Володимир Богомолов

Фотографія Володимир Богомолов (photo Vladimir Bogomolov)

Vladimir Bogomolov

  • День народження: 03.07.1926 року
  • Вік: 77 років
  • Дата смерті: 30.12.2003 року
  • Громадянство: Росія

Біографія

30 грудня минулого року помер письменник Володимир Богомолов. Людина, що прожив життя окремо від своєї слави. Загадкова особистість, до кінця не розгадана. 3 січня поховали на Ваганьковському…

«Ви не могли б зробити дарчий напис Юрію Володимировичу Андропову?»

Таємниці розвідки увійшли в основу його творів від першої повісті «Іван» (за нею Андрій Тарковський зняв свій знаменитий фільм «Іванове дитинство») до роману «У серпні сорок четвертого…».

Рукопис роману «У серпні сорок четвертого…» зажадав КДБ СРСР. Генерал КДБ запрошував письменника на Луб’янку. Богомолов дзвонив знизу. Генерал: «Піднімайтесь до мене». — «Я нікуди підніматися не буду. Якщо я вам потрібний — спускайтеся». Генерал, який багато чув про дивацтва письменника, покірно спускався. Розмова відбувалася у громадській приймальні, то у звільненому кабінеті. «Штабне нараду в сараї — прибрати». — «Чому?» — «Ви розголошуєте секретні відомості». — «Покажіть мені документ, пункт, параграф, на основі якого…» — «Не можу. Цей документ теж секретний». І, змінивши генеральський тон: «Володимир Осипович, дорогий. Йдеться лише про трьох сторінках».

— Я не приберу з книги ні єдиного слова! — Богомолов вставав, розвертався, йшов.

Його викликали знову і знову. Вже з загрозою.

— Ви хоч уявляєте, з ким маєте справу?!

Точно так само терзали його в Міністерстві оборони.

Вставав, розвертався, йшов.

Генерала КДБ, до речі, роман дуже сподобався. Рукопис він… вкрав. Відвіз її до себе на дачу і там замкнув у сейфі. Так зберігають дорогоцінну річ в єдиному екземплярі.

Богомолов був в люті.

— Я на вашого генерала подам до суду! — кричав по телефону.

Рукопис повернули. Тут-то і побачив письменник все чудові рекомендації КДБ. У романі задихається від астми генерал не може сісти: ні стільця. Цензор КДБ в люті: «Для радянського генерала немає стільця? Поставити!» В іншому місці роману солдати міркують про неприступність і привередливости польських дам, згадують своїх: чи то справа наша Дунька, сто грам налив — і готова. Генерал на полях грізно зазначив: «Хто дав право автору так відгукуватися про нашої радянської Дуньке?!»

Рукопис була поцяткована розпорядженнями. Попрацював далеко не один генерал: на полях — з десяток різних почерків.

«Новий світ» взявся опублікувати роман. Журнал зумів відбити дуже багато зауважень цензури. Але не всі. Богомолов попросив повернути рукопис.

Головний редактор журналу «Юність» Борис Польовий був вхожий в коридори влади. Він зумів відстояти і Дуньку, і все інше. За єдиним винятком: нарада в сараї. Будучи впевнений, що з-за трьох сторінок проблем з Богомоловим не буде, роман стали набирати в друкарні. Письменникові перевели гонорар — гроші дуже великі.

Богомолов відправив гонорар назад. Поштою. Поки гроші йшли туди-сюди, роман продовжували набирати. «Але ж всього три сторінки!» — благав Польовий. «Не поступлюся ні слова».

Минуло дев’ять місяців.

Роман зрештою видали.

Богомолов не поступився ні коми.

Я говорив йому: «Напишіть роман про роман — дев’ять місяців одного року».

Успіх був неймовірний.

Подальші події передаю так, як описував мені їх сам Богомолов.

До нього додому з’явився дорученець голови КДБ Андропова. Взяв під козирок: «Ви не могли б зробити дарчий напис Юрію Володимировичу?» — «Що я повинен написати?» — «Ну, щось на зразок вдячності за допомогу, яку наші органи чинили вам». — «КДБ не тільки не допомагав мені, але всіляко перешкоджав… тероризував мене. Я нічого не підпишу вашому шефу». — «Так і передати?» — «Так і передайте».

