Микола Зеров

Фотографія Микола Зеров (photo Nikolay Zerov)

Nikolay Zerov

  • День народження: 26.04.1890 року
  • Вік: 47 років
  • Місце народження: Зіньків, нині Полтавська область, Україна
  • Дата смерті: 03.11.1937 року
  • Громадянство: Україна

Біографія

Український літературознавець, поет — майстер сонетів, лідер групи «неокласиків», перекладач античної поезії.

Микола Зеров народився в багатодітній сім’ї вчителя місцевої дворічної школи. «Батько вчитель, потім — завідуючий міською школою, нарешті, в 1905 р., — інспектор народних шкіл, мати (Марія Яківна) — з роду дрібних землевласників Яреськов — з-під Диканьки, роду козацького, але має докази прав на дворянство» — пише Зеров у своїй автобіографії. Молодший брат Миколи — Михайло став поетом і перекладачем, відомим під літературним псевдонімом Михайло Орест.

Освіта і перші публікації

Після закінчення Зіньківської школи, де його однокласником був майбутній відомий гуморист Остап Вишня, Зеров учився в Охтирській та Першій Київській гімназіях (1903-1908). В 1908-1914 роках — студент історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира.

У 1912 р. опубліковані перші статті та рецензії Зерова в журналі «Світло», газеті «Рада». З 1914 р. наказом попечителя Київського навчального округу Зеров був призначений на посаду викладача історії Златопольськой чоловічої, а з жовтня 1916 р. — також жіночої гімназії. З 1917 р. працює вчителем у Другій Київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. З 1917 р. працює викладачем латинської мови в Другій українській державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства в Києві. В 1918-1920 рр. викладає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгарь» (до початку 1920 р.). З осені 1923 року — професор Київського інституту народної освіти.

Саме в цей час Зеров увійшов в елітний гурток діячів української культури, що сформувався довкола Георгія Нарбута. На зборах гуртка обговорювалися питання розвитку української літератури, мистецтва, графіки.

У 1920 р. одружився на Софії Лободі (пізніше, після смерті Зерова, вона вийшла заміж за їхнього спільного друга письменника В. П. Петрова). Були опубліковані підготовлені ним «Антологія римської поезії» і «Нова українська поезія».

1920-1923: Баришівка

З голодного Києва Зерова запрошують на роботу у Баришівську соціально-економічну школу, де він працює близько трьох років. Всі вірші з його збірки «Калина» (1924) були написані саме тут. Також в Баришівці Зеров виконав багато перекладів, написав ряд сонетів та сатир-пародій, кілька невеликих оповідань.

1 жовтня 1923 р. Зеров став професором української літератури Київського інституту народної освіти (так називався тоді Київський університет). Про лекції Зерова серед студентів ходили легенди. Одночасно викладав українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі.

1923-1925: Неокласики

У 1923 р. голосно заявила про себе група «неокласиків». Саме в цьому році всі вони зібралися в Києві і об’єдналися в рамках АСПИСа. У грудні 1923 р. відбулася перша зустріч Зерова з Миколою Хвылевым, коли той приїхав до Києва у складі делегації харківських письменників «Гарту». Неокласики влаштовують літературні вечори. Однак спробу Зерова запропонувати спільну платформу для консолідації літературного процесу панфутуристы і «гартівці» розцінили як замах на власну ідеологічну чистоту і відкинули.

1924 р. розпочався з бурхливих дискусій. 3 січня на культкомиссии Всеукраїнської Академії наук Н. Зеров виголосив доповідь «Українська література в 1923 році»; 20 січня відбувся диспут, на якому опонентами доповіді Дмитра Загула «Криза сучасної української лірики», який виступав з крайніх більшовицьких позицій, виступили Микола Зеров, Юрій Меженко, Григорій Косинка, М. Івченко. Лідер «неокласиків» оцінював 1923 р. як «рік літературного оживлення». Його опонент Д. Загул, навпаки, відстоював необхідність уніфікації і суворої регламентації як вибору ідеї творів, так і художніх способів її вираження.

У тому ж 1924 р. була опублікована «Камена» — первывй збірка віршів Зерова.

Противники закидали Зерова байдужість до актуальних проблем, в тому, що він не виступає як літературний критик. Однак 1925 р. можна вважати вершиною літературно-критичної діяльності М. Зерова. Один лише журнал «Життя і революція» вмістив 17 його матеріалів, крім яких були і публікації в інших виданнях, лекції перед студентами.

