Юрій Левітанський

Фотографія Юрій Левітанський (photo Yuriy Levitanskiy)

Yuriy Levitanskiy

  • День народження: 22.01.1922 року
  • Вік: 74 року
  • Дата смерті: 25.01.1996 року
  • Громадянство: Росія

Біографія

В Ізраїль приїхали два чудових російських поета. Один відомий усім Юрій Левітанський.* Інший — поки не дуже відомий, але теж…

Роки два тому я прочитала інтерв’ю, опубліковане в «Літературній газеті-: з Ю. Левитанским розмовляв Е. Бершин, власний кореспондент «ЛГ». А сьогодні ці два поети різних напрямків, різних поколінь, чудово доповнюють один одного в нашій бесіді.

— Яке, на ваш погляд, місце посідає поет в нинішній Росії (варіанти: більше, ніж поет; менше, ніж поет; просто поет)?

— Левітанський: найцікавіше, що Євтушенко, написавши сакраментальну фразу, чи усвідомлював, що у російської психології, звичкою, традицією прийнято все вимірювати перебільшеними масштабами. Я навіть якось запропонував гру — замість слова «поет» у цій фразі підставляти будь-яке інше: «обід у Росії — більше, ніж обід» (дует, рада — можна грати до нескінченності)… Якщо ж говорити серйозно, то поетові бути поетом — в самий раз. Це досить високе звання, не вимагає ніяких додаткових епітетів. До речі, ніколи не посмію сказати про себе: «я — поет», бо саме поняття це включає в себе елемент оцінки.

— Бершин: Євген Євтушенко — поет публіцистичній спрямованості. Мабуть, своїм знаменитим висловом він хотів підкреслити додаткову соціальну відповідальність, яку несе поет в суспільстві. Якщо ж говорити конкретно про цю фразу — що може бути вище поета? Хіба що Бог.

— Л.: Фіма у нас — людина піднесений…

— Б.: Я попрошу не балагурити на мій рахунок! Поліна, зверніть увагу: Левітанський користується тим, що я дуже шанобливо ставлюся до поетів-класиків.

— Л.: Не кокетничай: у нас взаємна повага.

— Б.: Він вважає можливим використовувати мене в ролі посоха свого, то дзеркала, то чого ще.

— Л.: Обов’язково, Поліночка, поставте в дужках: «Жартує Бершин».

— Б.: Я запропонував використати мене також в якості гаманця, але він не погодився…

— А що, обозревателю «Літературної газети» така роль підходить?

— Б.: Для мене це — необхідна робота, за яку я отримую зарплату.

— Я чула, що в Росії зараз багато поети випускають книги за свій рахунок.

— Л.: За моїми спостереженнями наявність грошей і таланту рідко збігається. Видати можна все — це зворотний бік свободи. У потоці книг, виданих за свій рахунок, більшість — графоманських.

— Б.: У мене, як і у Юрія Давидовича, грошей на книговидання немає. Та хоч би й були… Урочисто клянусь: ніколи не буду видавати книжки за свій рахунок.

— Л.: А за мій — будете?

— Б.: Мені все одно, хто мене обернеться, але займатися самоизданием, по-моєму, просто непристойно. Поета повинні годувати, я в цьому переконаний. І перша моя книга, що вже вийшла, і друга, яка виходить зараз, опубліковані, як і годиться, за рахунок видавництва. Мені здається, що якщо поет комусь цікавий — його видадуть, незважаючи на складні часи, які ми зараз переживаємо. Правда, гонорарів не платять… На жаль, у нас жити літературною працею неможливо. З іншого боку, може бути, це і добре: в Росії стало менше поетів. Поезія в якійсь мірі трошки очистилася — тобто, залишилися ті, хто не може не писати.

— Л.: В цьому я з Фімою згоден: надто вже багато поетів у Росії розвелося. Виникла проблема: поетів набагато більше, ніж потрібно людству. Знаєте, колись Горький сказав цілком, по-моєму, розумну річ: «велика Кількість людей, які пишуть вірші у нашій країні пояснюється низьким культурним рівнем нашого народу». На перший погляд звучить парадоксально, але вдумайтеся: трохи вище культура читача — і він уже розуміє, що чтиво, пропоноване йому в асортименті, — не вірші.

— Б.: Тут я заперечу Юрію Давидовичу. Гіркий — людина, яка постійно що-небудь говорив. І, що найцікавіше, він міг про одне і те ж явище чи людині сказати абсолютно взаємовиключні речі. У різні часи, залежно від ситуації, різні люди цитували те чи інше висловлювання. Взагалі Гіркий багато чого наговорив такого, що мені просто неприємно згадувати, тому я не схильний йому вірити.