Потім до письменника з’явився дорученець міністра оборони СРСР маршала Гречко: «Ви не могли б для Андрія Антоновича…» Богомолов і виставив його за двері.

Звичайно, письменник не ризикував життям, не про те мова. Просто уявіть на секунду, що він, махнувши рукою, написав би кілька чергових слів двом цим наймогутнішою людям. Які б неосяжні, самі надсекретні архіви відкрилися б для письменника! У нього знову була б «нулівка», як тоді — після війни…

З тринадцяти місяців в’язниці дев’ять провів у карцері

Пацаном, у 15 років, кинув школу, приписав собі два роки і пішов воювати. Тричі був контужений, важко поранений. Осколки в підставі черепа залишилися до кінця життя.

Дійшов до Берліна.

Юнак дев’ятнадцяти років — переможець. Шість бойових нагород.

І після війни — 13 місяців в’язниці…

— Почалося це в 50-му, закінчилося — в 51-м. Я — капітан розвідуправління в Берліні. Там один відділ завалив операцію в Західному Берліні. Не наш, ми працювали по американській зоні. Але — уряд в курсі, обмін дипломатичними нотами, приїжджає важливий полковник, проводить офіцерське нараду. І ось винуватця долбают. Старший лейтенант Сєдих, сибіряк, хороша людина. Мені — 24, йому — під 30. І я розумію — знайшли стрілочника, щоб відрапортувати Москві: офіцер такий-то арештований, після проведення слідства буде засуджений.

Я встав і сказав, що операція проводилась під керівництвом управління і не розумію, чому всі тут мовчать і не називають справжніх винуватців.

Відразу оголосили перерву. Після нього про Сивого всі забули і довбали мене, мовляв, тут діє організована група. Змова.

Сєдих отримав 25 років. А мене під конвоєм вивезли до Львова, де я і сидів більше року у внутрішній в’язниці МДБ разом з оунівцями, поліцаями. Ну, щоб важко — не скажу. Морально важко…

Не скаржився Володимир Осипович, не в його характері. Але я знаю, що з тринадцяти дев’ять місяців він провів у карцерных одиночках. Що у в’язниці його сильно били. Відбили нирки, легені. Іон своїх мучителів бив, вдарив офіцера наручниками по голові.

— Нарешті мене випускають, дають бігунок у відділ кадрів Прикарпатського військового округу. Майор Ухов направляє в гарнізонну готель. «Товариш майор, у мене ні копійки грошей». Він простягнув мені червону тридцятку.

Оплатив кімнату: 10 ліжок, 10 тумбочок уздовж стіни. Навколо — молоді випускники академій і я — голодний, без грошей. У мене була «нулівка» в Німеччині — вища ступінь допуску до секретності. Я лежу, не ходжу, щоб заощадити сили, і знаю, що ніякої секретної роботи мені вже не бачити, відправлять куди-небудь на интендантскую роботу. Кінець.

«Держава може бути тоталітарним чи демократичним — але воно повинно бути»

— Проходять вівторок, середа, четвер. Роботу мені не пропонують, не знають, видно, що зі мною робити після в’язниці. У п’ятницю я знову до Ухову, майору. Він мені: «Розбираємося, ти думаєш, що все так просто?»

У суботу ввечері бреду по Львову. Гарне місто, вогні, повно людей. І на мене це все так подіяло. Я пішов на пошту і на останні копійки дав телеграму: «Кремль. Сталіну. Я, офіцер, учасник війни, без суду і слідства пробув у в’язниці 13 місяців. Випущений без пред’явлення звинувачення. Очікую призначення. Перебуваю в тяжкому становищі, не на що купити хліба. Прошу вашого негайного втручання».

А в понеділок о дев’ятій ранку вдається чергова: «дуже просить Вас зайти директор готелю». Директор — літній відставник, полковник або підполковник: «Вас терміново викликають у відділ кадрів округу».

