Нафталі Херц-Імбер

Фотографія Нафталі Херц-Імбер (photo Naftaly Hertzs-Imber)

Naftaly Hertzs-Imber

  • День народження: 27.12.1856 року
  • Вік: 52 роки
  • Місце народження: Золочів, Австрія
  • Дата смерті: 08.10.1909 року
  • Громадянство: США

Біографія

Мене вигнали, але від моєї пісні ніколи не позбудетеся, — промовив Нафталі, стоячи за дверима.

Блукач, який подарував євреям «надію»

Кажуть, щоб заглянути в душу нації, слід послухати її державний гімн. А ще краще — прочитати слова гімну. У них все — історія, мрії, надії на майбутнє…

За дванадцять років роботи на Близькому Сході в якості кореспондента «Праці» і «Літературної газети» мені довелося почути музику і слова гімнів багатьох арабських держав і, зрозуміло, Ізраїлю. І ось, що я знайшов…

Незважаючи на сформований войовничий образ єврейської держави, як раз арабські гімни повні героїчних понять, таких як слава, мужність, боротьба, перемога. В ізраїльському ж, навпаки, жодного войовничого слова, ні ностальгії за часами великих царів, ні восславления героїзму Маккавеїв або мужності Бар-Кохби. Навіть немає згадки про «обраному народу».

Всі мрії і надії євреїв полягають в одному — бути вільним народом у власній країні. Ось і все…

Що цікаво — слова ізраїльського гімну були написані задовго до проголошення держави ще в… 1876 році. Автору, який написав вірші «Тикватейну» («Наша надія»), перейменовані потім в «Атикву» («Надія») і стали гімном, було трохи більше двадцяти.

…Середина 19-го століття. Східна Галичина. Той край, що сьогодні зветься Львівщиною (точніше Львівщиной). В ті часи Львів був на третину єврейським. А поруч з ним містечко Злочив, де здавна жили євреї-хасиди (прихильники релігійного руху відродження, що з’явився в Східній Європі в 18-му столітті). В ту пору цей край був тісним і задушливим для вільної людини. Євреї жили тут осібно і замкнуто. Промені «хаскали» («просвіта») з великим трудом і величезними втратами пробивалися крізь хмари єврейського середньовіччя.

Саме тут у 1856 році народився Нафталі Герц Імбер — особистість богемна, яскрава феєрична. По-перше — єврей. По-друге — поет. В-третіх — людина, якій не сиділося на місці. Однимсловом — блукач.

Вірші почав писати в десять років. Як свідчать біографи, тоді в Австро-Угорщині законом заборонялася будь-яка дискримінація за релігійною ознакою. І юний Нафталі писав про щасливе життя євреїв під покровом австрійської корони. А першу свою поему, народжену через кілька років, він присвятив сторіччя приєднання Буковини до Австрії. Імператор Франц-Йосиф прийшов у захват від цих хвалебних його престолу віршів і вручив молодому поетові нагороду.

Біографи свідчать, що Нафталі обожнював випити, легко засвоював мови і науки. Всі буквально нальоту. Але регулярного освіти так і не отримав. Систематичний труд був чужий йому. Але це був, за визнанням сучасників, людина «влюблявшийся і влюбляющий у себе».

У Злочиве Нафталі Імбер прожив недовго. Непосидюча натура, він вирушив подивитися світ. До двадцяти шести років мандрував по Угорщині, Сербії і Румунії. І всюди писав вірші. Про своє сприйняття навколишнього, про євреїв і — звичайно ж! — про тязі своїх одноплемінників до Палестині, стародавнього Єрусалиму, куди прагнув повернутися народ Тори.

І ось одного разу, мандруючи по Балканах, він познайомився з англійцем сером Лоуренсом Олифантом. Потрапивши під вплив Нафталі, лорд умовив його поїхати разом в Палестину — «створювати єврейська держава». Він запропонував Имберу посаду секретаря з єврейських питань. І Нафталі погодився. У 1982 році вони прибули в Палестину…

Слід сказати, що секретарем він тільки числився. Аж надто був недисциплінованим, не здатним до щоденного розміреного праці. Такий сам потребує секретаря. Однак секретарська платню отримував справно.