1925-1928: Літературна дискусія

У 1925 р. почалася відома літературна дискусія, яка тривала 1928 р. Її початком вважають статтю Р. Яковенка «Про критиків і критику в літературі» («Культура і побут», 1925, 20 квітня) та відповіді на неї М. Хвильового. Зеров-критик став на бік Н. Хвильового. Програма Н. вимагала усвідомлення, осмислення і освоєння скарбів української національної традиції, що, на його думку, дозволило б тверезо і реально оцінити багатьох сучасних літературних авторитетів, перенести на український ґрунт кращі твори європейської класики та сучасної літератури, що, в свою чергу, підвищило б «планку художність» й у кінцевому рахунку встановило б атмосферу здорової літературної конкуренції, а не кон’юнктурного протекціонізму. «Ми хочемо, — заявляв М. Зеров, — таку літературну обстановку, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника, і не убогі сперечання на теоретичні теми — повторення однієї і тієї ж заїждженої платівки репетує грамофону, — а жива й серйозна літературна студія; не письменницький кар’єризм „человека из организации“, а художня вибагливість автора перш за все до самого себе».

Саме ці заяви і викликали запеклі суперечки. Особливо дратувала опонентів вимога Зерова замість кружковщины і протекціонізму забезпечити нормальну літературну конкуренцію.

З 1926 р. Зеров виступав тільки як літературний критик, зосередивши основні зусилля на перекладах та історико-літературних дослідженнях. У тому ж році влада звинуватила «неокласиків» в антипролетарских настроях. Григорій Майфет в листі 3 липня 1927 р. так писав Зерову про настрої в Харкові: «Взагалі літературна ситуація жахає. Тичина каже: „не Шкодую про те, що нічого не публікую, а про те, що нічого не пишу для себе…“».

Окремими виданнями на Україні вийшли книжки «Антологія римської поезії» (1920), «Камена», «Леся Українка», «Нове українське письменство» (1924), «До джерел» (1926), «Від Куліша до Винниченка» (1929).

Початок репресій

Червневий пленум ЦК КП(б)У 1927 р. дав прямі вказівки щодо політичної оцінки «неокласиків». Постанова пленуму означало заборону літературної та критичної діяльності Зерова. У нього залишилася можливість виступати лише з історико-літературними дослідженнями, на яких він і зосередився в кінці 1920-х рр. Він писав передмови до творів українських класиків, які виходили у видавництвах «Книгоспілка» і «Сяйво». З цих статей склалася книга «Од Куліша до Винниченка» (1929 р.). Однак і ця ділянка діяльності довелося поступитися. Процес СВУ на початку 1930 р. став переломним моментом. Видавництво «Книгоспілка» було реорганізовано, «Сяйво» закрито. М. Куліша та В. Винниченко оголосили фашистськими письменниками. У числі інших в зв’язку з процесом СВУ був арештований Максим Рильський, що стало ясним попередженням для всіх неокласиків.

В лютому-березні 1930 р. Зеров був змушений виступити свідком на процесі «Спілки визволення України» (М. Єфремов та ін). Самогубство Хвильового в травні 1933 р. стало ще однією драмою. Всі наступні роки йому фактично було заборонено займатися творчою діяльністю, а з 1933 р. стає небезпечним навіть мовчання — від нього вимагають публічного самобичування, заяв про самокритику і саморазоблачении. Під тиском Зеров, разом з Филиповичем, змушений був опублікувати кілька таких «відкритих листів». Наприкінці 1934 року Зеров остаточно звільнений з університету. Він втратив останню матеріальну опору і був змушений шукати будь-яку роботу або покинути Україну. Переживши ще одну трагедію — смерть десятилітнього сина — Н. Зеров переїжджає до Москви.

Арешт

У ніч з 27 на 28 квітня 1935 р. він був заарештований під Москвою на станції Пушкіно. 20 травня відправлений до Києва на слідство за звинуваченням у керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією.

Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1 лютого — 4 лютого 1936 року без участі звинувачених й захисту розглянув судову справу № 0019 — 1936; Зеров був засуджений до 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з конфіскацією всього належного йому майна.

Посилання і кара

В кінці зими засуджені були спрямовані на Північ за традиційним маршрутом: Ведмежа Гора — Кемь — Соловки, куди вони прибули в перших числах червня 1936 року. Спочатку режим у таборі був відносно терпимим. За станом здоров’я Зеров не міг працювати лісорубом і тому відповідав за господарську службу. По закінченні робочого дня в сторожці він міг виконувати переклади і писати статті. За багатьма свідченнями, у тому числі за листами Зерова до дружини, остання з яких датована 19 червня 1937 р., відомо, що в той час він закінчив український переклад «Енеїди» Вергілія (рукопис пропала або була знищена).

9 жовтня 1937 р., без будь-яких додаткових підстав і пояснень «справа Зерова та ін» була переглянута особливою трійкою УНКВС по Ленінградській області. Зеров, Филипович, Вороний, Пилипенко були засуджені до вищої міри покарання — розстрілу. Всі вони були страчені 3 листопада 1937 р. під Медвеж’єгорському у складі великого етапу, виведеного з Соловецьких островів.

Постановою Військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 р. вирок Військового трибуналу Київського військового округу від 1-4 лютого 1936 р. і постанова особливої трійки УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 р. були скасовані, а справу припинено «за відсутністю складу злочину».

Брат Н. Зерова — Михайло — в роки війни жив у Вінниці, співпрацював в окупаційній пресі, зокрема, був автором кампанії в пресі по освітленню Вінницького розстрілу.