Поголився. Піднімаюся на другий поверх. У коридорі, назустріч — полковник, рослий, красивий, з сірими очима. А ззаду, збоку — Ухов, майор мій. Полковник посміхається ласкаво: «Володя!! Ну що ж ти робиш?! Маленьке рядова справа, а ти впутываешь товариша Сталіна? Ну що ж ти не прийшов і не сказав? Ти снідав?»

— Ні.

— Ну, підемо поїмо.

Спускаємося на перший поверх. Там їдальня така, закрита, штабна. Ну і ось полковник там жартує — офіціантці: «Шурочка, нагодуй. Відмінний малий, от жених вам, ось жених!» Таку от несе х…ню, яку вміють плести в армії для солдатів і молодших офіцерів. І мені знову: «Ну навіщо ж ти так, Володя. Ну що ж ти до мене не прийшов, не поговорив».

Поїв я тоді здорово. Піднімаємося наверх, там в кінці коридору його кабінет з трофейної меблями вишнево-червоного кольору. Я такі бачив у Німеччині. Диван, обтягнутий оксамитом. Полковник, виявляється, — начальник відділу кадрів Прикарпатського військового округу. Дзвонить: «Ахметов, у тебе все готово? Ну ми зараз зайдемо».

У Ахметова полковник простягає мені гроші. Десять тисяч! У той час хороший, досвідчений лікар отримував 635 рублів. «Володя, це тільки аванс. Найближчим часом розрахуємося». І протягом тижня мені виплачують ще близько тридцяти тисяч! Гроші шалені. За всі тринадцять тепер уже з половиною місяців.

З моменту відправлення телеграми, зауважте, не минуло жодної робочої хвилини. Неділя забудьте — вихідний. У Сталіна на листах сиділо, за моїми даними, 170 осіб. Але працювали не лише вони. Усі телеграми на адресу вождя йшли під грифом «урядова». І всі телеграми або листи, особливо у війну, суворо заборонялося затримувати.

І ось я уявляю, як у неділю вранці черговий Особливого відділу ЦК отримує мою телеграму і тут же дзвонить черговому генералу Міністерства оборони: «Я вас прошу розібратися». Генерал терміново повідомляє черговому по Прикарпатському військовому округу. Той негайно доповідає в відділ кадрів. Все закрутилося.

…Цю історію Володимир Йосипович розповідав мені в перший раз років вісім тому. Говорив докладно, дуже спокійно, тому що це був лише пролог до іншого, головному події, яка його потрясло. Майже півстоліття минуло після тієї телеграми.

У середині дев’яностих в Естонії, в Палдиски, була ліквідована база атомних підводних човнів. Російські офіцери кинуті напризволяще. Ось коли голос Богомолова загримів:

— Ви уявляєте — 319 офіцерів, у тому числі 25 або 35, не пам’ятаю точно, капітанів I рангу, кинули разом із сім’ями, живуть у холодних бараках, нікому не потрібні. Це ж жах! По телебаченню капітан I рангу на всю Росію каже: ми з трьома сотнями підписів тричі зверталися до президента Росії Єльцина! П’ять разів зверталися до міністра оборони Грачову! Багато разів зверталися у військову прокуратуру! Ні відповіді, ні привіту.

Знаєте чому? У нас немає держави! Ні! Коли я відправляв свою телеграму після війни, держава — було! Працювала система.

— Але в цій системі виявився і старший лейтенант Сєдих, який фактично ні за що отримав 25 років. За якого ви заступилися і постраждали.

— Та я не ідеалізую Сталіна, вважаю його одним з найбільших злочинців в історії людства. Розмова про інше: держава, і воно працювало. Якщо військовослужбовець звертався в прокуратуру, реакція слідувала негайна. Держава може бути тоталітарним чи демократичним, але воно повинно бути.

* * *

— Ну а все ж, що стало з Сивих?