Нафталі багато їздив країною, бачив Хайфу і Єрусалим, побував у Назареті та Цфаті, піднімався на схили гори Кармель. Свята земля надихала Нафталі Імбера: кращі свої вірші він написав там, в Палестині. Пізніше вони увійшли в перший збірник його творів, виданий в Єрусалимі. Книжка називалася «Ранкова зірка», як би символізуючи, що Палестина стала для євреїв усього світу «зорею свободи і майбутнього щастя». Автор включив у збірку і кілька віршів, написаних раніше. У тому числі і створені в Румунії вірші «Тикватейну».

«Нашу надію» він написав у 1876 році. За одними відомостями, вірш було присвячено створенню в Палестині поселення Петах-Тіква. За іншим, написання «Надії» пов’язане з відкриттям в Ерец-Ісраель (Земля Ізраїлю) первістка єврейської промисловості — винного заводу в Рішон ле-Ціоні.

Що стосується мелодії гімну, то суперечки щодо авторства тривали (не вщухли і сьогодні) довгі роки. Вважалося, що мотив до віршів підібрав Сам Нафталі Імбер, використавши мелодію румунських пастухів. Багато ізраїльтяни переконані досі, що музику створив єврейський народ. Мистецтвознавці продовжують доводити, що мелодія національного гімну запозичена з симфонічної поеми «Влтава» чеського композитора Сметани — мовляв, збігаються деякі музичні фрази.

І тільки багаторічний пошук істориків дозволив докопатися до істини. Коли у Єрусалимі було видано перший збірник Імбера, найбільшу популярність у читачів здобули його вірші «Тикватейну». Книжка потрапила в руки колоніста з Рішон ле-Ціона, непрофесійного, як вважається, але талановитого музиканта Когана. Він-то і написав мелодію до слів.

Одним словом, пісня (задовго до того, як стати гімном) прижилася в Ерец-Ісраель, зажила своїм життям. Вона здобула крила, і незабаром її співали євреї усіх континентів.

Збереглися спогади перших єврейських поселенців, які влаштувалися в Палестині, і тих, хто їх вабить ідеями сіонізму, приїжджав туди з Європи: «Атикву» почали співати після 1885 року. Пісня отримала велику популярність, про неї дізналися в Польщі і Німеччини, Росії та Румунії, Угорщини і Франції… Її співали молоді бійці загонів самооборони, билися з фашистськими карателями у Варшавському гетто. Цю пісню (тому є свідки, які дивом врятувалися у вогні Катастрофи, і нині живуть в Ізраїлі) співали євреї, зігнані в гетто зі всього Мінська.

Шість років прожив Нафталі Імбер в Палестині. Потім знову відправився мандрувати по світу. Справа в тому, що лорд Оліфант помер, платня за неробство більше ніхто не платив. А богемному людині в бідній країні без грошей жити нелегко (та й небогемному теж). Він проїхав по Європі, трохи пожив у Лондоні, а потім перебрався в Америку.

Постійної роботи там не знайшов, хоча об’їздив майже всю країну. Заробляв на життя статтями про Кабалі і Талмуді, які він писав англійською, займався перекладами на іврит.

Він напружено стежив за тим, що відбувається в Старому Світі. З жалем зустрічав звістки про єврейські погроми в Кишиневі, Гомелі, Мелітополі. І як пишався, дізнавшись, що на натхненника кишинівського погрому скоєно замах. Особливо тим, що чоловік, що вчинив замах був євреєм. «Нарешті ми навчилися реагувати на погроми, — писав він, — як нормальні і горді діти нормального і гордого народу».

Доля Нафталі Імбера в Америці не склалася. Алкоголь топив його все глибше і глибше. Одного разу в Штатах проходили збори американських сіоністів, куди з’явився як зазвичай нетверезий Імбер. Його виставили з залу, а по закінченні засідання всі встали і заспівали його пісню.

— Мене вигнали, але від моєї пісні ніколи не позбудетеся, — промовив Нафталі, стоячи за дверима.

Так воно і вийшло…

Важкі хвороби не дали повністю розкритися його поетичного дару. Він помер у Нью-Йорку у 1909 році у зрости трохи більше 40 років. За життя він встиг випустити ще дві збірки. «Нова ранкова зоря» був виданий у Злочиве, а «Третя ранкова зоря» — в Нью-Йорку.

У 1953 році останки поета були перевезені в Ізраїль і поховані в Єрусалимі.

А пісня звучить по сей день…