Віктор Ілюхін

Фотографія Віктор Ілюхін (photo Viktor Ilyuhin)

Viktor Ilyuhin

  • День народження: 01.03.1949 року
  • Вік: 62 роки
  • Місце народження: с. Соснівка, Пензенська, Росія
  • Дата смерті: 19.03.2011 року
  • Громадянство: Росія

Біографія

Депутат Державної Думи РФ п’ятого скликання, голова Загальноросійського політичного руху «На підтримку армії, оборонної промисловості та військової науки». Раніше депутат Держдуми першого-четвертого скликань, член фракції КПРФ, заступник голови комітету ГД з безпеки. Доктор юридичних наук, академік Міжнародної академії інформаційних процесів і технологій, член-кореспондент Міжнародної Слов’янської Академії наук. В минулому — начальник Управління по нагляду за виконанням законів з питань державної безпеки СРСР, старший помічник генерального прокурора СРСР. Відомий своїми викривальними виступами і судовими позовами щодо низки високопоставлених російських політиків.

Віктор Іванович Ілюхін народився 1 березня 1949 року в селі Соснівка Кузнецького району Пензенської області (у родині був десятою дитиною. У 1971 році закінчив Саратовський юридичний інститут імені Курського за фахом юрист-правознавець, потім проходив строкову службу в лавах Військово-морського флоту (служив на плавбазе підводних човнів Тихоокеанського флоту).

У 1972 році Ілюхін почав працювати в органах прокуратури Пензенської області (обіймав посади від слідчого районної прокуратури до заступника обласного прокурора). У 1986 році Ілюхін був призначений першим заступником начальника Головного слідчого управління прокуратури СРСР. Ряд ЗМІ відзначали, що таку блискучу кар’єру Ілюхін зробив самостійно, без будь-чийого патронату: за відгуками колег, він був здібним працівником і досвідченим юристом.

У 1978 році Ілюхін вступив в КПРС і після подій 1991 року, на відміну від багатьох, з партії не виходив.

У серпні 1989 року Ілюхін був призначений начальником Управління по нагляду за виконанням законів з питань державної безпеки СРСР (з нагляду за слідством і дізнанням в органах КДБ). Він став членом колегії прокуратури СРСР, державним радником юстиції 2-го класу (що відповідало званню генерал-лейтенант) та старшим помічником генерального прокурора СРСР.

У 1990 році Ілюхін виступив проти слідчої групи Гдляна – Іванова із звинуваченнями у використанні незаконних методів ведення слідства» і вимогою порушити проти учасників групи кримінальну справу (група займалась викриттям партійно-господарської мафії в Узбекистані). «Цих двох людей натовп звела в ранг великомучеників, а вони не мученики, а великі несправедливі», — заявив Ілюхін. Однак громадськість встала на захист слідчих, а Ілюхін після подібних заяв, за висловом ряду ЗМІ, уславився реакціонером.

У листопаді 1991 року (за місяць до скасування Радянського Союзу) Ілюхін порушив кримінальну справу за статтею 64 Кримінального кодексу РРФСР (зрада Батьківщині) проти президента СРСР Михайла Горбачова у зв’язку з порушенням присяги і Конституції СРСР — звинувачення в «злочинному розчленування держави» були пов’язані з актом визнання незалежності республік Балтії. Однак ЗМІ відзначали, що в цій ситуації Ілюхін перевищив свої повноваження, оскільки, будучи членом колегії прокуратури СРСР, не мав права за власною ініціативою порушувати кримінальні справи проти конкретних осіб. У тому ж місяці Ілюхін був звільнений зі свого поста (за твердженнями опонентів Ілюхіна, рішення про його відставку було прийнято заздалегідь і він порушив справу тільки для того, щоб «ефектно грюкнути дверима»). Пізніше, ставши депутатом Держдуми, Ілюхін повернувся до цієї теми: в 1993 році він очолив громадську комісію з расслед

ному витрачанню антиконституційної діяльності Горбачова.