— 25 років він не сидів. 5 років. У 1955 році, відразу після звільнення, приїхав до Москви, розшукав мене. Досконалий старий, хоча було йому років 35. Без волосся, без зубів. На лісоповалі він отримав інвалідність. Після нашої зустрічі Сивого прожив ще три роки.

* * *

Богомолов захищав рукописи і в прямому, дворовому сенсі. Він повертався додому, в парадній вже простягнув руку до кодового замка, коли на нього напав молодий бандит. Володимир Осипович так міцно притиснув до грудей кейс з рукописом, що нападник вирішив: там гроші. Богомолов відбивався ногами. Випадковий перехожий злякав бандита.

Володимир Йосипович повідомив не без хлоп’ячої гордості.

— А все ж я не поступився, не-ет. Відбився.

Йому наклали на обличчя дев’ять швів.

— Вже Ерину, міліцейського міністра, доповіли. Тепер знайдуть, я запам’ятав обличчя.

— Не тільки не знайдуть, але і шукати не будуть.

— Чому? — наївно запитав мудрий Богомолов.

Не знайшли. І не шукали. Йому навіть ніхто не подзвонив.

«Мене в Кремль не пустять в кедах»

Богомолова безліч разів запрошували вступити в Союз письменників СРСР. «А що — мене там навчать писати, чи що?» — «Ну навіщо ви так. У нас свої дачі, будинки відпочинку, санаторії. Своя поліклініка». — «Не треба: у мене дружина — лікар». Чи відповідав: «Я піду, а ви мене будете змушувати підкидні листи підписувати — проти Синявського, Солженіцина, Сахарова».

«Тераріум сподвижників» — так він називав Союз письменників СРСР.

У вісімдесятих готувалася велика нагородна акція. Богомолова попередили, що і його збираються відзначити.

— Подивимося, яким орденом вони мене обосрут, — сказав він дружині.

Подзвонили з нагородного відділу, привітали, оголосили день і годину, коли він повинен з’явитися в Кремль для урочистого вручення йому ордена Трудового Червоного Прапора.

— Не піду, — відповів просто.

— Чому?

— Мене в Кремль не пустять в кедах.

Уявляю, як витягнулися обличчя високих чиновників.

До кедів він тоді ще тільки починав примериваться, інше взуття зранені ноги переставали приймати.

Звичайно, не в кедах справа — смішно. То нагородження було масовим, повальним, багато було сіреньких літературних генералів. Нагороджували не за конкретні твори, а скопом — за суспільну діяльність, за трудові заслуги перед країною і т. д.

Богомолову передзвонили. Відповів прямо:

— Я людина не громадський, трудових заслуг немає. Від високої нагороди відмовляюся.

Орден повис. Богомолову пропонували привезти нагороду додому. «Ні!» — вже роздратовано відповідав.

Цілком допускаю: якби привезли, він не відкрив двері.

Єдиний раз вчинив як всі. Жив він тоді неподалік від Білоруського вокзалу, крихітна кімнатка, кухня — 5 метрів. Останній поверх, щось на зразок антресолей. Друзі, колеги брали його за горло: «Ну напиши ти Промыслову заяву на квартиру». Промислів — голова виконкому Мосради, особистість всемогущественная. «Ну, напиши, він від твого роману в захваті». Правда? Богомолова як би захопив мисливський азарт.

Промислів прочитав заяву Богомолова і був вражений:

— І це він такий роман в однокімнатній квартирі написав?..

Володимир Йосипович отримав квартиру, в передпокої якої можна було влаштовувати мотогонки.

«Ну, ти чого, як лакей, вийшов на сцену розкланюватися?»

Богомолов ніколи б не зміг жити, як він жив, і працювати так, як працював, якби у нього не було надійного тилу і флангів. І тил і фланги — дружина, Раїса Олександрівна. Вона у нього — друга, і він у неї — другий.

Познайомилися в компанії, потім передзвонювалися, не зустрічаючись, — рік. Через рік випадково вона прочитала в журналі добру рецензію на творчість письменника Володимира Богомолова.

— Це ти? — запитала вона.

— Та ну-у, в країні двісті тисяч Богомоловых.

— Але тут Володимир.

