Євген Гребінка

Фотографія Євген Гребінка (photo Evgeny Grebenka)

Evgeny Grebenka

  • День народження: 21.01.1812 року
  • Вік: 35 років
  • Місце народження: с. Мар’янівка, Полтавська область, Росія
  • Дата смерті: 15.12.1847 року
  • Громадянство: Росія

Біографія

Коли ворожнеча народів — начебто ринку, де рвуться і продатися, і продати, як ви потрібні зараз, Євген Гребінка, щоб двомовне відповідь їм дати.

-Євген Євтушенко

Народився Євген Павлович Гребінка 21.01.(02.02.) 1812. Його батько – син суворовського гренадера Івана Гребенкина, який дослужившись до офіцерського чину, отримав право на спадкове дворянство. Мати – Надія, дочка знатного пирятинського козака Івана Чайковського. Народила вона Павлу 8 дітей, Євген був старшим. Їм займалася няня Марія… Весела була, добра. Знала сотні казок і пісень. Ніколи ці казки не повторювалися, а у вінок улюблених пісень вона вплітала власні слова, і ці пісні ставали такими своїми, такими близькими і зрозумілими, ніби линули з самого серця. Ось під ці її пісні і пройшло дитинство Євгена.

Довгими вечорами на сімейних чаюваннях, Надія Іванівна згадувала полковників, сотників і значкових товаришів Чайковських — своїх дідів і прадідів. Павло Іванович розповідав про подвиги батька, його суворовських походах, про свої походи, про штурмі Анапи. Так сама Історія входила в життя хлопчика. Історія його Роду, історія його Батьківщини…

3.08. 1825 Євген був прийнятий в 4 клас Ніжинської гімназії вищих наук.Ця гімназія могла змагатися з Царськосільським ліцеєм. В ній навчалися майбутні літературні зірки – Микола Гоголь, Нестор Кукольник, Олександр Данилевський, Віктор Забіла. Саме вони задавали тон в гімназії. В гімназії виходили рукописні журнали – «Зірка» „Північна зоря» та альманахи «Метеор литературы», «Літературне відлуння» і «Парнасский гній»…

Євген видає україномовний альманах «Аматузия». Гімназистам в тій «Аматузии» найбільше подобалися його сатиричні вірші…

Петя Маркос приніс в гімназію заборонені вірші Рилєєва і пушкінську оду «Вільність». І вірші Рилєєва, і Пушкінську оду відразу ж і переписали і вони розійшлися між гімназистами. Наглядач Кальдер вилучив оду у Євгена. Почалися репресії, які розділили професуру на два табори – лібералів, — на чолі з професором Белоусовим і шанувальників паличної дисципліни — на чолі з професором Билькевичем. Бількевич написав донос самому Бенкендорфу. За дорученням останнього на початку 1830 в гімназію прибув з надзвичайними повноваженнями дійсний статський радник Е. Б. Адеракс. Дружині не тільки вдалося викрутитися в історії з одою, але і сподобатися Адераксу настільки, що той запропонував йому допомогу, коли знадобиться… Мартоса, Данилевського і Прокоповича виключили з гімназії з «вовчим квитком», а Кукольника і Забилу просто виключили…

Тепер Женя став першим поетом гімназії. Йому доручалося писати оди на честь високопоставлених відвідувачів і здравниці на честь свят. Як справжній поет він романтично закохався в сестру свого побратима Миколи Новицького – Марію. Коли в 1831 р. закінчив гімназію, спалахнуло польське повстання і Марія побажала бачити його в офіцерському мундирі. Євген записався обер-офіцером в ескадрон Резервного Малоросійського полку. Але граф Паскевич придушив повстання і без них, тому що цар наказав розпустити всі резервні частини. Женя повернувся додому…

Перед різдвом 1834 Євген виїхав у Петербург, де з допомогою сина хресного батька Василя Марковича влаштувався реєстратором до наукового експедиції при комісії духовних училищ з платнею 750 рублів в рік.

