Петро Симоненко

Фотографія Петро Симоненко (photo Petr Simonenko)

Petr Simonenko

  • День народження: 01.08.1952 року
  • Вік: 64 роки
  • Місце народження: Донецьк, Україна
  • Громадянство: Україна

Біографія

Перший секретар ЦК Комуністичної партії України, голова фракції КПУ. У 1975-1988 роках працював в комсомольських організаціях. У 1988-1991 роках обіймав керівні посади в партійних органах Донецької області. У 1991 році став заступником генерального директора корпорації «Укрвуглемаш». У 1993 році очолив КПУ. Обирався депутатом Верховної Ради в 1994, 1998, 2002 та 2006 роках. Двічі брав участь у виборах президента України: у 1999 році став другим, а в 2004 році зайняв четверте місце.

Петро Миколайович Симоненко народився 1 серпня 1952 року в місті Донецьку Української РСР. Його батьки були уродженцями Запорізької області: батько працював трактористом, а мати була санітаркою в лікарні. У 1974 році Симоненко з відзнакою закінчив Донецький політехнічний інститут і отримав спеціальність гірського інженера-електромеханіка. У 1974-1975 роках працював конструктором донецького проектного інституту «Дондіпровуглемаш».

В 1975-1980 роках Симоненко посідав посади інструктора, завідувача відділом і другого секретаря Донецького міського комітету Ленінського комуністичного союзу молоді України (ЛКСМУ). У 1978 році став членом Комуністичної партії України (КПУ). У 1980 році Симоненко посів посаду секретаря Донецького обласного комітету ЛКСМУ, а в 1982 році був обраний секретарем центрального комітету ЛКСМУ.

У 1988 році Симоненко став секретарем Маріупольського міського комітету КПУ. Вже в 1989 році його перевели в Донецький обласний комітет КПУ, де він зайняв посаду секретаря з ідеологічної роботи. Після того як у лютому 1990 року під час масових шахтарських страйків у відставку пішов перший секретар Донецького обкому КПУ Анатолій Винник, Симоненко став одним з претендентів на посаду, що звільнилася, але поступився в боротьбі другого секретаря Євгену Миронову. Незабаром Симоненко сам був призначений другим секретарем Донецького обкому КПУ. У 1991 році він заочно закінчив Київський інститут політології та соціального управління, отримавши спеціальність політолога.

У тому ж 1991 році Симоненко став заступником генерального директора корпорації «Укрвуглемаш» — незабаром після того, як була заборонена діяльність КПРС і КПУ. Через кілька днів після провалу путчу ГКЧП, Верховна Рада України, 85 відсотків депутатів якої були членами компартії, ухвалила низку документів, що визначили долю КПУ: 24 серпня 1991 року з’явилася постанова про департизацію державних органів, установ і організацій, 25 серпня 1991 року президія парламенту схвалив рішення про націоналізацію власності КПУ і КПРС, 26 серпня — припинив, а 30 серпня 1991 року заборонила діяльність КПУ.

У жовтні 1992 року Симоненко очолив неофіційну ініціативну групу з відтворення КПУ — організаційний комітет з підготовки Всеукраїнської конференції комуністів. В групу, створену в кінці 1991 — початку 1992 року, увійшли кілька колишніх перших секретарів українських обкомів і діючих депутатів Верховної Ради, яких підтримав ряд відомих промисловців. Після того як останній перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко і колишній перший секретар Кримського республіканського комітету КПУ Леонід Грач відмовилися стати на чолі ініціативної групи, на це зважився Симоненко. До весни 1993 року була відтворена мережу регіональних організацій компартії, Симоненко посів посаду першого секретаря Донецького обкому.

6 березня 1993 року голова оргкомітету з відродження компартії Симоненко в обстановці суворої секретності провів в місті Макіївка Донецької області Всеукраїнську конференцію комуністів. У конференції взяли участь 318 делегатів з Києва, республіки Крим, 23 областей України. 14 травня 1993 року президія Верховної Ради дозволив громадянам України створювати комуністичні партійні організації. 19 червня 1993 року в Донецьку відбувся другий етап Всеукраїнської конференції комуністів, більш відомий як установчий (відновлювальний) з’їзд КПУ, на якому більше п’ятисот делегатів обрали Симоненко першим секретарем КПУ.

