. Забувши про все, вона з невимовно сумної фізіономією виє на місяць. А нещодавно вкусила Наташу Орлову, свою подружку.

    — Та ні, не дуже боляче, — усміхається Наталя. — Але вона такого вже просто дуже давно неделала…

    — Дівчинка стала якоюсь напруженою, тривожною, іноді агресивною, — стверджує її вихователь Ніна Рыгина. — У нього погіршилися стосунки з дітьми. Але головне, Оксана раптом дізналася, що вона не сирота, у неї є сім’я. І коли дівчатка, подивившись телепередачу про свою подругу, кажуть їй, що рідні кинули її, віддали собаці, значить, вони погані, Мала приходить у лють і щосили захищає тих, про кого давно забула. Тепер вона чекає, що хто-небудь влаштує їй зустріч з батьком, братами, хрещеною.

    — Мама була поганою, вона мене била і не давала їсти, а тато захищав, — розповідає мені Оксана. — Тато добрий, я його люблю.

    — Ти це пам’ятаєш? — цікавлюся я.

    — Ні, на касеті бачила, — відповідає.

    В голові їй усе переплуталося: раптові яскраві спалахи ранніх спогадів, знятий телевізійниками фільм, їх розповіді про село, де вона народилася…

    Дворняга навчила дівчинку всьому, що сама вміла

    Село Нова Благовіщенка Горностаївського району на Херсонщині — загублене царство нашої героїні.

    — Чому брехню по телевізору показуєте? Неправильне ваше кіно! — накидаються на мене селяни з докором.

    Я намагаюся втовкмачити людям, що не маю ніякого відношення до телесюжету, знятому московськими колегами. І, схоже, марно.

    — Явна байка! — обурюються вони. — Адже ми жили тут, і всі бачили! Навіщо-то вигадали, ніби Оксану у дворі на ланцюзі тримали. Мовляв, короткий поводок — ось і вся її свобода. Так у Малих і собаки -то не було! Так, Валька була недолугою, пила, гуляла, може, і недоглянутий дитина був, може, навіть голодував. Тому-то й позбавили їх з Сашком батьківських прав, забрали дітей. Хлопчиків раніше, а Оксану трохи пізніше. Однорічна була дівчинка. Більше ми її не бачили.

    — Оксані було не більше року, коли її забрали з нашої Благовещенки. Я тоді була головою жіночої ради, часто бувала в цій неблагополучній сім’ї і добре все пам’ятаю, — стверджує Ліда Жупина.

    Відмахнутися від усіх цих свідчень не виходить ще і ось з якої причини: вчені Одеського педагогічного університету стверджують, що в Оксани добре сформована мова. Отже, до трьох років вона зовсім не жила в собачій будці. Інстинкт тварини виробився пізніше. Можливо, припускають фахівці-дефектологи, у буді вона жила не постійно, епізодично. Але якщо Оксану оформили в Херсонський Будинок дитини в однорічному віці, а звідти перевели до Цюрупинського інтернату, після якого і направили в Одесу, то що накажете думати? Керівництво Будинку дитини в Херсоні відмовився спілкуватися з кореспондентом «ФАКТІВ» без втручання прокуратури. У Цюрупинському інтернаті моїм московським колегам взагалі заявили: дівчатка за прізвищем Мала там ніколи не було. І так і сяк намагаюся скласти воєдино частини цієї головоломки. Може, хвора дитина все нафантазував? Може, не було великої доброї білої собаки і вдома — буди?..

    — Та ви що! — заперечує Тетяна Кириченко. — В тому, що інстинкт тварини у дівчинки вироблений немає ніяких сумнівів. Собачі звички не могли взятися нізвідки, таке видумати просто неможливо.

    Так в чому ж тоді причина здичавіння людського дитинчати? На відповідь наштовхнула розмова в будинку Оксаниного батька. Мама дівчинки поїхала з Нової Благовещенки майже відразу, як тільки її позбавили батьківських прав. Кажуть, навіть у розшук подавали. Олександр одружився вдруге. У його нинішньої дружини Шурочки до того часу було своїх шестеро дітей: хто виховувався в інтернатах, хто жив вдома. А Толіка та Ніну вони вже разом прижили.

    — Дітей ми любимо, — добродушно посміхається Олександра Павлівна. — Ледь тільки з Сашею зійшлися, першим ділом почали розшукувати його синів і доньку. До того часу їхнього Юру хто вже усиновив, а з Сергієм і Оксаною ми бачилися часто. Дівчинку знайшли у будинку дитини в Херсоні, а коли її перевели до Цюрупинського інтернату, туди приїжджали понянькаться. Потім вона підросла, і, пам’ятаю, Саша захотів взяти доньку на літо в село. Але нам дали від воріт поворот: мовляв, хто ви їй? До цього ми представлялися дядьком і тіткою. Тоді Саша взяв у сільраді довідку, удостоверявшую його батьківство. Ну і віддали нам дівчину на канікули, бігала тут…

    — Згадайте, будь ласка, — прошу Шуру, — якою вона тоді була. З ким грала? Які звички були у дівчинки? Що любила?

    — Ну ви і запитали! — знизує плечима жінка. — Адже Я з шостої ранку на фермі. Коли мені було дивитися за нею? Ну, грала тут собі… Може, тоді і подружилася Оксана з доброї собакою? Адже весь день, з ранку до вечора, вона була надана сама собі…

    — А хто у нас тоді жив у будці? — слухаючи нашу розмову, силкуються згадати діти, яких повним-повнісінько у дворі. — Мухтар? Або ж Туман?

    Компанію Туману і Мухтара, у вигляді вічно зайнятих дорослих, дівчинка, очевидно, і воліла. Їй катастрофічно не вистачало уваги, ласки і любові, а у суки тільки потопили цуценят, і все своє неизрасходованное материнство дворняга подарувала Оксані. І навчила Малу всьому, що сама вміла.

    — В те літо, коли Оксана останній раз у нас гостювала, вона вела себе якось дивно: гавкав, по-собачому скакала по двору, — згадує Шура.

    — Кажуть, донька обросла шерстю, як собака. Це правда? — вступає в розмову Сашко, батько дівчинки. Він сумує за нею і готовий хоч сьогодні їхати в Одесу, але злидні не пускає. В їх домі нині кінці з кінцями ледве зводять.

    Знову воскресле в кадрах телепрограми минуле сколихнуло і Оксану. Тато і брат Сергій — саме чисте і світле спогад її дитинства. Роки не зробили дівчинку черствою, вона досі чіпляється за примарні узи, що зв’язують її з загубленої в херсонській степу селом, з доброї собакою і хресної Шурою, про чию руку можна потерти щокою. Напевно, сім’я погодилася б на її переїзд в Нову Благовещенку — навіть всупереч важкого матеріального становища. Адже через пару місяців Оксані виповниться вісімнадцять, і її переведуть у «дорослий» інтернат для психохроніків. Втім, керівництво Одеського будинку-інтернату бачить майбутнє своєї вихованки по-іншому.

    — Ми збираємося звернутися в наше профільне міністерство з проханням дозволити Малої залишитися у нас. По-перше, з нею ще треба працювати, а по-друге, дівчина була б відмінною помічницею будь нашій санітарці — вона дуже працьовита, відповідальна. Та й звикли ми до Оксани, — каже Тетяна Валер’янівна.

    Але дівчинка-собака вперто рветься в джунглі життя, уперто повторював: «Хочу додому, до тата». Вона думає, що її будуть там любити. Так, як це робила дворняга: притиснувши до теплого боку.