До Петербурга переїхав з Вільно і Нестор Кукольник, який своєю п’єсою «Рука Всевишнего Вітчизну врятувала» став основоположником нової ідеології Російської імперії: «Православ’я, Самодержавство, Народність». Ця ідеологія цілком відповідала і світогляду Євгена і він став завсідником літературних середовищ» братів Кукольників. Адеракс не забув своєї обіцянки і звів його зі знаменитим педагогом, журналістом і видавцем «Вітчизняних записок» Миколою Гречом. Грец став друкувати Євгенія в своєму виданні, а в 1836 випустив окремою книжкою збірку його «Малороссийских приказок» Ім’я Гребінки стало відомим всім, хто читає українцям. Адже вірші-байки українською мовою були опубліковані вперше. Тоді ж він познайомився і став побратимом автора безсмертного «Коника-Горбунька» Петра Єршова…

З серпня 1835 він, по протекції Плетньова, став викладати словесність у Дворянському полку, де географію читав Єгор Гудима, історію – Вася Прокопович, з якими він у шкільні роки ділив квартиру. У тому ж 1835 повернувся в Петербург Аполлон Мокрицький. Перший час він жив у Григоровича, а потім зняв затишну квартирку в тому ж будинку(№56 на 4-й лінії Васильківського острова), де мав: «чудово мебльовані 2 кімнати, приймальня і кабінет, крім того, опочивальня і кухня» Євген Гребінка. З грошима у Мокрицького було не дуже, тому запросив розділити з ним квартиру земляка і товариша по навчанню в Академії Художеств– Івана Сошенка…

Пару раз на літературні вечори до Євгена затягав Аполлон свого співмешканця. На жаль, Іван нічого крім «Четьї-мінеї» не читав, та й почувався, як безпородний пес в елітній зграї. Перестав приходити. Замість нього на одну з вечірок притягнув Аполлон земляка Сошенко – Першого рисувальника знаменитого кімнатного живописця Ширяєва – Тараса Шевченка. З того часу Тарас все рідкісні вільні вечора став проводити на «пятницях» у Гребінки або на «середовищах» у братів Кукольників.

. За допомогою В. Прокоповича і Петра Плетньова Євген отримує посаду викладача словесності в кадетському корпусі. Висока зарплата дозволяє не тільки забезпечувати всім необхідним братів і сестри, але і в кінці 1837 видати окремою книгою «Рассказы Пирятинца», які розкупили буквально за лічені тижні. Влітку він поїхав у відпустку в Батьківський хутір Притулок під Пирятином і дізнався, що його кохана вийшла заміж за приїжджого офіцера. Старенька няня, щоб втішити, наспівувала йому сумні пісні про нещасливе кохання. Євген старанно їх записав і повіз в Петербург. Як-то в кадетському корпусі йому довелося підмінити вчителя музики Ломакіна. Він сів за фортепіано і заспівав їм свою обробку тих няниных пісень. Спочатку «Поїхав далеко козак на чужину». Потім була «Українська мелодія» — «Коли я еще молодушкой была!». Кадети були в захваті. Ломакін, вийшовши після хвороби, поклав слова на музику і через кілька тижнів ці пісні заспівав Петербург, а потім заспівала і співає досі вся Росія! Мало того, ця «українська мелодія» викликала цілий ряд поетичних переспівів — від «Трійки» Миколи Некрасова («Що ти жадібно дивишся на доріг.») до «Залізної дороги» Олександра Блока («Під насипом, у рові некошенном.») і «Старій солдатській» Євгенія Симонова («Як служив солдат ратну Службу»).

Мокрицький запалився ідеєю викупу Тараса з кріпацтва. Привернув навіть до цього Карла Брюллова. На жаль «Карл Великий»не зміг переконати Енгельгарда відпустити Тараса на волю безкоштовно. Брюлов вирішив допомогти з викупом. У нього купа замовлень на портрети, а він малює тільки тих, хто йому подобається. Інших відправляє до Тараса. З-за тих замовлень Тарас влип в історію. Брюллов направив до нього схожого на мавпу графа Клейнмихеля. Той самовпевнено попросив Тараса зобразити його правдиво, що той і зробив. Але то правдиве зображення графу не сподобалася і він відмовився від портрета. Цей портрет побачив у Тараса його перукар і попросив зробити з нього вивіску для своєї париумахерской. Тарас домальовував бритвені приналежності і рушник через плече. Віддав портрет. Став він вивіскою для перукарні в Літньому Саду. Її випадково побачив цар і велів Клейнмихелю розібратися. Той зажадав у Енгельгарда продати йому Тараса. Павло, загнув за Тараса 2500 рублів, що в 5 разів перевищувало ціну кваліфікованого кріпака і в 50 разів ціну портрета. Клейнміхель погодився. Енгельгард похвалився такою вигідною операцією перед дружиною. Софі розуміла, що чекає Тараса у ворога. Вона негайно направила посильного до Гребінці. Євген кинувся до Нестора Кукольнику і вже разом з ним помчали до Василю Жуковському, де Лялькар розповів вчителя царських дітей щось тет-а-тет… Через півгодини Василь Жуковський поїхав до цариці і вона веліла Енгельгарду зупинити продаж. За її пропозиції 2500 рублів повинна була дати лотерея, розіграна на одному з добродійних вечорів царської сім’ї. Князь Віельегорскій і граф Толстой під цю лотерею взяли позику в банку, і 22 квітня 1838 Шевченко отримав вільну.

