Євген Примаков

Фотографія Євген Примаков (photo Yevhen Primakov)

Yevhen Primakov

  • День народження: 29.10.1929 року
  • Вік: 85 років
  • Місце народження: Київ, Україна
  • Дата смерті: 26.06.2015 року
  • Громадянство: Росія

Біографія

Євгена Максимовича Примакова можна назвати патріархом російської політики. Його кар’єра почалася ще в радянські часи, він був прихильником Горбачова, під Єльцина займався зовнішньою розвідкою, сприяв виходу країни з кризи 1998 року і зміни курсу її зовнішньої політики. Примакова називають одним з найбільш авторитетних сходознавців, він є автором наукових робіт в галузі міжнародної економіки і політики, багато років входив до президії РАН. І тільки найближчі люди знають, що відомий політик, дипломат і вчений писав проникливі вірші, а також був неперевершеним тамадою.

Євген Примаков – уродженець Києва (29 жовтня 1929 р.). Достовірних відомостей про його батька не збереглося – зі слів самого Євгена Максимовича, він залишив родину майже відразу після народження сина, а згодом був репресований. Мати Євгена, А. Я. Примакова (Киршенблатт) разом з сином переїхала до родичів у Тбілісі, і відомий політик на все життя зберіг любов до цього міста. У 1944 році, після закінчення школи-семирічки, Євген вступив до бакинське військово-морське училище, але через рік пішов з-за проблем зі здоров’ям і завершив середню освіту в тбіліській школі, отримавши найвищі оцінки з математики і мов. Вчитель математики рекомендував Євгену продовжити навчання на фізико-математичному факультеті університету, але молодий чоловік вступив у Московський інститут сходознавства на факультет арабістики. У 1951 році Євген одружився на дівчині, яку полюбив ще в шкільні роки – Лаурі Харадзе, в той час студентці хімічного факультету Тбіліського політехнічного інституту. У них народився син Сандро (Олександр), а пізніше – дочка Нана. У 1953 році, отримавши диплом спеціаліста по арабському країнознавства, Євген став аспірантом економічного факультету МДУ. У 1956 році Примаков почав працювати в ІСЕМВ при АН СРСР, а також в Головному управлінні радіомовлення (арабська редакція). Він був кореспондентом, випусковим редактором,

їздив у відрядження на Близький Схід. У 1959 році Євген Примаков захистив кандидатську дисертацію з економіки країн арабського Сходу. У 1962 році Євген Максимович, не помирившись з кураторами з ЦК КПССС, за власним бажанням пішов з Держтелерадіо і став працювати в редакції ‘Правди’ — спочатку літературним співробітником і браузером, потім власним кореспондентом по Близькому Сходу. Чотири роки Євген Примаков прожив в Каїрі, спілкувався з видатними єгипетськими політиками. У 1969 році він здійснював поїздки в Ірак. Його зустрічі з такими політичними лідерами, як Саддам Хуссейн, Тарік Азіз, лідер курдських повстанців Масуда Барзані не надто нагадували світські прийоми і розважальні поїздки. Примакову доводилося переміщатися з охороною, подовгу жити в складних польових умовах. У цьому ж році він став доктором економічних наук, а потім — заступник директора ІСЕМВ. У 1977 році Євген Примаков очолив Інститут сходознавства, а в 1985 році повернувся в ІСЕМВ на посаду директора. Ці роки характеризуються його інтенсивною науковою діяльністю. Євген Максимович займався прогнозуванням і ситуаційним аналізом політичних і економічних подій на Близькому Сході, видав низку монографій і мемуарних книг. На жаль, цей період пов’язаний і з сімейними трагедіями відомого політика: в 1981 році, прямо під час першотравневої демонстрації, його син Альо

ксандр раптово помер від зупинки серця, а через рік така ж смерть від спадкової хвороби серця спіткала і Лауру Василівну. Через три роки самотності Євген Примаков познайомився з лікарем санаторію Барвиха Іриною Борисівною Бокаревой, яка стала йому люблячою дружиною, а її дочка від першого шлюбу – ще однією донькою.

Наприкінці вісімдесятих Євген Максимович співпрацював з командою Горбачова (за чутками, саме він запропонував Громико кандидатуру Горбачова на посаду Генерального секретаря). У 90-92 рр. він входив в Президентську раду, потім в Раду Безпеки. В історичному серпні 1991 року Примаков разом з Вольським та Бакатіним відкрито виступив проти ГКЧП і увійшов до складу делегації, яка вилетіла до Горбачова у Форос. Восени 1991 року Євген Максимович, залишаючись цивільним, очолив ПГУ КДБ, а потім Центральну службу розвідки. Товариші по службі цінували його за те, що зберігши кадровий склад, він зумів вивести розвідувальну службу на новий рівень. На початку 1996 року Примаков був призначений міністром закордонних справ. Він не тільки реорганізував дипломатичну службу, але й став автором того, що пізніше назвали ‘доктриною Примакова’ або ‘політикою багатовекторності», був ініціатором зближення з Індією та Китаєм і заклав основи створення БРІКС. Однак найбільш знаковою подією цього періоду став ‘розворот над Атлантикою’ — відмова Примакова продовжувала

ть рейс літака в Вашингтон після звістки про початок бомбардування Белграда. Це сталося в 1999 році, вже після обрання Євгена Максимовича на посаду прем’єр–міністра і успішного прийняття ряду заходів з виведення економіки країни з кризового стану. Поворот від політики «атлантизму’ фактично означав початок нової політичної епохи в Росії, яка знайшла своє практичне вираження вже після приходу до влади Володимира Путіна.

У травні 1999 року Єльцин, незадоволений ходом реформ прем’єр-міністра, відправив його у відставку. У грудні Євген Примаков був обраний до Держдуми, очоливши фракцію ‘Отечество – вся Росія’, яка стала третьою за величиною після ‘Єдності’ і КПРФ. Фактично відразу ж після початку роботи нового скликання Думи багато депутати фракції Примакова створили групу «Регіони Росії’, що підтримує Володимира Путіна, який виконував тоді обов’язки президента. Примакова в той час багато розглядали як кандидата на президентське крісло, проте замість цього він балотувався на пост голови Держдуми і програв євгену Селезньову. У 2001 році Примаков став президентом Торгово-промислової палати і добровільно пішов з цього поста в 2011 році. Останні роки свого життя він очолював раду директорів ВАТ ‘ГТВ’. 26 червня 2015 року Євген Примаков помер від онкологічного захворювання печінки. Він похований на Новодівичому кладовищі столиці.