Андронік

Фотографія Андронік (photo Andronik)

Andronik

  • День народження: 01.08.1870 року
  • Вік: 47 років
  • Дата смерті: 07.06.1918 року
  • Громадянство: Росія
  • Оригінальне ім’я: Володимир Нікольський
  • Original name: Vladimir Nikolskiy

Біографія

Архієпископ Пермський і Солікамський (1.08.1870—7[20].06.1918), духовний письменник, учасник монархічного руху, почесний голова Новгородського і Пермського відділів Союзу Російського Народу (СРН).

Народився в сім’ї диякона Ярославської єпархії. Початкову освіту отримав у Ярославської Духовної семінарії, після закінчення якої вступив у Московську Духовну академію, на 2 курсі в день свого народження, 1 серп., був пострижений у чернецтво з ім’ям Андронік. Після закінчення Академії в 1895 висвячений на ієромонаха і призначений помічником інспектора Кутаїської Духовної семінарії. Через рік ієромонах Андронік був призначений викладачем, а потім інспектором Ардонской Олександрівської місіонерської семінарії. У 1897-99 — член Духовної місії в Японії. Після повернення на батьківщину призначений в 1900 ректором Уфімської Духовної семінарії з возведенням у сан архімандрита. 5 листоп. 1906 хіротонісаний у єпископа Киотосского і призначений помічником просвітителя Японії святителя Миколая (Касаткіна). У липні 1907 звільнений на спокій. Але вже в жовт. відряджений у Пагорб для заміщення єп. Євлогія (Георгієвського) під час сесій Державної Думи. А 14 березня 1908 призначений єпископом Тихвинського, першим вікарієм Новгородської єпархії. В цей складний час, коли тільки почали затихати революційні пристрасті, владика взяв активну участь у громадській діяльності, ставши почесним головою Новгородського відділу СРН. Але головна його заслуга перед монархічним рухом полягала в тому, що він видав брошуру «Бесіди про Союз Російського Народу», в якій не тільки захистив патріотів від необґрунтованих нападок, але і обгрунтував з позицій православного віровчення багато постулати монархічної ідеології. Владика викривав облудність лібералів, які голосили про «черносотенном терор», заявляючи, що СРН «дав перший нащадок тоді, коли все російське изгонялось з Росії. Народ вирішив відстояти своє надбання від внутрішніх ворогів і не поступався навіть перед насмішками, погрозами і побиттям з боку красносотенцев. Тепер цілком визначилося, що вбитих і побитих за вірність Царю і народу у багато разів більше, ніж красносотенцев, потерпілих від народного, цілком законного та природного гніву». Єп. Андронік розглядав патріотичний рух як суспільно-політичну силу, покликану охороняти вікові духовні, державні і національні традиції російського народу, а не тільки як борців з революцією: «Російський Народ, що поєднується в Союз, і ставить своєю метою зберегти те, що нам дісталося від наших великих предків, які передали нам найбільшу в світі країну і що за останні два століття так суттєво було затемнене ввірвався до нас европеизмом». Як видатний діяч монархічного руху еп. Андронік був запрошений на З’їзд Російських Людей в Москві 27 верес.-4 жовт.1909 («Восторговский» з’їзд), але службові обов’язки завадили владиці прибути. Шкодуючи про це, він направив на адресу з’їзду телеграму, в якій писав: «Можу лише обмежитися самими святими побажаннями всьому высокопатриотическому з’їзду. Нехай буде над усім його справою Вседержавный Покров Цариці Небесної, так чудово спасавшей нашу святу Русь в усі колишні години лихоліть і бід, находили на неї. Так виконає вона мудрості і бадьорості всіх мужніх сповідників Російської Святині — Православної віри, присутніх нині в Першопрестольній Москві, окормляемой її небесними Святителями, і поднесь від давніх років почивающими своїми нетлінними тілами у храмі Пречистої. І під натиском жидівської революції залишилися вірними святої Русі і руської народності Російські люди відстояли ту і іншу. А тепер розгорнувся російське рідне прапор та збере під свою державну сень рідну землю, як один чоловік. Так просветится Руська країна».