Як раз в цей час в літературних додатках до « Російського інваліду» публікується «Лука Прохорович» Гребінки. Сюжет і герой цього оповідання був увічнений з часом прекрасним художником, учнем Мокрицького Ст. Ст. Пукаревым в картині «Нерівний шлюб». Трагедія, описана Гребінкою наклалася на особисту трагедію художника і стала безсмертною картиною.

У цьому ж році в Петербург по торгових справах батька приїхав російський народний поет Олексій Кольцов. Його до Гребінки привів Віссаріон Бєлінський. Євген був зачарований і мелодійністю його віршів-пісень, і скромною простотою Кольцова. Тепер на своїх уроках словесності Гребінка читає кадетам не тільки вірші Пушкіна, але і Кольцова. Знайомство з поетом, який оспівує у своїх віршах Малу Батьківщину, пробудило в ньому давню мрію – видавати журнал, в якому були б об’єднані кращі твори, написані по-українськи. Він домовляється з Краєвським про видання в 1839 році чотирьох «Літературних додавань» українською мовою до «Вітчизняних записок».

Сам же активно публікується у всіх виданнях Петербурга, незалежно від їх спрямованості. Навіть петербурзький пліткар Іван Панаєв в своїх «Літературних спогадах» напише: « Гребінка, який вирізнявся найбільшим добродушністю. був любимо усіма літераторами.». Євген друкує і свої українські байки, і свої російські переклади українських народних пісень, і побутові, і романтичні, і історичні повісті. На підставі свого щоденника він пише «Записки студента». Це майже автобіографічна повість – Тут і опис гімназії, і випадок з порятунком пройдисвіта, який виманив потім у батька всі гроші. Описувалася і служба в Запасному Полку і зрада коханої. Ось тільки петербурзький період не збігався. Записки була опублікована в «Вітчизняних записках» і високо оцінені Бєлінським…

Тарас в цей час вечорами ходить по літературних салонах і складає вірші, а вдень заробляє на життя, малюючи портрети численних замовників, яких сплавляє йому Карл Великий (Брюллов). Сплавив йому Брюллов і замовлення на портрет Гребинкиного приятеля Петра Мартоса. Того Мартоса, який був виключений з Ніжинської гімназії «за делуо вільнодумстві». Тарас швидко написав його портрет. Але тут трапився конфуз. Мартос програвся вщент і йому нічим було заплатити за роботу. Євген запропонував в рахунок боргу надрукувати Тарасов збірка «Кобзар». Для Мартоса це було зовсім неважко. Видавець Фішер заборгував йому в карти стільки, що не одну книгу можна надрукувати. Цензор Корсаков — близький родственнико його дружини. Пішли вони до Тараса з цією пропозицією. Той погодився і в 1840 «Кобзар» вийшов у світ…

А ось з обіцяним додатком до «Вітчизняних записок» нічого не вийшло. Проти українських доповнень категорично заперечував Бєлінський. Тарас, окрилений виходом «Кобзаря», запропонував замість тих доповнень видати український альманах. Що ж, якщо Фішера на «Кобзар» уламав Гребинкин приятель Мартос, то видавця Полякова на «Ластівку» спонукав приятель Євгена – відомий водевилист Федір Коні. І ось, в 1841 «Ластівка» розправила крила і полетіла по Росії. І вражаюча річ. Майже всі видання, опікувані Миколою 1, відгукнулися захоплено на появу «Кобзаря» і «Ластівки», а демократичні видання на чолі з Бєлінським виступили з різкою критикою.