У березні 1994 року Симоненко був обраний депутатом Верховної Ради, перемігши в Червоноармійському виборчому окрузі №150 Донецької області. За підтримки української компартії в парламент пройшли близько ста депутатів, 84 з яких сформували фракцію КПУ, а решта, приєдналися до ідеологічно близької Соціалістичної партії України (СПУ) на чолі з Олександром Морозом. Симоненко став керівником фракції КПУ і членом парламентського комітету з питань культури і духовності. В тому ж 1994 році на виборах глави держави КПУ виступила проти діючого президента Леоніда Кравчука, надавши, за деякими відомостями, неофіційну підтримку Леоніду Кучмі, що став переможцем кампанії.

У 1994-1996 роках Симоненко був членом Конституційної комісії від українського парламенту. КПУ виступила проти Конституційного договору і Конституції України, прийнятих у 1995 і 1996 роках відповідно. У жовтні 1997 року Симоненко виступив проти депутатів-комуністів, які проголосували за ухвалення даних документів, після чого ті були виключені з КПУ.

У квітні 1998 року Симоненко був переобраний депутатом Верховної Ради. КПУ набрала 24,65 відсотка голосів виборців. По партійному виборчому списку, в якому Симоненко посідав перше місце, у парламент пройшли 84 людини. Ще більше тридцяти осіб були обрані в одномандатних округах, що дозволило КПУ сформувати найчисленнішу фракцію в парламенті, чисельністю 119 депутатів. Симоненко знову очолив фракцію КПУ, став членом комітету з питань правової реформи (з 2000 року — комітету з питань правової політики) і членом Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) від України. За підтримки фракції КПУ Симоненко двічі намагався зайняти крісло голови парламенту, але обидва рази його підтримували лише 221 депутат замість необхідних 226-ти. Спікером Верховної Ради став голова Селянської партії Олександр Ткаченко.

У 1999 році Симоненко балотувався на посаду президента України. У травні 1999 року з’їзд КПУ офіційно висунув його кандидатуру, а в червні 1999 року він став одним з перших претендентів, зареєстрованих Центральною виборчою комісією. В ході передвиборної кампанії Симоненко не підтримав ідею Мороза, який запропонував створити антипрезидентську коаліцію. 31 жовтня 1999 року в першому турі Симоненко отримав 22,24% голосів виборців, посів друге місце і відмовився зняти свою кандидатуру на користь Мороза, який посів третє місце. 14 листопада 1999 року Симоненко набрав 37,77 відсотка голосів виборців і програв Кучмі другий тур виборів.

У січні-лютому 2000 року фракція Симоненко позбулася всіх керівних посад у Верховній Раді, які дісталися нового правоцентристського більшості. До того часу до цієї коаліції приєдналися багато депутатів з лівих фракцій. Новим спікером був обраний Іван Плющ.

У березні 2002 року Симоненко в черговий раз був обраний депутатом Верховної Ради. КПУ набрала 19,98 відсотка голосів і отримала 59 депутатських мандатів, поступившись лише передвиборчому блоку Віктора Ющенка «Наша Україна». В одномандатних округах здобули перемогу лише 6 кандидатів від КПУ. Симоненко знову очолив фракцію КПУ і став членом комітету з питань правової політики.

У травні 2002 року Симоненко провів об’єднавчий з’їзд двох комуністичних партій України. 27 грудня 2001 року Конституційний суд України визнав неконституційними указів президії Верховної Ради україни від 26 і 30 серпня 1991 року про зупинення та про заборону діяльності КПУ. Після цього комуністи прийняли рішення об’єднати перш заборонену КПУ Гуренко з КПУ Симоненка. 26 травня 2002 року на об’єднавчому з’їзді «стара» КПУ влилася в партію Симоненка. Крім того, рішенням з’їзду за зраду з лав комуністичної партії були виключені Кравчук, Кучма і Плющ.

У 2004 році Симоненко вдруге взяв участь у президентських виборах. 31 жовтня 2004 року у першому турі виборів Симоненко отримав лише 4,97 відсотка голосів, посів четверте місце і вибув з подальшої боротьби, яка переросла в «помаранчеву революцію»: результати другого туру були скасовані, і 26 грудня 2004 року в третьому турі виборів Ющенко отримав 51,99 відсотка голосів виборців, здобувши перемогу над іншим кандидатом — прем’єр-міністром країни Віктором Януковичем.