— Л.: Мені дуже не хочеться зараз вступати в полеміку з Бершиным, на яку ви, Поліночка, нас, свідомо чи мимоволі, штовхнули. Навіть смішно переконувати вас, що я люблю Фіму — і як людини, і як поета. Але деякі його позиції від мене дуже далекі. Хто такий Гіркий, я знаю не гірше Юхима. Але фраза, яку я згадав, що мені подобається, і привів я його не під впливом авторитету Горького, а просто як зручну в даному випадку формулу. Втім, все це дрібниці.

— Ви маєте рацію. Куди важливіше духовний рівень російського народу, низькою оцінкою якого ви одностайні.

— Б.: Росія — величезна країна, яка включає багато різних «росій». Ми з Юрієм Давидовичем живемо в тій, в яку входить, так звана, «творча інтелігенція». Про менш духовних «россиях» я судити не беруся, хоча побував у житті і вантажником, і токарем; і в армії служив, і копав криниці. Що ж до «росії», в якій живу я, то смію стверджувати, що її духовність досить висока. Хоча сама ця «росія» не дуже велика.

— Але в ній, напевно, вистачає місця вашим читачам. Хто вони?

— Б.: Важко сказати. Адже Я не настільки популярний, як Юрій Давидович. Звичайно, в специфічних літературних колах мене знають, але з читачами я можу виходити на зв’язок, в основному, на літературних вечорах. Думаю, ці читачі — інтелігентні люди мого покоління. Віддаю собі звіт в тому, що вірші мої далеко не для всіх: для кого-то вони складні, для когось- мрачноваты…

— Юхим, я прочитала декільком своїм знайомим ваше: «Я — вираз болю цієї нещасної країни». Одні учасники експерименту прийшли в захват, інші — звинуватили вас у гордині…

— Б.: У мене складне ставлення до Росії. З одного боку — моя батьківщина, рідна мова, культура, в якій я виріс. З іншого — звичайно, бачу весь негатив і дуже переживаю. Взагалі думаю, що доля Росії більше залежить не від історії, а від географії, від геополітичного положення. Швидше, географія Росії визначає її історію, ніж навпаки. Я можу бути незадоволеним там масою речей, чогось боятися, що щось ненавидіти, — але завжди дуже болісно реагую, коли Росію лає хтось інший, особливо за кордоном. А рядки, про які ви говорите… Ну, ось так впало з неба: мені здалося, що саме я висловлюю біль цієї нещасної, дійсно нещасної країни. Відірви мене від цього болю — і мене немає.

— Л.: Я, природно, з Бершиным не згоден. З неба на нього впало… Всі основні біди нашого суспільства тому, що рядок чудового поета Тютчева: «Умом Росію не зрозуміти» (пробачте за чергову цитату) постійно використовується як рятівний круг, за який хапаються всі, кому не лінь. Дуже зручно говорити, що наша країна дала світові Пушкіна, Достоєвського (який, до слова сказати, наговорив всякої нісенітниці). А все мерзенне, ці неподобства, які по сей день народжуються, виходить, інша країна світу дала. Давайте перестанемо задавати питання «що робити?» і «хто винен?» — і почнемо розуміти Росію розумом. Хтось же повинен допомогти цьому суспільству!..

— Ймовірно, поети?

— Л.: Не знаю. Це і не кожному поетові дано. Один просто не розуміє, іншого — розуміє, але боїться сказати. Не все так просто… Моєму поколінню Бог дав такі випробування, які рідко випадали на долю інших. Питання еволюції художника для мене дуже важливий. То і справа доводиться переосмислювати і відкидати все, що ще вчора здавалося головним. На сьогоднішній день я, здається, напереосмысливался вже вище голови — а все одно ще стільки незрозумілого… Мабуть, вже не встигну.

— Юхим вважає свої вірші не надто популярними. А ви свої, Юрій Давидович?

— Л.: Я спеціально не досліджував цього питання. Думаю, що і мої — не такі популярні.

— Юрій Давидович!..

— Л.: Ви хотіли щось сказати?

— Перед зустріччю з вами я в який раз слухала пісні Віктора Берковського і Сергія Нікітіна на ваші вірші, які супроводжували мене — та хіба тільки одну мене? Все моє покоління! — мало не з раннього дитинства. «Діалог у новорічної ялинки», «Сон про минає поїзді», «Кінематограф», «Людина, що будує повітряні замки», «Ну що з того, що ятам був», «Кожен вибирає для себе». Продовжувати?