— З них сто тисяч Владимиров.

З тих пір, як вони зійшлися, минуло 30 років.

Прекрасна господиня, готує чудово. І що важливо — лікар. Адже тоді, після тюрми, капітана Богомолова комісували і дали першу групу інвалідності довічно. Вже перестали платити за фронтові ордена, і інвалідна надбавка виявилася дуже до речі. Як він сам вважає, це допомогло йому вижити.

— «Іван» — не годувальник. Роман — так, годувальник.

А все одно гроші нерегулярні. Раїса Олександрівна гарувала з ранку до вечора, не знаю, на скільки ставок, — півтори, дві. Коли він в черговий раз відмовлявся від грошей — за публікацію чи фільм, — питав її:

— Я хочу повернути гроші в «Юність».

Називав суму.

— Ти — як?

— Проживемо, — відповідала вона.

Згладжувала, як могла, стосунки чоловіка з навколишнім світом. Чудовий письменник, теж класик, теж фронтовик, запросив Богомолова в театр на прем’єру своєї вистави. Володимир Осипович жодного разу в житті не надів краватки, не носив костюмів. Натягнув спортивні еластичні штани: «Пішли». Після закінчення автор подзвонив — дізнатися думку Богомолова. Трубку зняла Раїса Олександрівна. «Володимир Осипович не спить? Я, перш ніж подзвонити, випив чарку коньяку».

— Володя, — сказала вона, передаючи трубку, — я тебе дуже прошу, ти вже м’якше з ним. У людини прем’єра, свято.

— Добре, — відповів він, взяв трубку і перше, що сказав: «Ну, ти чого, як лакей, вийшов на сцену розкланюватися?»

* * *

Богомолов дуже товаришував з письменником Сергієм Сергійовичем Смирновим, автором знаменитої книги «Брестська фортеця». Коли 9 травня перестали відзначати як День Перемоги — звичайний пересічний день. Учасники війни перестали надягати ордена: соромилися. Це Сергій Смирнов повернув свято на своє законне місце, а переможцям — гідність.

Сергій Сергійович став покашливать і поскаржився Раїсі Олександрівні на слабкість. Ще не було ніяких аналізів, вона навіть не оглядала прихворілого одного, але чоловікові сказала: «У нього, здається, рак».

Раїса Олександрівна завідувала відділенням у лікарні МПС. Там і зробили рентген. В легких чорним-чорно.

До неї прийшли діти Сергія Сергійовича Андрій і Костя, і вона сказала їм правду.

— Скільки тато проживе?

— Три місяці.

Сергій Сергійович лежав у лікарні у Раїси Олександрівни. Останні чотири дні без свідомості. Сини та дружина не відходили від нього.

За кілька хвилин до смерті раптом включився мозок, хворий побачив Раїсу Олександрівну і встиг сказав три слова: «Спасибі вам за все».

Вона зателефонувала додому, і Володимир Осипович примчав на таксі.

Можна сказати, письменник закрив очі письменнику.

Після її розмови з дітьми він прожив три місяці і один день.

Після смерті Володимира Йосиповича Андрій і Костя не відходили від Раїси Олександрівни. Взяли на себе всі клопоти з організації похорону.

Можна сказати, вже вони закрили очі Богомолову.

За все життя нікого не впустив до себе в робочий кабінет

Дивний чоловік. Звичайно, дивний. Не фотографувався — не терпів. Єдиний фронтовий знімок, який ви бачите, — репродукція з групової фотографії: шість офіцерів з якогось приводу вирішили знятися.

Ну, на війні хтось орав, тому було не до позування. Але й потім усе життя не підпускав фотографів. Якщо знімали раптом за великим столом, він закривав обличчя руками. Прийшов на весілля свого друга Юрія Поройкова: він і Раїса Олександрівна — свідки. Коли церемоніальний фотограф став знімати їх, Богомолов повернувся спиною. Так і зняли свідків — її обличчя і його спину.

У білоруського друга Миколи Матуковского виявилося кілька богомоловских фотографій. Він подзвонив: розірви! Будинки на випадкових знімках написав на звороті: «Не для друку».