У березні 1913 єп. Андронік отримав самостійну кафедру, був призначений єпископом Омським і Павлодарским, а через рік його перевели в Перм. Сучасний автор його житія (ієромонах Дамаскін) пише: «На обриві тисячолітньої християнської історії Росії на Пермську кафедру зійшов подвижник і архіпастир-місіонер, подібний св. Стефану Пермському. Його життя було зразком древнього благочестя. Це був подвижник, молитовник і нестяжатель, всяке матеріальне благополуччя і багатство вменявший ні в що. Всі кошти владика жертвував на допомогу біднякам. Одягався він просто, ніколи не носив шовкових ряс; і хоча був нагороджений багатьма орденами, але нагород ніколи не одягав. Святитель був ревним виконавцем чернечих правил і церковних обрядів. Він строго постив: в пісні дні харчувався одними овочами, у скоромні — обходився малою кількістю їжі, а в останні дні страсної седмиці вживав у їжу тільки просфору і чай. Напередодні дня, коли йому повинно було здійснювати літургію владика майже не спала, всю ніч стоячи на молитві». Владика уважно ставився до суспільних настроїв у ввіреній йому єпархії, намагаючись відвернути народ від пагуби безбожництва. У 1916 його зусиллями в Пермської єпархії були створені місіонерські курси по викриттю зневіри і соціалізму. Єп. Андронік був противником Р. Е. Распутіна, під враженням чуток про його пригоди, з сумом спостерігаючи, що чутки ці множаться, він вирішив відкрити очі Государю. В 1916 році під час візиту в Ставку після богослужіння він просив Царя поговорити наодинці. Цар погодився, і владика став переконувати Царя, що Распутін — особистість негідна, повторюючи поширювані газетами плітки про його розпусті. Бачачи, що єп. Андронік говорить щиро, справді вболіває за долю вітчизни, а не переслідує якісь інші цілі, Государ не став його переривати, мовчки вислухав і сказав: «До побачення, владико, раджу вам не вірити всякої дурниці».

З важким серцем прийняв владика звістка про зречення Миколи II від престолу. Звертаючись до віруючих з проповіддю, він сказав: «Не стало у нас Царя… Як триста років тому, в лихолітті, розікрали Вітчизну підлі людці і вкинули його в погибель, так і нині до цього довели безчесні царські слуги». Владика закликав російський народ до молитви і покаяння, бо тільки тоді мине розруха життя, мине небезпека для Вітчизни, і Господь, як нашим предкам, зробить нам чоловіка мудра і добра». В 1917-18 єп. Андронік брав участь у роботах Помісного Собору Російської Православної Церкви, на якому був обраний одним із шести заступників членів Св. Синоду. У н. 1918 р. він був зведений в сан архієпископа. По закінченні Собору владика повернувся до Пермі, де вже почалися безчинства більшовиків. У час лютих гонінь на Православ’я владика мужньо повстав проти безбожних, недарма його прозвали «вогонь палає». Навесні в місцевих газетах почалася травля архієп. Андроніка, у нього був проведений обшук. Хмари згущалися, близькі, в страху за життя владики, умовляли його сховатися. Але він відмовився, заявивши, що не залишить паству і готовий померти за Христа. Чекаючи арешту, владика відчував себе абсолютно спокійно, він щодня сповідався і прилучався Св. Таїн і світлий настрій не покидало його. На випадок свого арешту він залишив розпорядження: «Заарештований робітничо-селянським урядом, забороняю священно-церковнослужителям р. Пермі і Мотовилихи вчинення богослужінь, крім напуття вмираючих і хрещення немовлят». 4 червня 1918 чекісти заарештували архієп. Андроника. Дуже символічно, що напередодні чекісти заарештували і розстріляли у лісі голови пермського відділу СРН. Довго перевозили владику з Пермі в Мотовилиху і назад, боячись народного гніву. Нарешті, в ніч на 7 червня чекісти вивезли архієпископа в околиці Пермі і змусили копати собі могилу. Вбивці вимагали, щоб він зняв свою заборону на вчинення богослужінь, погрожуючи в іншому випадку закопати в землю живим. Владика відмовився, він не боявся їх сатанинської люті. Незадовго до свого арешту владика, нагадуючи одного священика, сказав пророчі слова: «Може, мене й на світі не буде, але не покидає мене надія і впевненість, що Росія воскресне з своїм поверненням до Бога. Заохочуйте всіх і примиряйте озлоблених з життям, вливайте в них почала світле життя за Євангелією Христа… Воскресне Душа народна, воскресне і тіло її — здорова наша державність».

Прославлений на Ювілейному Архієрейському Соборі в сер. 2000.