Ясір Арафат

Фотографія Ясір Арафат (photo Yasser Arafat)

Yasser Arafat

  • День народження: 21.03.1929 року
  • Вік: 75 років
  • Місце народження: Каїр
  • Дата смерті: 11.11.2004 року

Біографія

Ясір Арафат — палестинець номер один.

Його невисока повна фігура, напіввійськовий френч, триденна щетина й картата «куфия» (національна хустка) на лисій голові, що повторює контури Палестини, давно відомі у всьому світі. А сам він викликає в людей далеко не однозначні почуття.

Для одних він — «миротворець», для інших — «терорист». Навіть серед палестинців про нього немає єдиної думки: хтось вважає його «вождем», хтось «зрадником».

Більше того, голові Виконкому Організації звільнення Палестини, керівнику однієї зі складових ОЗП — організації ФАТХ, головнокомандуючому палестинськими збройними силами, главі Палестинської національної адміністрації, президентові Держави Палестина Ясіру Арафату вже не один раз пророкували політичний крах. Але щораз він виходив з, здавалося б, самих безвихідних ситуацій. Та ще примножував свій авторитет.

Як вдалося йому три із зайвим десятиліття залишатися палестинцем ©1? Для багатьох (а бути може, для всіх) — це дотепер нерозгадана загадка…

* * *

Його повне і відоме тільки фахівцям ім’я — Мухаммед Абдель Рауф Арафат аль-Кудва аль-Хусейні. У молодості він змінив його на нинішнє — Ясір Арафат. Зроблено це було з певною метою: він не хотів, щоб його якось зв’язували з командуючим палестинськими силами Абдель Кадером аль-Хусейні, на якого поклали відповідальність за поразку арабів у першій війні проти ізраїльтян. Справа в тому, що Арафат після закінчення ліцею працював особистим секретарем Абделя аль-Хусейні.

Слід підкреслити, що біографія лідера ОЗП так само суперечлива й спірна, як і його політичні погляди. До кінця невідома навіть точна дата й місце його народження.

Якщо вірити офіційним документам, то Арафат народився 24 серпня 1929 року в Каїрі в багатій мусульманській родині. Сам палестинський лідер не раз заявляв, що з’явився на світ 4 серпня того ж року в Єрусалимі.

Сподвижники пояснюють таку невідповідність по-різному. Одні говорять, що Арафат, називаючи місцем народження Єрусалим, як би хоче тісніше «зріднитися» із цим містом, яке він і його одноплемінники мріють зробити столицею незалежної палестинської держави. Інші висловлювали більше прозаїчну причину: народженого в Єрусалимі хлопчика батько з матір’ю зареєстрували в Каїрі, що відкривало можливість вчитися й працювати в Єгипті.

Так де ж народився лідер ООП?

Багато фактів вказують на те, що Арафат народився все-таки не в Єрусалимі, як він заявив журналу «Плейбой», і не в Газі, Акко або Цфаті, як він говорив в інших інтерв’ю, а в Каїрі. Його батько Абдель Рауф Арафат, землевласник з Гази, і мати — Захва Абу Сауд, належала до знатного ієрусалимського клану, чиї коріння сходили до родини пророка Мухаммеда, в 1927 році переселилися в Єгипет. Коли Арафату (шостому по рахунку дитині в родині) виповнилося чотири роки, народився ще брат — Фатхі, а мати раптово померла. Важко переніс втрату, батько відправив двох малят в Єрусалим до їх дядька (брата дружини) Салиму Абу Сауда.

Сім’я, в якій виховувався майбутній палестинський лідер, була тісно пов’язана з націоналістичними колами. В будинок Салиму Абу Сауда частенько навідувалися видатні діячі мусульманської громади й вели політичні бесіди. Арафат часто згадує ту ніч, коли в будинок увірвалися англійські солдати і почали бити усіх підряд.

— Мені тоді було сім років, а Фатхі зовсім маленький. Вони Нас не чіпали, а дядька заарештували і кудись повели.

Шість років потому батько, одружившись вдруге, а потім і в третій раз, викликав братів до себе в Каїр. Під час другої світової війни столиця Єгипту нагадувала вируючий казан, у якому кипіли політичні пристрасті, зіштовхувалися різні світогляду і погляди. У ті роки основними тенденціями, що вплинули на життєву позицію Арафата, були арабський патріотизм і націоналізм.

Ці два чинники накладалися на впевненість майбутнього палестинського лідера в тому, що найважливіший запорука успіху на політичному, так і будь-якому іншому поприщі — гарну освіту. Коли прийшов час, Арафат подав заяву в Техаський університет на інженерний факультет, але державний департамент США відмовив йому у візі.

