Василь Георгіївський

Фотографія Василь Георгіївський (photo Vasiliy Georgievskiy)

Vasiliy Georgievskiy

  • День народження: 10.04.1868 року
  • Вік: 78 років
  • Дата смерті: 08.08.1946 року
  • Громадянство: Росія

Біографія

Пострижений у ченці і висвячений в ієромонахи (1895). Ректор Холмської семінарії (1897-1902), єпископ Люблінський, вікарій Холмсько-Варшавської єпархії (1903-05). З 1905 єпископ Холмський і Люблінський, з 1912 архієпископ.

Народився в сім’ї священика в с. Сомово Одоєвського. Тульської губ. Закінчив Белевское ДУ (1882), першим учнем Тульську ДС (1888) і Московську ТАК (1892) кандидатом богослов’я (його дисертація була присвячена святителю Тихону Задонскому). По закінченні Академії призначено 12 березня 1893 помічником доглядача Єфремівського ДУ, а в 1894 викладачем Тульської ДС. 3 лют. 1895 пострижений у чернецтво архим. Антонієм (Храповицьким), 12 лют. висвячений на ієромонаха і призначений інспектором Володимирській ДС. В 1897 році призначений ректором Холмської ДС з возведенням у сан архімандрита. 12 січ. 1903 хіротонісаний в єп. Люблінського, вик. Холмсько-Варшавської єпархії. З 18 липня 1905 єп. Холмський і Люблінський (з 20 травня 1912 — архієпископ).

Єп. Євлогій був одним з найактивніших тодішніх архієреїв, багато уваги приділяло соціальним проблемам, служіння Церкви найбіднішим верствам населення. У 1907 обраний від православного населення Люблінської і Седлецької губ. членом II Державної Думи, де прилучився до помірно-правим і ви-сунув в Думі ідею виділення Холмщини з Царства Польського, тоді не прийняла ще форму законопроекту. Дума 2-го скликання проіснувала недовго. У 1907 обраний в III Держ. Думи, член фракції помірно-правих, потім (після утворення) фракції помірно-правих і націоналістів (член Ради фракції). Внесений міністерством внутрішніх справ і прийнятий Думою в 1912 законопроект про виділення Холмської губернії в значній мірі є його справою, він агітував за нього також в межах своєї єпархії, стверджуючи, що він сприяє інтересам російського селянства. Владика також працював у комісіях: віросповідної (голова комісії), земельної, старообрядців, законодавчих припущень. З право-націоналістичних позицій виступав з питання про земстві в західних губерніях 12 травня 1910. Був категоричним противником законопроекту про свободу переходу з одного віросповідання в інше, яке обговорювалося 30 травня 1909, захищав церковно-парафіяльні школи, відстоював збільшення вмісту духовенства і т. д. Від обрання в IV Думу відмовився.

Брав участь у право-монархічному русі. Будучи членом Держ. Думи, регулярно брав участь у засіданнях Російського Зборів (PC), служив молебень при відкритті гімназії PC, а після проводив співбесіди на духовно-моральні теми з гімназистами. Надіслав своє благословення 1-му Всеросійському з’їзду Російських Людей в Санкт-Петербурзі 8-12 лют. 1906, або Всеросійський з’їзд Російського Зборів, яке передав делегат з’їзду голова Варшавського відділу PC проф. Д. В. Цвєтаєв. Прислав також «гаряче привітання З’їзду Російських Людей в Москві 27 верес. — 4 жовт. 1909. Член Головної Ради Всеросійського Національного Союзу, почесний член Російської Окраїнного Суспільства.

З 14 травня 1914 архієпископ Волинський і Житомирський. Під час війни жив весь час в прифронтовій смузі, не раз бував на фронті. Після Лютневої революції 1917, як згадував владика, «почалося цькування проти мене. Називали «чорносотенцем», «старорежимником». За своїми політичними переконаннями я був монархістом… Монархічні переконання склалися у мене органічно, під впливом ряду умов і обставин мого життя». Однак видалити з кафедри його не вдалося. Минулий 17 кві. 1917 Перший вільний Єпархіальний з’їзд Волинського духовенства висловив йому довіру і просив Св. Синод залишити його на Волині «архіпастиря коханого, шанованого і щиро православним людям бажаного». Брав участь у підготовці Священного Собору Російської Православної Церкви, на якому головував у відділі богослужіння, проповідництва і церковного мистецтва. 13 листопада відспівував в Успенському соборі Кремля загиблих в ході більшовицького перевороту юнкерів. 7 груд. 1917 обраний одним з шести членів Св. Синоду.

Під час громадянської війни проживав у Києві, де 4 груд. 1918 був заарештований петлюрівцями і разом з заарештованим на наступний день архієп. Антонієм був вивезений до Польщі, потім до Австрії та Румунії. Вони перебували в ув’язненні в монастирі Бучач разом із привезеними пізніше з Києва єп. Чигиринським Никодимом (Кротковым) і його ієродияконом Миколою і привезеними з Почаєва архим. Віталій (Максименко) та ієром. Тихоном (Ша-раповым). Потім владика Євлогій був деякий час в ув’язненні в Кракові. Після 9-мо-сячне ув’язнення на вимогу країн Антанти був звільнений і в сент. 1919 прибув в Новоросійськ. Член Тимчасового Вищого Церковного Управління Півдня Росії в Новочеркаську. Відспівував архієп. Алексія (Дородніцина) і В. М. Пуришкевича.

19 січ. 1920 з групою архієреїв і колишнім товаришем обер-прокурора Св. Синоду кн. Н. Д. Жеваховым емігрував до Сербії. Відкривав З’їзд у Рейхенгалле (З’їзд Господарського відновлення Росії р. Рейхенгалль (Баварія) 29 травня — 4 червня 1921), в ході якого служив молебень і панахиду за всіх за Віру, Царя і Отечество живіт свій поклали. 26 березня 1921 указом Святійшого Патріарха Тихона (Беллавина) призначений керуючим парафіями в Західній Європі, 30 січ. 1922 возведений у сан митрополита. Деякий час жив у Берліні, потім оселився в Парижі, де організував Богословський інститут, в якому викладали С. Н. Булгаков, А. В. Карташев та інші відомі філософи і богослови.

Після виходу декларації митр. Сергія (Старгородського) перейшов в опозицію йому. 28 травня 1930 звільнений від управління Православними Російськими Церквами в Західній Європі, заборонений у священнослужінні разом з підпорядкованими йому кліриками. В февр. 1931 митр. Євлогій перейшов зі своїми парафіями в юрисдикцію Константинопольського патріарха. З російських парафій в Західній Європі був утворений на чолі з ним самостійний Паризький Екзархат. Під час Великої Вітчизняної війни стояв на патріотичних позиціях, одним з перших в 1945 отримав радянський паспорт. 25 серпня 1945 возз’єднався з Руською Православною Церквою з залишенням митрополитом, Екзархом Західної Європи. Помер у Парижі. За оцінкою митр. Мануїла (Лемешевська) «був надзвичайно добрий, безкорисливий, широко щедрий, уважний до співрозмовника, любив мирити і, особливо, — вінчати. При всій зайнятості складною, важкою і великою адміністративною роботою завжди і незмінно наповнений був «веселий духовного»».