Микола Рыкунин

Фотографія Микола Рыкунин (photo Nikolay Rikunin)

Nikolay Rikunin

  • День народження: 23.09.1915 року
  • Вік: 94 року
  • Місце народження: Ростов, Ярославська область, Росія
  • Дата смерті: 19.10.2009 року
  • Громадянство: Росія

Біографія

У 1979 році А. Шурова Н. Рыкунину присвоїли звання Народних артистів РРФСР, що в ті часи було серйозним визнанням для сатириків. Олександр Шуров був старший за Миколу Рыкунина на 10 років, і з часом різниця у віці дала про себе знати. Їх останній «Бенефіс» відбувся в Театрі естради в лютому 1991 року. Дует прощався зі своїми глядачами, Шурова в той час було 85 років. Він все рідше і рідше виходив на сцену і в 1995 році помер.

Народився 23 вересня 1915 року в місті Ростові Ярославської області. Дружина — Рыкунина Маргарита Василівна. Дочки Наташа (1985 р. нар.) і Ніка (1991 р. нар.).

Батько Миколи був фабрикантом, він помер від запалення легенів за кілька місяців до народження сина. Хлопчика назвали на честь батька. Перші два роки Микола-молодший жив з матір’ю Марією Антонівною у власному особняку. Дід Миколи був купцем і не шкодував коштів на виховання онука. За розповідями матері хлопчик знав, що його батько багато зробив для міста. Він брав участь у багатьох благодійних акціях. Його капітали були вкладені в будівництво ростовській гімназії, міського театру. Після революції будинок конфіскували, і Микола з матір’ю опинилися на вулиці. Їх прихистила бабуся. Мати влаштувалася працювати в їдальню, щоб врятувати сім’ю від голоду.

У школі, в якій навчався Микола, був драматичний гурток під керівництвом вчителя російської мови А. В. Урусова. Там хлопчик займався і зіграв кілька головних ролей. Одного разу вчитель сказав, що при міському театрі відкривається дитячий театр і відбудеться перегляд дітей. Миколи туди взяли. Його першою роллю став Ворон у виставі «Снігова королева».

Одного разу ввечері 1929 року Микола пішов на вокзал. Він любив дивитися на що проходять поїзди. До платформи підійшов 509-й поїзд, що йде в столицю. Москва здавалася місцем виконання мрії. Почалася посадка. Миколая, вабленого мрією стати артистом, потягнуло до відчинених дверей вагона. Через кілька годин він вийшов на платформу Ярославського вокзалу. Гуляючи по Москві, він потрапив на Театральну площу і опинився біля Малого театру, на дверях якого було написано, що бажаючі молоді люди приймаються в допоміжний склад трупи. Він зайшов і побачив хлопчика, який теж мріяв стати артистом, — Володю Глухова (згодом став Народним артистом Латвії). У Малому театрі їх прослухали і прийняли на другий тур. На інший день, гуляючи по місту, вони забрели на Тріумфальну площу, до театру Мейєрхольда. Експериментальна театральна майстерня Ст. Е. Мейєрхольда — ГЭКТЕМАС — проводила набір на акторське відділення. Вони записалися і були допущені до конкурсу першого туру. Коли на іспиті Микола читав підготовлений уривок, то в один момент так закричав і впав на підлогу, що голова комісії, а ним виявився сам Всеволод Емільович Мейєрхольд, запитав, не розбився той і попросив прочитати інше вірш. Микола почав, але Мейєрхольд перервав його і попросив підшукати щось класичне. Миколі вручили товсту книгу, показавши уривок, який потрібно прочитати. Хвилювання юнака було так велике, що він дивився на довгі рядки і нічого не розумів. Коли Миколу викликали знову, він підійшов до столу і, мало не плачучи, поклав книгу і мовчки попрямував до дверей, пояснивши свій вчинок тим, що не розумів нічого з написаного. І раптом Микола почув, як Мейєрхольд сказав комусь: «Зачислите цього хлопчика на третій тур».

Скоро Микола і його новий друг дізналися, що їх зарахували в ГЭКТЕМАС, і тут же залучили як допоміжну силу у виставах. В пошуках заробітків вони з Володею потрапили в Театр Революції, в пору іспитів, і вирішили спробувати себе і там. Далі почали бігати по всім подібним іспитів, намагаючись ще й з’ясувати, платять студентам стипендію і є гуртожиток. Їх прийняли в Дитячий музичний театр Наталії Сац, пообіцявши невеликі гроші. Вовка ноги годують. Володя дізнався, що в Центральному технікумі театрального мистецтва (ЦТТИ) платять стипендію і є гуртожиток. Це означало, що є місце, де можна вчитися, харчуватися і жити.

Обидва приятелі були прийняті, і це виявилося дуже серйозно. Курсом керував Борис Михайлович Сушкевич, йому допомагали Іван Любезнов і Володимир Дудін. Міміку і грим викладав керівник Московського театру сатири Андрій Павлович Петровський. В кінці 1-го курсу всіх відправили на виробничу практику в колишній театр Корша.

