Карл Роув

Фотографія Карл Роув (photo Karl Rove)

Karl Rove

  • День народження: 25.12.1950 року
  • Вік: 66 років
  • Місце народження: Denver, Colorado, США
  • Громадянство: США

Біографія

Распутіним у них охрестили Карла Роува, найближчого радника президента Джорджа Буша, головного архітектора президентських перемог на виборах 2000 і 2004 років.

Буш і Роув стали сьогодні чимось на зразок Леніна і партії. Американці кажуть «Буш», а мають на увазі «Роув». І навпаки. Якби Роув раптом зник з Білого дому, Буш напевно зник би з великої американської політики подібно до того, як зазвичай помирає сіамський близнюк, від якого хірурги спробували відрізати його друге «я».

Майже три десятиліття Карл Роув, цей повнуватий сивий чоловік з марксовым чолом і в стильних окулярах без оправи, сяяв червоним сонечком з віконця свого вашингтонського кабінету. Усі знали: він головний творець гегемонії Республіканської партії. Він мозок у президентській черепній коробці.

Якщо порівняти вплив Роува з впливом помічників нашого Путіна, то треба було б скласти Медведєва з Сурковим, а суму помножити на Шувалова, і те здалося б мало.

Але сьогодні сонце Карла Роува, схоже, закочується. Навколо нього розгорівся грандіозний скандал. Отакий Карлгейт калібру Вотергейту або Моникагейта.

Демократична опозиція в Конгресі вимагає звільнити Роува. Багато висловлюють витончене побажання, щоб улюблений радник президента почав скоріше «драїти туалети у в’язниці». А один популярний американський Інтернет сайт опублікував схему проїзду до будинку Роува і закликав громадян Америки: навалом-ка тут на газоні купу фекалій. Зробимо нашу Распутіну пам’ятник найароматніший.

А що, власне, сталося?

Ця історія цікава тим, що пов’язана з атакою влади на свободу ЗМІ. Тобто з гріхом, яким звикли тицяти, як вилами, бідного російського ведмедя. Як ніби конфлікту між державою і пресою немає ніде, крім цієї нырнувшей в демократію десяток років тому Росії. Виявляється, є і в досить цікавій формі.

Сюжет розтягнутий у часі, насичений дійовими особами, тому зосередимося.

Лютий 2002 року. Американська розвідка посилає колишнього посла Джозефа Вілсона з таємною місією до Нігер. Треба перевірити, чи не намагався диявольський режим Саддама Хусейна купити в цій африканській країні збройовий уран?

Вілсон з’ясовує: ні, нічого подібного. Пише куди треба доповідь.

Тим не менш, у своєму зверненні до нації Джордж Буш використовує неправдиву версію про урані як одне з обґрунтувань війни з Іраком. Де уран – там і бомба. Стало бути, Америка вирішила розстріляти країну-члена ООН виключно з міркувань самооборони.

6 липня 2003 року. Вілсон вражений помилкою або лицемірством свого президент

а. Публікує статтю в «Нью-Йорк таймс», де волає до совісті: як же так, шановна адміністрація, я там, у Нігері, був, доповів вам, що до чого, а ви все переінакшили.

14 липня 2003 року. Тобто минула всього тиждень. Удар адміністрації скор і нижче пояса. Близький до Білого дому консервативний оглядач друкує колонку, де видає сенсацію: високий урядовий чин сказав йому, що дружина Вілсона на ім’я Валері Плейм – таємний оперативний співробітник ЦРУ, що працює «під дахом».

Інакше кажучи, дисидента Вілсона покарали тим, що швиденько зламали професійну кар’єру його дружини. Викритий агент розвідки, як відомо, мало кому потрібний.

У Вашингтоні демонстративно збивають піну великого скандалу. Кетерін розкриття особистості чинного розвідника карається за американськими законами тюремним строком до 20 років. Хто цей підлий, позбавлений моралі і честі високопоставлене джерело, який нагодував Валері Плейм вовкам від журналістики?

Джордж Буш рве і метає, обіцяючи відправити у відставку будь-якого, хто винен у витоку. Але ця показна лють розрахована швидше на демократичну опозицію – сам президент чудово знає, від кого в його оточенні можна чекати таких чарівно брудних комбінацій.

Звичайно, від Карла Роува.

Тим не менш, адміністрація робить вигляд, що перебуває в повному невіданні. Там явно вирішують використовувати скандал навколо Валері Плейм, щоб налякати журналістську громаду Америки, відбити у неї бажання пхати ніс у справи Білого дому, круто урізати права і свободи преси, насамперед право на анонімність джерела інформації.

Без таємних джерел неможливі були б такі блискучі досягнення розшукової американської журналістики, як Уотергейт або публікація «папери Пентагону», цією таємницею літописі в’єтнамської війни. Тепер стоп! – вирішили люди президента. Вдаримо по пресі, за її пустотливим ручонкам.

15 липня 2004 року. Спеціальний прокурор Патрік Фіцджеральд, призначений розслідувати, хто зрадив Валері Плейм, зобов’язує Метью Купера, кореспондента журналу «Тайм», і Джудіт Міллер, репортера «Нью-Йорк таймс», — перший писав, а друга лише збирала матеріали про справу Плейм — розкрити імена своїх джерел.

