Михайло Мариніч

Фотографія Михайло Маринич (photo Michael Marinich)

Michael Marinich

  • День народження: 13.01.1940 року
  • Вік: 77 років
  • Громадянство: Білорусь

Біографія

За день до настання 2005 року одним політв’язнів у Білорусі стало більше. Відомий політик Михайло Маринич засуджений до п’яти років посиленого режиму з конфіскацією майна. Суд визнав його винним у заволодінні оргтехнікою (безоплатно переданої очолюваної ним асоціації «Ділова ініціатива» посольством США в Білорусі).

Абсурдне звинувачення і настільки ж абсурдний вирок, винесений дуже вчасно: коли весь світ занурений в солодке новорічну дрімоту, підкріплювана алкоголем. Здавалося б, нічого нового: влада просто позбулася чергового серйозного конкурента на президентських виборах-2006. Але історія почалася ще раніше — у 1999 році, коли у Білорусі з’явилася ідея апаратного перевороту…

Михайло Маринич — тихий інтелігентна людина з «перебудовної» номенклатури. Був мером Мінська, депутатом Верховної ради Білорусі 12-го скликання. У 1994 році, при формуванні уряду після перших президентських виборів, Маринич став міністром зовнішніх економічних зв’язків. Був явно не з категорії публічних політиків, не наривався на скандали, не помічений в казнокрадстві. Тому й протримався на посаді чотири роки на відміну від інших, яких Лукашенко, за його власним визначенням, регулярно «ператрахивал». А в 1998 році Міністерство зовнішніх економічних зв’язків об’єднали з Мзс.

Втім, міністром без портфеля Маринич залишався недовго — вже на початку 1999 року він був направлений послом Білорусі в Латвії. А влітку відпочити на Ризькому узмор’ї приїхав тодішній голова адміністрації Михайло Мясникович. Довгі розмови Мясникович і Маринича під час неспішних прогулянок по березі Балтики в відсутність прослушки і тихарей навколо були відверті: треба щось робити, так далі неможливо, нинішній шлях абсолютно тупиковий, і скоро можна уткнутися всією країною в глуху стіну десь на задньому дворі цивілізації, а вибиратися звідти доведеться десятиліттями.

Загалом, вирішили: змінити ситуацію може зовсім навіть не опозиція, а номенклатура. Михайло Мясникович сказав: через два роки вибори, я висуну свою кандидатуру, і мені потрібна буде міцна команда надійних людей з нашого кола; проти нас Лукашенко не попре, загрозою націоналізму народ не залякає — ми ж не Народний фронт…

Не знаю, скільки таких вояжів і просто розмов встиг предпринятьМясникович. Але то не заручився підтримкою достатньої кількості однодумців-апаратників, то Лукашенко вчасно донесли підступні задуми внутрішнього перевороту — швидше за все, і те, і інше. Але влітку 2001 року, коли Михайло Маринич несподівано для непосвячених перервав свою вдалу кар’єру, пішов у відставку з державної служби і приїхав з Риги в Мінськ, голова адміністрації був тихий і бессловесен, а на питання про вже, здавалося б, сформованих планах реагував здивованим «ніхт ферштеен».

До речі, латвійські політики, з якими встиг подружитися посол Маринич, були в жаху, коли він оголосив, що йде у відставку і повертається в Мінськ. Йому говорили: «Нічого не вийде, тебе обдурять, тут тебе ніхто не чіпає, досиди до пенсії, потім займися бізнесом тут же, в Латвії, — зв’язки з діловими колами прекрасні, тобі допоможуть, і будеш спокійно заробляти гроші, а то ж у вас і посадити можуть»…

Тоді, влітку 2001 року, Михайло Маринич вирішив: напевно М’ясниковича залякали, але ідею апаратного перевороту все-таки потрібно здійснювати, а це значить, що необхідно підняти падаюче прапор, поки воно остаточно не извалялось в багнюці. І оголосив, що висуває свою кандидатуру в президенти. Правда, зареєструватися Мариничу так і не дали можливості: при тому, що він зібрав навіть більше, ніж необхідні сто тисяч підписів, при реєстрації близько 20 тисяч таємничим чином зникли. Так що відмова в реєстрації супроводжувався цілком благовидною причиною: не вистачає підписів виборців.

