Михайло Кобрин

Фотографія Михайло Кобрин (photo Mihael Kobrin)

Mihael Kobrin

  • День народження: 02.09.1871 року
  • Вік: 84 роки
  • Дата смерті: 17.04.1956 року
  • Громадянство: Україна

Біографія

Український православний богослов, церковний і громадський діяч, расколовед, знавець стародавніх мов, перекладач Святого Письма та богослужбових текстів на українську мову.

Народився 21 жовтня (2 листопада за новим стилем) 1871 року в родині малоземельного селянина Красноставського повіту Люблінського воєводства.

Після закінчення початковій школи середню освіту здобув у Холмській духовній семінарії, а в 1893 році вступив до Московської духовної академії (МДА), яку закінчив у 1897 році зі ступенем магістранта. За роботу під назвою «День очищення в Старому Завіті» Вчена рада академії присвоїла М. П. Кобрину вчений ступінь магістра богослов’я. У журналах засідань Ради МДА за 1900 рік було відзначено, що робота Михайла Петровича була єдиною в російській біблійній літературі монографією на дану тему, яка представляла собою глибоке біблійно-археологічне дослідження з історії єврейського народу.

Повернувшись на батьківщину, Кобрин в 1897 році одружився на Олександрі Герштанской, походила з відомого на Холмщині священицького роду. У сім’ї Михайла та Олександри Кобриных народилося семеро дітей. Після дворічного очікування Михайло Кобрин отримав посаду викладача Холмської духовної семінарії «по кафедрі історії і викриття розколу і викривального богослов’я». На цій посаді Кобрин працював до евакуації семінарії в Москву в 1915 році у зв’язку з початком Першої світової війни. Основним напрямком його діяльності в цей довоєнний період стало викриття «так званого уніатського завзятості, внаслідок величезного числа уніатів, не бажаючих прийняти православ’я». Михайло Кобрин розробив особливу програму викладання історії католицтва та унії в Західній Русі, написавши при цьому кілька статей богословсько-історичного змісту, зокрема статті «Неправда католицького вчення про непорочне зачаття Пресвятої Богородиці» і «Життя селян в неволі і на волі».

У перші роки викладацької діяльності Кобрин видав наступні роботи: «Короткий історичний нарис колонізації Західноруського краю та її наслідків для Холмської Русі» (Варшава, 1902) і «Православно-руська місія в Холмській Русі» (1904).

рі створення в 1907 році «Народно-просвітницького товариства Холмської Русі» головою товариства був обраний Михайло Кобрин. Метою товариства було просвітництво сільського населення російською, українською і польською мовами. Товариство видавало тижневик «Братська бесіда». У цьому російсько-українському виданні друкувалися твори українських письменників (Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка, Володимира Островського та ін).

У 1909 році за рахунок товариства опублікована «Карта росіянина і православного населення Холмської Русі» професора Францева та «Нариси Холмщини і Подлесья» Васька Ткача (народного вчителя Василя Остапчука). В цьому ж році розпочато публікацію серія брошур «Народні пісні Холмської Русі».

Михайло Петрович Кобрин був членом делегації в Державну Думу від українського населення Холмщини. Делегація зробила пропозицію про відокремлення від Польщі етнічних західноруських земель і створення на їх основі Холмської губернії у складі Російської імперії. Два роки потому, 23 червня 1912 року, за активної підтримки єпископа Холмського і Люблінського Євлогія (Георгієвського), члена III Державної думи, був затверджений закон про утворення Холмської губернії з вилученням її з управління варшавського генерал-губернатора.

При енергійному сприяння єпископа Євлогія та щедрих пожертвувань з його особистих коштів було засновано «селі холмське сільськогосподарське товариство взаємного кредиту», першим і єдиним президентом якого став Михайло Кобрин. Метою товариства було збереження і зміцнення зубожілих господарств українських селян шляхом надання їм кредиту для купівлі земель на пільгових умовах.

На початку Першої світової війни «Товариство взаємного кредиту» припинило свою діяльність у зв’язку з евакуацією цивільного населення і організацій вглиб Російської імперії. Під наглядом Кобрина майно та документація товариства були вивезені до Москви і зберігалися в «Сибірському банку».

Після підписання Ризького договору 1921 року майно товариства було передано російсько-польської комісії з реевакуації. Польський уряд довгий час затримувала повернення майна і зробило це тільки в 1927 році, коли термін поновлення роботи товариства вже закінчився. Маніпулюючи законодавством, польська влада ліквідувала товариство. При цьому ліквідаційна комісія винесла подяку Михайлу Кобрину за збереження майна.

Згідно з Ризьким мирним договором 1921 р. західна частина білоруських та українських земель була виключена з Холмщини і приєднана до відродженої Польської держави. Польська влада дуже скоро почала проводити політику національного гноблення, почала закривати українські школи, перетворювати православні храми в католицькі, закривати «Просвіти», бібліотеки, чинила різні перешкоди для економічного і культурного розвитку непольського населення.