Обидва мовчать. Обох засуджують до 18 місяців в’язниці. Обидва подають апеляцію у Верховний суд США, але той – зверніть увагу на формулювання – «відмовляє у слуханні апеляції». Нічого

собі турбота про свободу рідної преси.

Власне, Верховний суд лише відтворив безжалісний норов господарів американських ЗМІ. Вони викидають самих блискучих зірок журналістики за ворота, якщо ті раптом дозволять собі вставити лико не в рядок офіційним властям.

Пам’ятається, тисячі росіян, моя рідна сестра Іра в тому числі, до сліз обурювалися на демонстраціях в Останкіно, як лиходій Кремль розорив талановиту і згуртовану команду одного незалежного телеканалу. Пізніше одні члени згуртованої команди успішно працевлаштувалися на тому ж каналі поодинці. Інші швидко довели колись процвітаючий московський тижневик до ручки.

Тепер саме час влаштувати для тодішніх демонстрантів, включаючи мою сестричку, маленьку екскурсію по кладовищу кар’єр прославлених американських журналістів. Аж ніяк не для того, щоб натякнути: «у нас не так погано, як у них». Але щоб припустити, що наступ влади на свободу друкованого та електронного слова – прямо або через власників ЗМІ — давно стало глобальним злом.

Ось, наприклад, цвинтарна плита з написом «Пітер Арнетт». Іменитий кореспондент американської телемережі Ен-бі-сі та журналу «Нешнл Джиоґрафік» поплатився кар’єрою за інтерв’ю іракському телебаченню. Всього-то вимовив три крамольних фрази: «Початковий план війни зазнав провал іракського опору. Зараз вони намагаються скласти інший план війни. Ясно, що американські стратеги недооцен або рішучість іракських збройних сил».

Все, гуд бай, великий Пітер Арнетт. На наступний день і телеканал, і журнал відмовилися від його послуг.

Ден Разер, телеведучий Сі-бі-ес, десятиліттями сяяв на журналістському небосхилі США зіркою першої величини. Хто в Америці всіх чесніше? Разер. Хто красивіше і миліше? Разер.

У жовтні 2004-го, якраз перед президентськими виборами, журналіст змонтував маленький телерепортажик про службу Джорджа Буша Молодшого національної гвардії США. Глядач дізнався, що майбутній головнокомандувач прогулював класи і взагалі частенько виставляв себе серед однокашників бовдур бовдуром.

Дена Разера тут же відправили у відставку. З усіма його преміями, призами, бездоганною репутацією і багатомільйонною аудиторією шанувальників. Не возомни себе Богом.

Ряди уявних могил, де поховані кар’єри оракулів американської журналістики, йдуть за горизонт. За незручні для влади і, отже

для роботодавців позиції щодо Іраку, за єретичні оцінки президентської кампанії 2004 року втратили виходу в телеефір або місця на газетній сторінці Філ Смакер («Крісчен сайенс монітор»), Джеральд Рівера («Фокс ньюс»), Джек Келлі («Ю-ес-ей тудей»), Брайан Волский («Лос-Анджелес таймс») та чимало інших володарів дум.

Взагалі кажучи, нам пора б шуміти на демонстрації в захист свободи преси у них замість того, щоб оплакувати нещасну долю ЗМІ у нас, де не критикує Путіна навідліг і абсолютно безкарно тільки ледачий.

Чи Не тому широкі народні маси США давно зневірилися у всьому, що ллється з екрана або газетних сторінок? Опитування, проведене Інститутом П’ю на початку цього року, виявив подиву гідний рівень суспільного скептицизму. 45% американців мало вірять або не вірять своїм ЗМІ. Два десятки років тому лише 16% висловлювали схожі сумніви. Черствіє Америка, косить на журналістів прищуленим, зневажливим оком.

Ті стурбовані. Вимагають терміново прийняти федеральний закон на їхній захист. «Пора Конгресу визнати, що хороша журналістика не повинна оплачуватися в’язницею», — закликає у своїй редакційній «Вашингтон пост».

Поки сталева тюремна двері з гуркотом зачинилися лише за Джудіт Міллер з «Нью-Йорк таймс», що відмовилася назвати джерело інформації про те, що Валері Плейм – штатна співробітниця ЦРУ. Метью Купер, репортер «Тайм» і теж свідок у справі Плейм, пішов іншим шляхом. Поступився славними принципами американської журналістики і видав джерело. Зате залишився на волі.

В свіжому номері «Тайм» Купер ставить всі крапки над «і»:

«Дізнався я, що дружина Вілсона працює на ЦРУ, з моєї розмови з Роувом? Так. Сказав Роув, що вона працює на «агентство» над проблемами ЗМУ (зброї масового знищення)? Так.»

Отже, перший візир президента США Карл Роув з потрохами видав штатного співробітника американської розвідки, щоб зіпсувати життя сім’ї критика політики США в Іраку.

Як тепер надійде з своїм Распутіним господар Білого дому? У свій час Буш придумав для радника ще одне прізвисько – «Turd Blossom», «Квітка на гною». Так в степах Техасу іменують чарівні дикі квіти, що розпускаються навесні на коров’ячих коржиках. Президент мав на увазі геніальну здатність Роува виходити з найбільш смердящих ситуацій, благоухая трояндами.

Цікаво, які аромати розіллються завтра в Білому домі?