Після виборів від Михайла Маринича чекали чого завгодно: одні — публічного покаяння і повернення на державну службу, інші — примикання до будь-якої з опозиційних коаліцій. Ні того, ні іншого не сталося. Михайло Маринич створив асоціацію «Ділова ініціатива» і, здавалося, пішов з політики в економіку. Проте час від часу в білоруських політичних колах проносилася нова хвиля чуток: «Маринич готується до виборів 2006 року», «Маринич був прийнятий у Вашингтоні на найвищому рівні», «Маринич вчора був у Кремлі»… Так і консультації з білоруськими політичними групами відбувалися все частіше і частіше. А потім Михайло Опанасович і зовсім перестав приховувати свої плани щодо наступних президентських виборів…

Навесні минулого року, після виборів у Росії, білоруську політичну еліту потрясла новина, найімовірніше, і коштувала Мариничу свободи: ніби через місяць після своєї інавгурації його прийме Володимир Путін… Невідомо, чи це правда, просто слух або провокація, але 26 квітня Михайло Маринич був арештований і поміщений в СІЗО КДБ.

Звинувачення висувалися з такою ж швидкістю, з якою тут-таки розсипалися в прах. Приміром, під час обшуку на дачі в присутності підозрюваного гэбэшные слідчі знайшли пістолет, який Маринич бачив вперше, — природно, незареєстрований. Михайло Опанасович інтуїтивно сховав руки за спину, щоб не взяти його в руки і не залишити відбитків. Як з’ясувалося, був правий: звинувачення у «незаконних діях стосовно вогнепальної зброї, боєприпасів і вибухових речовин» було знято лише в суді, як не намагалося звинувачення хоч яким-небудь чином використовувати лівий пістолет проти Маринича.

Співробітник посольства США в Білорусі дав у суді свідчення: комп’ютери, які фігурують у звинуваченні, дійсно передані асоціації «Ділова ініціатива» у тимчасове користування абсолютно безоплатно. Крім того, держдепартамент США зробив спеціальну заяву, в якій повідомив, що жодних претензій до Михайла Мариничу не має. Втім, ситуація була зрозуміла всім: справа «зляпали» для того, щоб викреслити колишнього міністра і посла з президентської кампанії-2006. Припускали, що дадуть умовне покарання чи відстрочку виконання вироку, — і нехай собі сидить весь 2006 рік тихо, наодинці з власною судимістю.

Але п’ять років посиленого режиму з конфіскацією майна — такого не очікував ніхто. Правда, прокурор взагалі вимагав шість років в’язниці. І це при тому, що в Мінську зараз паралельно розглядається справа стосовно колишньої керуючої справами президента Галини Журавковой, для якої при доведеному розкраданні трьох мільйонів доларів — прокурор зажадав чотири роки позбавлення волі.

У своєму останньому слові Михайло Маринич сказав: «Я глибоко переконаний, що застосовані до мене беззаконня, насильство, цинізм рано чи пізно повернуться до замовникам і виконавцям. Я вірю і знаю, що чекати залишилося недовго. Зміни в дорозі»… Він ще нічого не знав про п’ять років. Коли вирок було оголошено, Маринич крикнув: «Ганьба!». Його син Павло закричав: «Земля горітиме у вас під ногами!». Прокурор, збиваючи стільці, кинувся геть із зали суду.

До Нового року залишалися ще цілу добу. Не в силах повірити в те, що за прийняту від американського посольства допомогу можна загриміти на п’ять років, багато, хто переживав за Михайла Опанасовича, сподівалися: а раптом це все розіграно як по нотах, а завтра, 31 грудня, Лукашенко візьме та й помилує Маринича? Думали так: можливо, це така піарівська багатоходівка — «ось який я великодушний президент та ще і впевнений у власній прийдешньої перемоги на чергових виборах, ніяких конкурентів не боюся»… Нічого подібного не сталося.

У випадку з Мариничем спрацювали кілька факторів: і класова ненависть (ну як не посадити людину, яка претендує на президентський пост, а сам при цьому носить окуляри та ще й правильно ставить наголос?), і особиста підлість, і магічне слово «Кремль», згадуване в зв’язку з Михайлом Мариничем. Як відомо, Кремля Лукашенко боїться більше, ніж внутрішнього змови і опозиційного протесту. І ненавидить — відповідно. Втім, він ненавидить усе, що яким би то не було чином може загрожувати непорушності його влади. Особливо тепер, після українських подій, коли під словами Михайла Маринича «зміни — в дорозі» може підписатися весь величезний, такий прекрасний для людини і такий страшний для Лукашенка світ…