Ілюхін також прославився своїми виступами проти президента Росії Бориса Єльцина. Так, у вересні 1993 року він запропонував порушити кримінальну справу у відношення Єльцина з тим же формулюванням, що і проти Горбачова — за зраду Батьківщині. У 1997 році він неодноразово виступав з пропозицією відсторонити президента від посади за станом здоров’я, проте успіху воно не мало, як і ініціатива щодо винесення імпічменту президенту Єльцину в травні 1999 року (це пропозиція Ілюхін вніс разом з генералом Левом Рохлиным).

Після відходу з прокуратури Ілюхін працював оглядачем газети «Правда», був завідувачем правовим відділом видання. Брав участь у створенні Фронту національного порятунку, у липні 1993 став його співголовою. У 1992 році на Всеросійському з’їзді робітничих, селян і фахівців в Нижньому Новгороді Ілюхін був обраний «тіньовим прокурором» «тіньового Радянського робітничо-селянського уряду».

Восени 1993 року Ілюхін взяв участь у подіях, пов’язаних з протистоянням між парламентом і президентом Росії. Після того, як, згідно з указом Єльцина, були розпущені Верховна Рада і з’їзд народних депутатів РФ, Ілюхін зборами колишніх народних депутатів, именовавшим себе Х з’їздом, був призначений прокурором і порушив кримінальну справу «за фактом антиконституційних спроб припинення діяльності з’їзду народних депутатів, Верховної Ради, законно обраних судових органів». Перебував у будівлі Верховної Ради РФ, коли вірні президенту війська почали обстріл (згідно з іншими відомостями, Ілюхін пішов з обложеного Білого дому до початку штурму.

У 1993 році Ілюхін був висунутий кандидатом в депутати Державної Думи РФ від Комуністичної партії Російської Федерації (КПРФ) відразу за двома списками — загальнофедеральних (під третім номером) і одномандатному, по Первомайському виборчому округу №136 Пензенської області — і пройшов до парламенту. У Думі він зайняв пост голови комітету з безпеки. У 1995 році Ілюхін знову був обраний до Держдуми від КПРФ і знову очолив той же комітет.

У 1996 році, напередодні виборів президента Росії, прізвище Ілюхіна згадувалася в ЗМІ в повідомленнях навколо інциденту з винесеною з Білого дому «коробкою з-під ксерокса», де знаходилися 500 тисяч доларів (за іншими джерелами, 538 тисяч) готівкою. Тоді Ілюхін як голова парламентського комітету з безпеки, надівши прокурорський мундир, зібрав прес-конференцію, на якій представив журналістам деякі документи і, за словами «Комерсанта», наочно продемонстрував один з джерел фінансування передвиборної кампанії Єльцина. Після цієї прес-конференції, зазначало видання, стало ясно, що у

комуністів є свої люди у спецслужбах, у тому числі і в президентській службі безпеки. Було розпочато слідство однак у квітні 1997 року справа, порушена за фактом незаконних операцій з валютою в особливо великих розмірах», було закрито особу власника коробки так і не була встановлена.

У 1997-1998 роках навколо Ілюхіна розгорівся корупційний скандал. В опублікованій газетою «Московські новини» статтю Леоніда Нікітінського «В ганьблять зв’язках помічений був» мова йшла про зв’язок депутата з колегією адвокатів «Канон». За даними журналіста, Ілюхін став головою президії «Канону», що давало підставу звинуватити його в незаконному занятті адвокатською практикою і використанні депутатського становища в корисливих цілях. Ілюхін, не спростовуючи своїх зв’язків з «Каноном», подав проти Нікітінського судовий позов і в 1998 році виграв справу (правда, отримавши в якості компенсації не запитані 800 мільйонів, а 2 тисячі рублів).

Після загибелі Рохлина в 1998 році Ілюхін був обраний головою виконкому заснованого генералом «Руху на підтримку армії, оборонної промисловості та військової науки» (ДПА). Як лідер руху Ілюхін пішов на вибори в Державну Думу в 1999 році, заявивши, що ДПА буде балотуватися окремо від КПРФ. У той період ЗМІ відзначали, що Ілюхіна, «людині, грамотно подібному манію переслідування», вдалося перетягнути на себе «всі симпатії регіональних радикалів і зюгановских ідеологів», тому його заява в КПРФ, за деякими даними, було розцінено як «підступний удар у спину».