На початку січня 1842 до Євгена прийшла звістка про смерть батька. Влітку, отримавши відпустку, Євген разом з Людмилою, поїхав в рідне Притулок. Вклонився могилі батька. Потім, на вимогу матері, поїхав до його побратимам. Першим відвідав свого благодійника Василя Марковича в Калюжинцах. Від нього Євген поїхав у Рудки, де жив інший побратим -Василь Ростенберг. Посадили його за стіл, з графинчиком ароматнейшей і найміцнішої «забиловки» під товсті скибки хліба з смачним полтавським салом. Після другої чарки все навколо стало чудово — романтичним і туті в кімнату влетіло якесь чертенятко. Це була 15-річна онука Василя – Маринка. Батьків її забрала холера 1831 року і з тих пір вона виховувалася дідом. Зовсім як Суворочка його улюбленого командира. Маленька, ще угловатоя, стрімка дівчинка вертіла усіма, як хотіла. Тридцятирічний Євген відчував себе поряд з нею беззахисним малюком. Погостювавши три божевільних дня, він поїхав додому, а потім у Петербург. Але ще довго йому ночама снилося це незграбний чорноокий чортеня, навколо якого оберталася вся всесвіт…

У Санкт-Петербурзі чекала звична круговерть. Вдень заняття в кадетському корпусі, по вечорах – зустрічі на літературних вечірках, ночами писання чергового оповідання чи повісті. Непомітно, в працях, пролетів рік. Сестра Людмила закінчила інститут благородних дівиць і її влітку слід було відвезти додому. Шевченко отримав тривале відрядження від Академії до України. У Євгена настали літні канікули. Вирішили їхати разом. Виїхали поштовою каретою. Разом доїхали до Ніжина, потім Гребінка з сестрою помчав до себе в Притулок, а Шевченко поїхав до Тарновського. Приїхав Шевченка до Євгена в Притулок влітку і майже відразу вони виїхали на бал до Волховської в Мойсеевку. І ось почався знаменитий бал. Тарас потонув у морських глибинах очей Ганни Закревської, а Гребинку сама запросила на танець чорноока красуня, в якій він з подивом пізнав того маленького чортеня — онучку Василя Ростенберга. Він був у захопленні від цієї чорноокої царівни, в яку перетворилася дівчинка-підліток. Коли після Мойсеевки Тарас поїхав з ним до Закревським в Березову Рудку, Євген йому всі вуха прожужжали про Маринку. На жаль, саме з того часу почався розрив Тарас з Євгеном. Євген був ревний християнин і поважав 10 заповідей, у тому числі і «не пожадай дружину ближнього». Тарас ж по вуха закохався у чужу дружину і на всі повчання Євгенія тільки презирливо пирхав. До того ж Тарасу не подобався чортеня, яким так захопився Євген, так як Маринка була родичкою його ненависного пана Енгельгарда. Були і об’єктивні причини для їх сварки. Євген усією душею прийняв нову ідеологію російської імперії «За Бога, Царя і Отечество». Він обожнював Миколи 1. Тарас же, вихований масонкою Софі Енгельгард, хоч і був віруючим, але не занадто. До того ж він, як і божественна Софі, був республіканцем і не любив Миколи 1, який забрав корону у законного спадкоємця престолу Костянтина Павловича…

Перед від’їздом Євген попросив у Василя Ростенберга руки його внучки, але отримав відмову. Той заявив, що Маша ще молода для шлюбу. Якщо Євген любить, то рік почекає. Машенька ж заприсяглася, що вона буде чекати.

Поверталися в Петербург через Київ. Зупинилися там на ніч в «Зеленій готелі» на вулиці Московській. Зайшли в ресторан. Там підпила публіка співала щось на мотив французького військового маршу, написаного Флоріаном Германом. І ось, після другої або третьої чарки, на Євгена знаходить натхнення. На цей мотив він пише свої безсмертні:

Очи черные, Очи страстные!

Повернувшись в Санкт-Петербург, надрукував їх в «Літературній газеті». Пісня сподобалася самому Миколі 1, який чудово розбирався в поезії. Завдяки царської опіки ця пісня стала співатися на всіх гусарських вечірках, і аранжироваться самими популярними композиторами. Відразу ж пісня стала світовим шлягером, символом російської душі і залишається ним до сьогодення…Розрив з Шевченком відвернув від нього українську громаду. Нічого дивуватися, що після 1843 у Гребінки немає українських творів. Адже пишуть на тій мові, на якій спілкуються. А спілкувався він тепер з Бєлінським.. Ось під його впливом відмовився Гребінка від української мови, але не відмовився від України. Він продовжує писати про Україну і українців. Звичайно, писав і про петербурзьких чиновників, але в них теж вгадувалися риси українського характеру. Відсутність земляків його тоді не дуже-то і хвилювала. Він напружено працював над романом «Чайковський» в основу якого лягли сімейні перессказы і розповіді столітнього запорожця Микити Коржа. Нарешті, роман був надрукований в «Вітчизняних записках». Є він у мене на полиці. Стоїть поряд з книжками Дюма і Моріса Дрюона. Такий же захоплюючий, як і ті..