До того часу він вже був помічений як учасник боротьби між палестинцями та створеним державою Ізраїль. Тому він вступив в Каїрський університет. У 1948 році, коли розпочалася перша арабо-ізраїльська війна, він залишив заняття і відправився воювати проти ізраїльтян.

Після жорстокої поразки в тій війні він ненадовго перебирається в сектор Газа, який опинився в руках Єгипту. У 1950 році повертається в Каїр, щоб продовжити навчання на інженерному факультеті. Тут зустрічає своїх майбутніх соратників по боротьбі, разом з ними бере участь в операціях проти англійців.

За свідченням однокашників, Арафат дуже болісно сприйняв поразку арабів у війні з Ізраїлем. У студентських суперечках він називав помилкою відмову арабських країн від розділу Палестини згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї ООН. Судячи з усього, саме тоді в нього зародилася думка про те, що палестинці повинні самі подбати про свою долю, а не чекати, коли за них це зроблять «брати араби».

У 1952 році Арафат, створює Союз палестинських студентів у Єгипті й обирається його головою. Судячи з того, що його навчання тривало вісім років (замість трьох), можна з упевненістю сказати, що на першому плані були справи союзу. Енергійний, вольовий і витривалий, він не тільки брав участь у політичних дискусіях, але й активно освоював у

енное справу. З часом він навіть отримав диплом офіцера — в цьому допомогло рішення батьків про реєстрації його народження в Єгипті. А в 1956 році, коли англо-франко-ізраїльські сили рвалися до націоналізованому Насером Суецькому каналу, лейтенант Арафат уже командував загоном підривників у складі палестинських формувань.

Рік потому після закінчення університету він виїздить у Кувейт, де до того часу склалася процвітаюча палестинська громада. Там разом з партнерами створює три будівельні фірми, які приносять хороші доходи.

— Я не був мільйонером, — зізнається Арафат пізніше. — Але я був багатий…

До речі сказати, він ніколи не брав і досі не бере грошей з каси ООП.

Одночасно з будівельним бізнесом Арафат активно налагоджує політичні зв’язки. Тоді ж і склалося ядро тієї, спочатку невеликий організації, з яким буде пов’язана його кар’єра і життя. Мова йде про «Рух палестинського звільнення», яке він очолив у 1959 році.

Цікава деталь. Абревіатура назви виявилася схожою на арабське слово «загибель». Як бути? Арафат вирішив цю проблему: він запропонував поміняти місцями літери. Вийшло відоме — ФАТХ, що в перекладі з арабської означає «відкриття, завоювання, перемога».

Тоді ж він узяв собі підпільний псевдонім — Абу Аммар. Багато тодішні палестинські лідери закликали арабів до єдності, щоб «скинути євреїв у море» і створити на звільненому просторі незалежну палестинську державу. Арафат і його сподвижники висунули принципово нову програму. Її головний принцип — «звільнення Палестини — це перш за все справа самих палестинців».

— Не арабську єдність — шлях до Палестині, — наголошував тоді і повторює зараз лідер ООП, — а Палестина — шлях до арабської єдності.

Досягти цього, як вважали керівники ФАТХа, можна тільки «збройної партизанської боротьби проти Ізраїлю». Зростання популярності ФАТХа, вплив на палестинські маси не могли не насторожити деяких арабських лідерів. Бажаючи постійно тримати палестинців на «короткому повідку», глави арабських режимів, присутні в 1964 році на зустріч у верхах в Каїрі, створили Організацію звільнення Палестини.

Арафат розцінив цей крок як спробу підім’яти під себе палестинців. Щоб зберегти ФАТХ як бойову незалежну організацію, слід було дати рішучу відповідь, заявити про себе справами, причому ні в кого не питаючи дозволу. Проведена бійцями ФАТХа 1 січня 1965 року перша партизанська операція на території Ізраїлю увійшла в історію як початок палестинського руху опору.

Поразка арабів у «шестиденній війні» в червні 1967 року зайвий раз переконало Арафата і його прихильників в тому, що треба покладатися на власні сили і самим боротися за звільнення Палестини. З цього моменту «фатховцы» активізували бойові операції на окупованих територіях і перетворилися з нечисленної організації в провідну військово-політичну силу.

21 травня 1968 року Арафат бере участь у битві під містечком Караме (Йорданія), де невеликий загін палестинців успішно протистояв регулярної ізраїльської армії. В запеклому бою було вбито 29 ізраїльтян, знищені 4 танки і 4 бронетранспортери.