У грудні 1999 року ЗМІ писали про замах на Ілюхіна в під’їзді його будинку. Сам політик заявив, що тільки реакція і допущена кілером помилка врятували йому життя, проте співробітники правоохоронних органів, які розслідували цю справу, не виключили, що злочин було інсценоване. У тому ж місяці Ілюхін втретє був обраний депутатом Державної Думи (по Первомайському виборчому округу №136 Пензенської області. У парламенті Ілюхін увійшов до складу фракції комуністів, але на цей раз очолити комітет з безпеки йому не вдалося. Як зазначав джерело агентства РБК в КПРФ, Ілюхін «перестав користуватися безмежної підтримкою у фракції» через його «невдалої авантюри» із створенням окремого списку ДПА (об’єднання, очолюване Ilyuhinиm і генералом Альбертом Макашовым, не зуміло подолати п’ятивідсотковий бар’єр).

У 2003 році Ілюхін був обраний до Держдуми четвертого скликання. На цей раз земляки-пензенці не підтримали «червоного прокурора», як іноді називав себе сам Ілюхін і в підсумку він пройшов у парламент за федеральним списком КПРФ. Посів в Думі посаду одного із заступників голови комітету з безпеки.

За роки роботи в Думі Ілюхін виступу

л як автор і заявник законопроектів, у тому числі Кримінального кодексу РФ, Кримінально-виконавчого кодексу РФ, законів «Про зброю», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про зовнішню розвідку», «Про органи Федеральної служби безпеки РФ», «ПРО боротьбу з організованою злочинністю», «Про боротьбу з корупцією», «Про боротьбу з тероризмом». В інтерв’ю журналу «Обличчя» в 1997 році Ілюхін так сформулював своє кредо: спробувати «привчити всіх жити за законом і не робити винятків ні для кого, навіть для президента».

ЗМІ, говорячи про діяльність Ілюхіна як депутата, відзначали, що він у формі юридичної процедури веде боротьбу з ідейним супротивником, і мета її — не результат, а порушення громадського обурення «умів розбурхувати громадську думку завідомо нерозв’язними, але гострими питаннями»). Участь у найбільших з політичних скандалів останніх років, на думку ряду видань, забезпечило Ілюхіна популярність. Газети в своїх матеріалах іменували його «комуністом-викривачем» і «професійним тираноборцем зі стажем» а колеги-депутати називали Ілюхіна «совістю народно-патріотичних сил», «нормальним провокатором» і «істинним «санітаром лісу».

22 вересня 2007 року на з’їзді КПРФ, затвердила списки кандидатів від партії на вибори в Держдуму стало відомо: Ілюхін очолить список комуністів в «традиційної» для себе Пензенської області. Після перемоги партії на виборах, що відбулися 2 грудня 2007 року, Ілюхін в черговий раз став депутатом Державної Думи РФ.

Ілюхін — автор кількох книг, у тому числі «Звинувачується президент» (1992), «Справа М. Горбачова» (1993), «Вожді і перевертні» (1993), «Врятувати Росію» (1995), а також великої кількості наукових і публіцистичних статей. У числі останніх робіт Ілюхіна — книга «Президент катастроф і трагедій», присвячена особистості російського лідера Володимира Путіна (2007).

Ілюхін — доктор юридичних наук, член-кореспондент Міжнародної слов’янської академії наук, академік Міжнародної академії інформаційних процесів і технологій (МАИПТ). Він також є президентом Фонду сприяння стратегічної безпеки (ФССБ) — організацією, яка, як сказано на сайті «здійснює чекістську корпоративність» і ставить своєю метою створення умов для поширення й реалізації суспільної і державної безпеки та адаптацію діючих і колишніх співробітників держбезпеки, правоохоронних органів і військовослужбовців Збройних Сил до нових умов життя».

Ілюхін одружений, його дружина — теж юрист, адвокат. У листопаді 2006 року дочка Ілюхіна, 26-річна випускниця Юридичної академії Катерина Ілюхіна і її чоловік, 27-річний Імран Алахвердієв, загинули в автокатастрофі. У Илюхиных залишився один дитина — син Володимир.