Польський уряд перевів Холмську духовну семінарію в місто Кременець. У 1922 році Кобрин з дружиною і молодшими дітьми повертається з Москви в місто Холм і в цьому ж році переїжджає до Кременця для продовження викладацької діяльності в Кременецькій духовній семінарії, де він працює до виходу на пенсію в 1931 році. Тут він викладає Священне Писання Нового Завіту, порівняльне і догматичне богослов’я, філософію. Михайло Петрович поєднує викладання з роботою перекладача церковно-богословських книг на українську мову, так як з часу оголошення Константинопольським патріархатом в 1925 році автокефалії Польської Православної Церкви існувала гостра необхідність в українських богослужбових виданнях.

Прекрасно володіючи трьома стародавніми мовами — єврейською, грецькою та латиною, Михайло Петрович почав здійснювати переклад книг Святого Письма та богослужбових книг на українську мову. За роки проживання в Кременці йому вдалося перекласти й видати такі богослужбові книги:

1. Апостол. Богословська секція Товариства їм. митр. П. Могили, Луцьк, 1941.

2. Малий Октоїх. На кошти архієпископа Волинського і Кременецького Алексія, Луцьк, 1938.

3. Часослов. Богословська секція Товариства їм. митр. П. Могили, Луцьк, 1941.

4. Літургія свт. Василія Великого. Український науковий інститут, Варшава, серія перекладів Святого Письма і богослужбових книг, тому LII, книга 3, 1939.

5. Літургія Передосвячених Дарів свт. Григорія Двоєслова. Там же.

6. Псалтир (переклад з Септуагінти). Український науковий інститут, Варшава, серія перекладів Святого Письма і богослужбових книг, тому XXXVIII, книга 2, Луцьк, 1941.

Проте впровадження української мови в церковне богослужіння було сприйнято неоднозначно як частиною православного духовенства, так в особливості російської еміграцією. Втім, «згідно з переписом 1931 року більше 1 мільйона православних вважали рідною мовою українську, майже 1 мільйон — білоруський, півмільйона — польський, сто тисяч — російська, майже 22 тисячі — чеська. Таким чином, за національним складом православні ділилися на кілька далеко не рівних за кількістю груп, серед яких домінувало українське і білоруське корінне населення, переважно селянське; росіяни були представлені не стільки старожильческим населенням міст, скільки емігрантами, які залишили Росію в результаті революції і громадянської війни. Нерідко називали себе росіянами і представники місцевої православної інтелігенції, в тому числі і священики».

Для обговорення питання українізації богослужіння в 1927 році майже одночасно в Луцьку та Почаєві відбулися збори священства та мирян. На Луцький з’їзд прибули тільки миряни, так як предстоятель Польської Православної Церкви митрополит Діонісій (Валединський) заборонив духовенству брати в ньому участь. В Почаєві зібралися як священнослужителі, так і миряни. Луцький з’їзд підтримав українізацію Церкви, а єпархіальні збори в Почаєві прийняло рішення про те, що богослужбовою мовою в православних церквах Польщі може бути тільки церковнослов’янська мова, і вимагало від Синоду заборонити українізацію Церкви. Митрополит Діонісій засудив рішення єпархіальних зборів в Почаєві як таке, що суперечить рішенням Синоду від 16 липня 1922 року та від 3 вересня 1924 року про використання української мови в богослужінні і церковного життя. Синод затвердив рішення єпархіальних зборів в Почаєві.

Це питання остаточно вирішено у 1930 році на передсоборній зборах Польської Православної Церкви у Варшаві. Кобрин, будучи секретарем президії цього зібрання, виступив з доповіддю «Про мову богослужіння», в якому зауважив: «Всі заперечення проти надуманою вульгарності українського богослужіння висловлюються або у зв’язку з незнанням або непривычкой до українського богослужіння, або із-за ненависті до української мови. Останнім заперечення має політичний характер…».

П’ята комісія передсоборної наради запропонувала проект, в якому визначалися умови для запровадження української мови в богослужіння за переказами, затвердженого Синодом. У 1931 році при Синоді Православної Церкви в Польщі була утворена постійно діюча комісія, яка редагувала переклади богослужбових книг, а також книг релігійно-філософського і церковно-історичного змісту. В 1931 році в Кременці була створена підкомісія Варшавської комісії, головою якої був призначений Михайло Петрович Кобрин. Аналогічна підкомісія була утворена в 1933 році в Луцьку при науковому товаристві імені митрополита Петра Могили. Підкомісії вичитували і виправляли перекладені тексти, а Варшавська комісія редагувала, стверджувала і передавала ці тексти до друку.

В ці роки були опубліковані наступні роботи Михайла Петровича:

1. «Про мову богослужіння». Видавництво «Українська нива», Луцьк, 1935.

2. «Існування Бога в світі». Волинський єпархіальний місіонерський комітет, Кременець, 1938.

3. «Про Священному Переказі». Там же.

4. «Про Священному Писанні або Біблії». Там же.

Кобрин стає одним з видних діячів українізації Польської Православної Церкви, що врешті-решт призвело до протистояння з польським урядом.