Перемога в цьому бою ще більше зміцнила авторитет глави ФАТХа. Назва його руху вже не сходить зі сторінок світової преси. У лютому 1969 року національна рада Палестини (парламент у вигнанні) обирає Арафата головою Виконкому ОВП. А ще через рік він стає головнокомандувачем силами палестинської революції. Тепер його приймають на вищому рівні всі арабські країни.

Але, мабуть, переломним роком для ОЗП й, природно, Арафата став 1974-й. Тоді була прийнята нова політична програма, що призивала боротися за створення палестинської держави «не замість, а поряд з Ізраїлем», тобто на окупованій території Західного берега річки Йордан і в секторі Газа. Арафат виступив на Генеральній Асамблеї ООН і запропонував Ізраїлю оливкову гілку миру. Після цього ОЗП визнали більше ста держав, а її лідер став центральною фігурою на близькосхідній політичній сцені.

Але попереду Арафата очікували серйозні випробування. Найсуворіше — вторгнення Ізраїлю в червні 1982 року в Ліван, де розміщалася штаб-квартира ОЗП.

У ці дні я в якості кореспондента «Літературної газети» знаходився в обложеній ліванській столиці, не раз зустрічався з Абу Аммаром і можу засвідчити: лідер ОЗП ні на хвилину не втрачав присутності духу, впевненості. Він не здригнувся, уміло керував палестинцями. І йшов з Бейрута зі своїми бійцями організовано, зі зброєю в руках і національними прапорами. Що б не говорили його опоненти, я переконаний, що рішення Арафата покинути оточене ізраїльтянами місто було єдино вірним — він зберіг людей для майбутньої боротьби.

Не були для нього безхмарними й роки в послебейрутский період, хоча у квітні 1987 року Арафат переобирається головою Виконкому ОЗП. Через два роки — президентом Держави Палестина, проголошеної в ніч на 15 листопада 1988 року. І, нарешті, 4 травня 1994 року він підписує в Каїрі угоду з Ізраїлем про введення автономії на частині окупованих територій — у секторі Газа й у районі Єрихона, що привідкрило щільно закриті двері до миру на Близькому Сході.

Що ж допомагає палестинцеві № 1 зберігати своє лідерство?

Відповідь, мабуть, полягає в якостях, що роблять його не тільки особистістю, але й вождем. Якщо про багатьох політичних організа

їх діячах можна сказати, що вони «віддані національній ідеї», то в Арафата ця відданість супергипертрофирована. Вона виражається не тільки в тім, що він присвятив їй все своє життя, але й у його дивній поінформованості, у глибокому розумінні того, що відбувається на Близькому Сході. Щоб постійно бути в курсі подій, він створив спеціальні групи, які 24 години на добу забезпечують його інформацією про стан справ на місцях.

У всіх своїх контактах Абу Аммар намагається створити атмосферу сердечності й довіри. При цьому всякий раз з’ясовується, що він знає якщо не батька, то діда або сусіда свого співрозмовника. Серед палестинців ця система надійно працює.

Він прямий і привабливий чоловік, повний чарівності, наполовину — розрахованого, наполовину — природного.

Слід особливо підкреслити аскетичний спосіб життя, який веде лідер ООП. У той час як більшість його сподвижників обзаводилися сім’ями, він залишався холостяком.

— Моя дружина — палестинська революція… — любив повторювати він журналістам.

Проте в 1992 році в 63-річному віці Арафат «зрадив» свого єдиного кохання — палестинської революції і одружився на 28-річної красуні Їй Тауиль, своєї радниці з економічних питань. Заради любові православна християнка Суха навіть прийняла ісламську віру і переступила через 35 років різниці у віці.

Втім, справедливості заради слід зазначити, що одружилися вони ще в листопаді 1989 року, але зберігали цей факт в таємниці, поки він не став надбанням всюдисущих журналістів. Про весілля Арафата і Сухі знали лише найближчі соратники, але воліли не говорити про особисте життя свого лідера.

Ті ж журналісти «розкопали» дані, що свідчать про те, що Суха — це друга дружина Арафата. Його перша дружина — Наджла Ясін, про існування якої мало хто знав навіть серед палестинців і з якою лідер ООП так і не зареєстрував офіційно свої відносини. Наджла, відома більше під псевдонімом Умм-Наср.

В інтерв’ю ізраїльській газеті «Гаарец» вона розповіла, що познайомилася з Абу Аммаром ще в 1966 році і знала його по спільній діяльності ФАТХ.