— Л.: Пісень дійсно дуже багато, але це — інше.

— Вам не подобається популяризація ваших віршів таким чином?

— Л.: Мені це приємно — не більш того. Це більш легкий, спосіб, розумієте? Для поета, все-таки, трошки сумний. Добре б дізнатися: чи пам’ятають вірші, а пісню — кожен запам’ятає.

— Юхим, а ви хотіли б, щоб ваші вірші писали пісні?

— Б.: Може бути, і хотів би, але я розумію, що це неможливо. Мої вірші — зовсім інша поезія.

— «Знаком господиня спала», — чим не пісенна рядок?

— Б.: Ви знаєте, я сам намагався додавати музику до своїх віршів, поки не зрозумів, що це неможливо. Не знаю, як до цього поставиться Юрій Давидович, але я сприймаю його вірші, про що б він не писав, як світлі і прозорі. Вони бувають сумними, але, все одно, дуже жизнеутверждающи. Якщо ви будете співати Левитанського, вам може, в гіршому випадку, стати сумно. А якщо ви почнете співати Бершина — можете покінчити життя самогубством.

— «З в’язальної шпицею у животі»?

— Б.: Наприклад. Ну, як це можна співати? З радістю написав би що-небудь таке світле — але не виходить. А багато вірші Левитанського для мене — ліки. Вони створюють певний настрій піднесеної смутку — чогось такого, чого я навіть словами передати не можу. А свої вірші напишу, як зроблю операцію: щось собі виріжу, що дуже-дуже боліло, — і куди-небудь в ящик, тому що мені самому до цього повертатися не хочеться. Може бути, в цьому і проявляється наша різниця у підході: я все похмуре пропускаю через себе, виплюну свій разом з віршами і намагаюся в побуті, у повсякденному житті себе якось затуманити, обдурити…

— А Левітанський, виходить, пропускає через себе і випльовує разом з віршами легкість і світ, залишаючись в повсякденному житті похмурим?

— Б.: Я думаю, що, може бути, так і є, до речі.

— Л.: Я, звичайно, не зовсім так, як Юхим, думаю, але в цьому і принадність. Було б жахливо, якби ми однаково всі розуміли. Похмурий, сумний, світле, легке — яка різниця? Були б вірші. А похмурість з часом проходить. У чудового біолога Мечникова я прочитав, що песимізм — властивість юного віку, а оптимізм — зрілого. Цінність життя для людини з роками стає, як правило, все вище. Може бути, саме в цьому причина «світлості» моїх віршів. А з Бершиным поговоріть років через двадцять. Зі мною навряд чи вдасться…

— Чому? Я не збираюся так рано вмирати. А ви дійсно з роками набули оптимізм?

— Л.: Я не песиміст, і не оптиміст. Думаю, що я — реаліст у хорошому сенсі цього слова.

— А ви, Фіма, хто? Песиміст?

— Б.: Від песимізму я лікуюся власними похмурими віршами. І з роками, всупереч запевненням Юрія Давидовича, похмурість їх не проходить.

— Л.: Пройде. Вся історія літератури і поезії доводить мою правоту.

— Б.: Юрій Давидович, поки ви мене не переконали. З віком у поета у віршах залишається менше туману — це правильно. А ось, об’єктивності, скажімо, не додається — що ж це за вірші, якщо поет об’єктивний? І взагалі, на мій погляд, розмовляти з поетами про якісь реальні речі, тобто вимагати від них, щоб вони думали, — безглуздо. Покійний Борис Олексійович Чичибабін мені якось казав: «Читаю свої вірші — і не можу повірити: невже це написав я — такий маленький, дурний, бідолашний, нічого не знаюча людина? Ну, звичайно, це — не я, а — через мене». Очевидно, так і є. А інакше — для чого писати, в ім’я чого себе мучити?

— Л.: Юхим каже про Чичибабине і про себе. Мій же мова просто не вимовить, що я від Бога.

— Б.: Багато тут залежить від того, віруюча людина чи ні. І ще. Якщо поет підвладний гордині, то йому здається, що це о н с а м написав. А якщо поет смиренний, той знає: ч е р е з н е р о.

— А гординя — це так погано для поета?

— Б.: Є два спільнокореневих слова: «гордість» і «гординя». Людина може і, напевно, повинен бути гордим. Гординя ж, на мій погляд, — стан, прикотором поет ставить себе вище Бога. Що ж тут хорошого?