. Не було в той час в Санкт-Петербурзі видання, в якому не друкувалися б твори Гребінки. А він ще й викладав у 2-му кадетському корпусі. Якраз після виходу в світ «Чайковський» його запросили читати лекції з ботаніки і мінералогії в інституті Корпусу Гірських інженерів. Брати, Михайло і Аполлон, яких він опікував, вже служать офіцерами кірасирського полку в Елизаветограде. Сестра Людмила закінчила інститут благородних дівиць і повернулася в Притулок, де господарством вже займається молодший брат Костянтин. Брат Микола закінчив Академію Мистецтв і вже сам себе годує. Євген тепер не повинен був нікому допомагати, нікого влаштовувати. Він міг тепер вважати себе заможною людиною. Ось тільки в 1841 він заразився туберкульозом і в сирому петербурзькому кліматі постійно хворів. У 1844 році він знову їде на Україну. Дід нареченої дав згоду на шлюб і 30 червня 1844 Євген і Маша повінчалися. Через кілька днів відбули в Петербург. Тут Євген Павлович приймає запрошення читати лекції з словесності в Морському кадетському корпусі, не залишаючи лекцій в Інституті Корпусу Гірських інженерів. Не залишає він і літератури. У цьому році він пише і публікує свій роман «Доктор», яким так захоплювався Чехів. Якщо після «Доктора» читаєш чеховські повісті, вони здаються продовженням Гребинкиних.

Завдяки викладацькій роботі і гонорарам Євген вже в 1845 може запропонувати матері 10000рублей в посаг сестрі Людмилі і залагоджує справи із заставленим і перезаставленным маєтком дружини. 29 листопада він запрошує Плетньова стати хрещеним батьком донечки Надії. Тоді ж у Плетньова з ним знайомиться Пантелеймон Куліш, який зберіг до кінця життя найкращі спогади про «добродие Гребінці». Так більше він нікого не називав…

У журналі «Фінський вісник» друкується Гребинкина повість «Іван Іванович», а в альманасі Бєлінського «Фізіологія Петербурга» його сатиричний нарис «Петербургская сторона», замовлений Некрасовим. У « Вітчизняних записках» оповідання з народного побуту «Чужа голова – темний лес» . У 1846 виходять його повість «Лісничий» та оповідання «Піїта». Навесні цього року Шевченко оголосив про те, що вирішив об’єднати усі свої твори, написані протягом трьох останніх років, до збірки «Три літа». Це підштовхнуло Гребинку до випуску багатотомного збірника своїх творів. З-за клопоту над виданням перших томів, в цьому році він публікується мало, зате в 1847 виходять перші 4 томи. Тоді ж він пише повість «Парканів», яку взяли в свій « Ілюстрований альманах» Некрасов і Панаєв. На жаль, альманах не був дозволений цензурою. Зате Гребинкина повість «Пригоди синьої асигнації», опублікована в газеті «Санкт-петербургские ведомости» мала величезний успіх. Успіх мали і його нариси «Провинциал в столице», «Хвалько», надруковані в «Современнике». Гонорари від публікацій він витратив на відкриття в маєтку дружини парафіяльного училища для селянських дітей. Відкрив він його особисто 17 травня 1847. Викладачем в ту школу він запросив мого прадіда Івана Сиротенко…

Це була остання поїздка Гребінки на Україну. Повернувшись в Санкт — Петербург він ще встиг випустити повість «Полтавські вечора» і чергові 4 томи своїх творів, але восени загострився туберкульоз і він майже не виходив. В кінці листопада сталася біда з викладачем кадетського корпусу Кореневим. Гребінка помчав до начальства рятувати колегу. Начальство було непохитним. Засмучений, він промерз у відкритій колясці при переїзді через Неву і звалився в лихоманці. З(15) грудня він помер. Він просив поховати себе на Україні, як у тій пісні «Козак на чужині». Рідні виконали його бажання і поховали його прах на кладовищі в Мар’янівці(так стало називатися Притулок) Коли в 1895 році прокладалася залізниця Київ-Харків вузлова станція, яку звели поряд з Марьяновкой була названа ім’ям того, хто об’єднав колись-то два народи. Написав Гребінка 46 романів і безліч віршів, повістей, оповідань. За його життя вийшло 8 томів, які відразу ж розкупили. Але залишився він для всіх автором своєї першої маленької книжечки «Малоросійські приказки» і першою ластівкою – альманахом української літератури. Він сіяв Добро. Йому найбільше підходить українське звернення «Добродій». На жаль, і донині в Україні панує не Добро, а засновники української літературної мови числяться в іноземних письменників…