— Ми були довгі роки нерозлучні, — розповіла Наджла. — Я була єдиною, хто по-справжньому розумів його. Знала, що дратує і веселить його, що хвилює і радує. Я розуміла його до кінця…

За словами колишньої дружини Арафата, з 1972 по 1985 рік вона була його особистим секретарем. До цього канцелярії як такої у лідера ОВП не було.

— Абу Аммар довіряв мені свої таємниці, — стверджує Наджла. — Я знала все і про все до найдрібніших подробиць і допомагала чоловікові, чим могла.

У 1985 році Наджла і Арафат розлучилися. Розповідають, що це сталося так. Радники прийшли до нього в кабінет і заявили, що дружина заважає йому керувати палестинської національно-визвольною боротьбою. Абу Аммар, не вагаючись, викинув «княжну» за борт човна свого життя.

До шлюбу Арафата його колишня дружина ставиться стримано.

— Це його особиста справа, — вважає вона. — Але я думаю, що він не забув мене.

У 1995 році лідер ОВП став батьком. Крім того, у родині виховуються ще 12 палестинських дітей, усиновлених Арафатом ще до одруження.

Соратники Абу Аммара підтверджують, що навіть зараз, після одруження, у нього немає власного будинку, майна, хоча він контролює фінанси ФАТХ й ОЗП. Його одяг — це два-три комплекти напіввійськової форми й незмінна картата «куфия». Всі одержувані ним подарунки він, не розкриваючи, віддає своїм співробітникам.

Їжа його також не цікавить. На роботі їсть те, що готують його помічники. Курячий бульйон, рис, сандвічі, овочі, а на десерт — халва й чай. Причому він любить запрошувати на ці трапези тих, хто в даний момент знаходиться в адміністратора. Він не курить, не вживає спиртного.

Такий спосіб життя — це свого роду ключ до влади над людьми. Думаю, що Арафат уміло користується тим, що його сподвижники не хочуть відмовлятися від життєвих благ і задоволень. Не виключено, що він навіть заохочував або робить вигляд, що не зауважує «витівок» свого оточення.

Арафат не займається спортом, якщо не вважати кількох вправ зранку. Не читає книг, не слухав музики, не відвідує театри або музеї. Лише в поїздках, перебуваючи у своєму літаку, дивиться мультфільми. Його улюбленої мультяшкою є «Том і Джері», оскільки миша завжди виявляється переможницею.

Абу Аммар майстер символіки. Не будучи особливо схожий на солдата, він вибрав для свого повсякденного костюма матеріал військового кольору «хакі» і постійно носить на поясі кобуру. Картатий платок-куфия виділяє його в юрбі, що, може бути, небезпечно для людини, що живе в настільки складних умовах, але цінно, коли мова йде про утвердження іміджу. Головний убір не мав особливого значення, поки Арафат не почав носити його так, як носили в підмандатної Палестині. Незабаром цей головний убір став емблемою палестинської приналежності.

* * *

Багато арабські лідери (в їх числі король Йорданії Хусейн і президент Сирії Хафез Асад) не раз звинувачували Арафата в обман і зраду, попереджали, що на нього «не можна покладатися». Подібні звинувачення проти лідера ОВП звучали і в Ізраїлі.

Справа в тому, що він зробив ряд заяв, які б суперечили підписаним у Каїрі ізраїльсько-палестинському угодою. Виступаючи перед мусульманами в мечеті Йоганнесбурга, він закликав до «джихаду» («священної війни») за звільнення Єрусалима. При цьому запевнив слухачів, що угода, яку він уклав з Ізраїлем, подоб

але договором пророка Мухаммеда з племенем курейшитів. І дав зрозуміти, що якщо пророк два роки потому порушив договір, то і він, Арафат, здатний піти на такий же крок.

Важко сказати, з якою метою лідер ООП зробив ці заяви і тим самим розбурхав ізраїльську громадськість. Припускаю, що він, пішовши на занадто великі поступки Ізраїлю, хотів таким чином догодити мусульман і заспокоїти палестинців. Тому його слова можна вважати тактичним ходом. Втім, чи не ці ходи допомагають йому зберігати лідерство?

За всі ці роки вбити Абу Аммара намагалися частіше, ніж будь-якого іншого політичного діяча. Причому в першу чергу ізраїльські спецслужби. Так, наприклад, коли в 1982 році палестинці залишали Бейрут, ізраїльські снайпери тримали в перехресті прицілу знамениту картату «куфію». Але були змушені коритися наказу «Арафата не чіпати!»

Пізніше, в 1985 році, вони могли поховати його під руїнами під час нальоту ізраїльської авіації на Туніс, в результаті якого загинули 73 людини. Але лідер ООП в той нещасливий день не працював, як зазвичай, допізна.