У березні 2006 року Симоненко в четвертий раз був обраний депутатом парламенту. На це раз КПУ ледь подолала тривідсотковий бар’єр, заручившись підтримкою 3,66 відсотка виборців, посіла останнє п’яте місце і отримала всього 21 депутатський мандат. Симоненко в черговий раз очолив фракцію КПУ, а також став членом комітету з питань правової політики. У липні 2006 року КПУ разом з Партією регіонів (186 депутатів) і СПУ (33 депутати) сформували правлячу коаліцію.

2 квітня 2007 року президент Ющенко розпустив Верховну Раду і призначив проведення дострокових парламентських виборів на 27 травня 2007 року. Депутати правлячої коаліції і члени уряду Януковича відмовилися підкоритися указу президента і виділити кошти на проведення виборчої кампанії. 26 квітня 2007 року Ющенко переніс вибори на 24 червня 2007 року. Симоненко звинуватив Ющенка в спробі узурпації влади, закликавши дочекатися рішення Конституційного суду України щодо конституційності президентського указу про розпуск парламенту. 30 квітня 2007 року та 1 травня 2007 року Ющенко звільнив суддів Конституційного суду Валерія Пшеничного та Сюзанну Станік. 2 травня 2007 року Янукович, Мороз і Симоненко закликали міжнародне співтовариство негайно втрутитися в ситуацію на Україні. Вже 26 травня 2007 року Ющенко, Янукович і Мороз домовилися, що позачергові парламентські вибори відбудуться 30 вересня 2007 року.

У червні 2007 року Симоненко представив свій проект Конституції, в якому пропонувалося ліквідувати інститут президента, скасувати інститут державних адміністрацій та передати їх повноваження територіальним громадам. Очолювати Раду національної безпеки і оборони, а також бути Верховним головнокомандувачем Збройних сил, на думку лідера комуністів, повинен голова Верховної Ради. Крім того, Симоненко виступив з пропозицією присвоїти російській мові статус державної, ввести виборність суддів, заборонити будівництво шкодять екології підприємств, скасувати депутатську недоторканність та гарантувати надання роботи за фахом громадянам, які закінчили державні вищі та професійно-технічні навчальні заклади.

25 липня 2007 року був оприлюднений попередній виборчий список КПУ на виборах до Верховної Ради — його очолив сам Симоненко. 31 липня 2007 року указом президента була затверджена остаточна дата початку кампанії з дострокових виборів до парламенту, що почалася 2 серпня 2007 року. Незабаром після цього з’їзд КПУ затвердила остаточний список кандидатів у депутати українського парламенту a source=18289>,.

28 липня 2007 року, незважаючи на те, що Рада вважалася вже офіційно розпущеною, Мороз видав розпорядження про скликання позачергової сесії Верховної Ради України п’ятого скликання. Представники опозиції від участі у сесії відмовилися, однак комуністи підтримали ініціативу Мороза. Однак 26 серпня 2007 року Симоненко пригрозив, що члени КПУ відмовляться брати участь у позачерговій сесії Верховної Ради, якщо члени коаліції погодяться брати участь у позачергових парламентських виборах, а на початку вересня повідомив, що КПУ — якщо вона буде брати участь у засіданні парламенту має намір ініціювати ліквідацію посади президента як «не відповідає потребам суспільства і штовхає Україну до диктатури». На що відбулася у вересні 2007 року сесії Верховної Ради V скликання це питання не обговорювалося, зате був прийнятий проект закону про скасування недоторканності президента України, а також суддів і самих депутатів. Рішення було прийнято незважаючи на те, що представники опозиції ставили під сумнів легітимність рішень раніше розпущеної Ради.

У вересні 2007 року Симоненко виступив з ініціативою створення коаліції Партії регіонів і Комуністичної партії. На думку лідера комуністів, вона необхідна, щоб запобігти спроби деяких «гарячих голів» стати на шлях капітуляції перед свавіллям президента і неподобствами його оточення».

Симоненко одружений, у нього двоє синів. У 1998 році його старший син Андрій Симоненко одружився з Тетяною Ващук — дочки голови Аграрної партії Катерини Ващук.