— Хвилиночку, Фіма, в той час як Юрій Давидович Левітанський скромно зауважує: «ні до кого претензій не маю: кожен вибирає для себе», ви заявляєте: «я — вираз болю цієї нещасної країни». Це не гординя?

— Б.: Абсолютно ні. Я теж ні до кого претензій не маю. Просто намагаюся висловити те, що відчуваю насправді.

— Юрій Давидович, а як до гордині ставитеся ви?

— Л.: Не дарма ж казали раніше: «обуян гординею». Обуян — це просто ненормальний стан. Та й гордість, втім, теж. Думаю, пишатися чим би то ні було нерозумно і непристойно. Не можу навіть збагнути, чим міг би пишатися. Країною? Нацією? Походженням?..

— А віршами?

— Л.: Пишатися чимось написаним — властивість нерозумну людину.

— Б.: Я згоден з Юрієм Давидовичем.

— Л.: Рідкісний випадок!

— Б.: Знаєте, у чому заковика? Для нашої розмови двох слів — «гординя» і «гордість» — явно недостатньо. Коли я говорив про гордість, мав на увазі щось конкретне, але Левітанський виголосив дієслово «пишатися» — і стало смішно. Майже — «хвалитися».

— Юрій Давидович, які почуття відчуває поет, отримуючи з рук президента Росії Державну премію?

— Л.: Росіяни байдуже ставляться до подібних нагород, але дуже ображаються, коли їх не отримують. Я — з тих, хто і не отримував, і не ображався. А тут дали. Кажу чесно: сумнівався, чи брати. Відмовитися було вище моїх сил: я тоді майже старцював, а тут — величезні гроші. Вирішив взяти, але сказати при цьому якесь слово: адже при отриманні держпремій у Георгіївському залі Кремля всі говорили «дякую» партії або особисто комусь. Я ж у своїй «історичній промові» не тільки не подякував Єльцина, але і пояснив, що не можу цього зробити, так як не поділяю поглядів президента. А ось Бершину велике спасибі: він домігся, щоб це моє виступ з’явилося в пресі.

— Давайте знову повернемося до поезії. Що для вас стихотворчество?

— Л.: Полуфизиологический процес виділення з себе.

— Б.: Хвороба без діагнозу.

— Тепер уявіть собі, що немає у вас читачів. Ви б все одно складали вірші?

— Б.: Якщо чесно, мені достатньо мати конкретного адресата. Одного. По-моєму, це нормально. Вірші до коханої… Може бути, вона одна, може бути, її звуть Лаура?

— Л.: мені все це відношення не має. Я вже давно помітив, що мені ніхто не потрібен. Щось там у мене крутиться, я записав, куди справ — поняття не маю. Роками могло лежати. А щоб дізнатися — добре це чи погано — мені було досить одного Давида Самойлова.

— Якщо вам не важлива кількість читачів, навіщо видавати книжки?

— Б.: Нормальний шлях, пройти його. Я «молодий поет — мені за сорок. А вперше друкувався в тридцять п’ять. Природно, треба надрукуватися, щоб хтось прочитав. Точно так, як засидевшейся в дівках необхідно вийти, нарешті заміж.

— Забавне порівняння…

— Б.: А що ж ми — про серйозне та про серйозне?

— От і я кажу… Як літератори, ви просто не маєте права закінчити інтерв’ю, не розповівши за анекдотом…

— Л.: Про, це — будь ласка. Я їх знаю мільйон і можу розповідати дуже довго.

— Розкажіть один, але свіжий.

— Л.: Свіжих анекдотів не буває. Розповім явно не свіжий, але дуже мною улюблений. Помирає старий єврей. Вся родина зібралася біля ліжка, старший син каже: «Батько, ти йдеш від нас. Скажи, що ж це — наше життя?» Вмираючий відповідає: «Наше життя — фонтан». Всі схиляються над ним: «Чому фонтан, чому фонтан?» Старий подумав-подумав: «Ну, не фонтан…»

— Б.: А я знаю літературний анекдот. Про Толстого. Їдуть два дворянина в поїзді повз Ясної Поляни. Дивляться — на лузі хтось босий траву косить. Один запитує: «Що, це і є граф Лев Миколайович?» Другий відповідає: «Ні, це — їхній конюх. А сам граф виходить косити до курьерскому».

* Так вийшло, що це інтерв’ю стало для Юрія Левитанського останнім у російськомовній пресі зарубіжжя, і одним з останніх у його житті.

07.11.95