Тепер же лідери Ізраїлю хочуть, щоб він залишався живим, бо для них він, і тільки він, — гарант мирного співіснування. Але зате сьогодні вбити Арафата, мають намір вже палестинські екстремісти, які розраховують разом з ним поховати і мирний процес. Ось чому він не ночує в одному місці два рази поспіль, постійно змінює маршрути пересування.

— Тільки я знаю, де буду на наступний день, — зізнається лідер ООП. — Вказівки віддаю, лише коли сідаю в машину.

Існує думка, що у Арафата є ангел-охоронець. Досить згадати, в яких перипетіях він опинявся за тридцять з гаком років військово-політичної кар’єри. Його не зломив «чорний вересень» 70-го, коли в ході конфлікту з Йорданією палестинці були витіснені з цієї країни. Він уберіг ООП від розвалу і після поразки в Лівані, де до 1982 року діяла потужна інфраструктура організації. Пережив він у 1992 році і авіакатастрофу в лівійській пустелі Сахара, де в очікуванні допомоги провів 13 годин, допомагаючи товаришам зігрітися і відганяючи диких тварин.

До речі, тоді життя Арафату і його команді врятував… ізраїльський радіоаматор. Він зловив посилаються екіпажем сигнали лиха і подзвонив раднику лідера ОВП. Той, у свою чергу, зв’язався з владою Лівії, які і знати не знали про авіакатастрофу.

Пізніше Арафат розповість:

— В очікуванні допомоги у мене було два бачення. Перше — мої брати по боротьбі, які вже померли. А слідом за ними мені привиділася мечеть Аль-Акса. Я зрозумів, що залишуся живий, і буду молитися в Єрусалимі.

Не виключено, що саме тоді Арафат усвідомив, що єдиний шлях для здійснення цієї мрії полягає в тому, щоб зважитися на мир з Ізраїлем. Як би те ні було, але 13 вересня 1993 року у Вашингтоні на галявині Білого дому після підписання угоди він обмінявся рукостисканням з ізраїльським прем’єр-міністром Іцхаком Рабіном. А в наступному році разом з ним і тодішнім міністром закордонних справ Шимоном Пересом отримав Нобелівську премію миру.

Тим не менш, коли Арафат прибув в палестинську автономію, він із перших кроків зіткнувся з багатьма проблемами. Місцеві лідери Гази і Єрихона відверто ненавиділи його і не бажали з ним співпрацювати. Вони наполягали на тому, щоб встановити в ООП і в автономії демократичне правління і колективне керівництво. Іншими словами, вони вимагали відсторонення лідера ОВП від влади. Домогтися цього, однак, не вдалося. Більш того, Арафат до вже наявних постам додав ще один — голови Ради палестинської автономії.

І все-таки Абу Аммаром були тоді (думаю і сьогодні теж) незадоволені багато. Жителі автономії, мали потребу. Екстремістська організація ХАМАС і рух «Ісламський джихад», прихильників якого за його наказом кинули до в’язниці (вони спровокували криваві зіткнення з палестинською поліцією). І, нарешті, ізраїльтяни, які вважали, що його дії в боротьбі з терором малоефективні.

Тому перший час Арафату довелося вести боротьбу не стільки за зміцнення своєї влади в автономії, скільки за виживання. Хоча Ізраїль намагався не втручатися, щоб не дати привід звинуватити лідера ОВП у тому, що він діє під диктовку «сіоністського ворога», його положення було двоїстим. Йому хотілося покінчити з терором або хоча б тримати його під контролем. Зробити цього він, однак, не міг. Насамперед тому, що 30% жителів автономії підтримували в той час «Ісламський джихад» і ХАМАС. Бити по ним — означало провокувати громадянську війну.

Абу Аммар весь у справах… Іноді здається, що у нього взагалі немає особистого життя. За його зовнішнім спокоєм і оптимізмом часом не завжди можна вловити ті проблеми, з якими доводиться щодня стикатися палестинської адміністрації. Адже перехід від багаторічної збройної боротьби до мирного будівництва своєї національної державності ускладнюється не тільки важкою спадщиною ізраїльської окупації, подоланням опору опозиції, але й тим, що більша частина палестинських земель все ще знаходиться під контролем Ізраїлю.

Як би те ні було, але Арафат може заслужено пишатися тим, що запропонований ним ізраїльтянам ще в 1988 році «світ сміливих» все ж таки втілився в реальність. А палестинська національна автономія, хоча і обмежена межами сектора Газа і районом міста Єрихона (Західний берег річки Йордан), є прообразом майбутнього незалежної Держави Палестина.