Недоречно згадалося раптом один з героїв роману Маркеса «Сто років самотності», який боявся фотографуватися, він думав, що частина життя людини йде, перетікає в фотографії.

За все життя нікого не впустив до себе в робочий кабінет. Це був вівтар у церкві. Раїса Олександрівна увійшла туди тільки після його смерті.

Бував не прав в жорстких оцінках людей? Думаю, так. Але він мав право на свої оцінки, тому що вимогливішими всього ставився до себе.

Сперечався, лаявся, розходився з людьми.

Досі з болем думаю, що от не зумів помирити Богомолова та Василя Бикова, двох рівновеликих письменників, колишніх друзів. Хоча що я міг?

Василь відгукнувся на ювілей Юрія Бондарєва: «Всі ми вийшли з «батальйонів» Бондарєва». Відгук опублікувала «Літературна газета». Богомолов був розлючений: «Хто ми? Я з цих батальйонів не виходив!» Юрій Бондарєв був одним з керівників Спілки письменників, і Богомолов прийняв відгук через лестощі.

Биків, людина м’яка, навіть сором’язливий, після довголітньої образи написав Богомолову листівку. В ній віддав данину чесності, мужності і стійкості Богомолова. Хороша була листівка — примирлива.

Богомолов не відповів.

Сваритися — вмів, але й умів дружити.

Серед його незабутніх друзів залишилися Артем Анфіногенов — «Артемус». Льотчик-штурмовик, у війну був збитий, обгорів. Довгий час один з керівників Спілки письменників. («Артемус — чесна людина».) Юрій Поройков, журналіст, найбільш давній і відданий друг. Стільки десятків років разом — жодної сварки.

* * *

Після клопоту Сергія Смирнова День Перемоги знову став вихідним. У Великого театру почали зустрічатися фронтовики. Це почалося з 1965 року. За ці майже 40 років я не пропустив жодної зустрічі. Разом з мамою в останній раз поїхав до театру в 1999 році. Мама теж намагалася танцювати, хоча і не розуміла, що за люди навколо.

— Невже ви їздили вдвох? — здивувався Богомолов.

Після матусі залишилася візок-каталка. Коли людина не може ходити, за неї можна триматися двома руками і пересуватися. У Богомолова стали відмовляти ноги, і я віддав йому каретку. Пересувався, відновлювався. Дзвонив через день: «Я вам поверну, ось выпрямлюсь і поверну». — «Так не потрібна вона мені, залиште у себе». Через день знову: «Встану на ноги і поверну».

Як чесна дитина, в руках якого опинилася чужа іграшка.

«Я був би щасливий, якщо б з моєї могили крали мої портрети»

Копачі-віртуози впоралися за кілька хвилин: вирили могилу опустили труну, закопали, обнесли могилу огорожею, стіни якої обклали вінками і квітами. В темній зелені вінків портрет письменника заворожував.

— Який же ти в мене гарний, — сказала дружина.

І військовий салют, і почесний караул, і військовий оркестр, і поминки, і всі автобусні переїзди організовувала Федеральна служба безпеки. Дуже інтелігентно, ніяк ніде не проявивши себе зовні. Може бути, це діти тих, хто робив помітки на полях рукопису. А може — ні. Просто виросло інше покоління.

Через кілька днів Раїса Олександрівна прийшла на кладовище і не виявила портрета. Вона стала шукати його серед вінків, не завалився.

Підійшов копач Слава:

— Не шукайте. Його вкрали.

Вона розридалася, але копач Слава сказав:

— Я був би щасливий, якщо б з моєї могили крали мої портрети.

* * *

Володимир Йосипович помер уві сні — легка, праведна смерть.

Лежав на боці, обличчям до стіни, по-дитячому підклавши під щоку долоню.

Точно так засинав у розвідників підліток Іван, герой повісті, тільки що повернувся «з того берега», від німців, втомлений, змучений. «Хлопчик заліз в мою постіль і ліг обличчям до стінки, підклавши долоню під щоку».