Як-то раз Микола опинився в Саду імені Баумана. У той час там була акторська біржа. До нього підійшов чоловік і запитав, хто він, де навчається. Через півгодини новий знайомий Лев Маркович Мейєрсон, підписав з Миколою перший акторський контракт, вручив підйомні і призначив день приїзду в Свердловськ. З драматичного театру, куди прибув Микола, його відправили в Златоуст, де створювався Театр малих форм сатири. Його взяли в трупу, і почалися репетиції. На здачу вистави приїхала комісія з Свердловська, але, переглянувши виставу, вирішила закрити театр. Миколу перевели в місцевий драматичний театр. Так пройшов перший театральний сезон, який він догравав вже в Театрі російської драми. Микола Рыкунин скуштував життя провінційного артиста в повній мірі. Він грав в Ярославлі, Калузі, Смоленську. Після безлічі ролей йому захотілося повернутися в театральне училище.

Одного разу в розпал сезону в Смоленськ приїхали майстри мистецтв з Москви. Комісія подивилася виставу і запросила Миколу зіграти Павку Корчагіна з трупою мінського театру. З вікна мінської готелі він побачив величезний плакат, який проголошував, що у виставі «Як гартувалася сталь», приуроченому до Дня Червоної Армії, в ролі Павки Корчагіна виступить артист Рыкунин. Репетиція в театрі пройшла успішно. Після неї колеги запросили Миколу в буфет, де він, розпалений, випив холодного пива. На наступний день Рыкунин настільки захрип, що не міг брати участь у виставі. Миколі довелося повернутися в Смоленськ, де його чекало лист з Москви від директора Театру сатири І. Н. Верова, який запрошував Миколи по закінченні сезону в трупу театру.

У Москві його зарахували до складу трупи, призначивши невеликий оклад. Микола був щасливий грати з такими акторами, як П. Н. Поль, В. А. Любезнов, В. Я. Хенкін, Н.І. Слонова, Е. Я. Мілютіна, Р. Р. Холодів, Н.Д. Нурм, В. А. Лепко, Я. М. Рудін, Д. Л. Кара-Дмитрієв, Р. Р. Корф та ін. Молодий артист їздив з майстрами на концерти, був постійно зайнятий, а також виручав колег, якщо вони хотіли звільнитися від якихось маленьких ролей.

Війна застала театр на гастролях у Києві. Кинувши все, трупа повернулася в Москву. Після приїзду Московський театр сатири відправив на фронт бригаду своїх найкращих артистів. Чоловіча частина молоді театру вирішила з’явитися до військкомату з проханням відправити на фронт в одну військову частину. У військкоматі вони зустріли свого директора І. Н. Верова. Виявилося, що їхній театр поряд з іншими провідними театрами занесений в «золотий фонд» країни і артисти звільнялися від призову в діючу армію. Акторам не потрібно було ходити в атаку, але захищати Батьківщину можна було по-різному…

Під час перших бомбардувань Москви Миколи Рыкунина і Віктора Драгунського зарахували пожежними театру. Ночами вони чергували на даху і скидали запальнички. Незабаром дирекція театру підготувала ще дві бригади для відправки на фронт. В одній з них були Н. Р. Корф, Я. М. Рудін, В. А. Токарська, Р. Р. Холодів, а в іншій — Ф. Діамант, К. Фролова, П. Н.Поль. Поль був призначений керівником, а Микола — бригадиром. Спочатку виступали під Смоленськом, потім у Вязьмі. У той час тут йшли кровопролитні бої. Коли, рятуючись від німців, бригада Миколи повернулася в Москву, їм повідомили страшну звістку: інша бригада театру потрапила в оточення. Р. Р. Корфа і Я. М. Рудіна розстріляли на місці, інші потрапили в полон. Цей факт дійшов до Верховного Головнокомандувача. На наступний день наказом В. В. Сталіна театр був відправлений в евакуацію в Іркутськ. Сезон в Іркутську пройшов вдало, і театр вирушив до Магнітогорська. Там Микола одружився на актрисі свого театру Олені Кара-Дмитрієвої (вони прожили з нею більше 50 років). Від першого шлюбу у неї була дочка, яку Микола прийняв як свою.

Незабаром театр переїхав у Владивосток, потім — в Комсомольськ-на-Амурі, Хабаровськ, Читу, Свердловськ, Челябінськ і знову в Магнітогорськ. Після евакуації театр повернувся в Москву. Микола з дружиною отримали дозвіл поїхати з концертами в діючу армію. Подорож залишила в пам’яті чимало пригод і аж ніяк не гумористичних, бригада театру об’їздила багато фронтових доріг. В ту пору Микола Рыкунин отримав нагороди, які вважає найдорожчими, — орден Червоної Зірки, медалі «За оборону Москви» та «за Перемогу над Німеччиною».

Закінчилася війна, театр повернувся до Москви і відкрив новий сезон. У п’єсі «Факір на годину» Микола виконував роль Колі-фоторепортера, з танцями і куплетами. Його партнером був Віталій Доронін. Володимир Хенкін грав роль швейцара в провінційній готелі.

Одного разу на виставу прийшов уже відомий на той час артист естради Олександр Шуров і запропонував створити з ним сатиричний дует. До цього А. В. Шуров працював в дуеті з А. В. Трудлером: Шуров грав на роялі, Трудлер співав арії з оперет. Вони виконували злободенні куплети, діалоги, інтермедії. Під час війни Трудлер загинув. Пропозиція Шурова було для Миколи несподіваним, але приємним. Вони почали репетирувати. Олександр грав на роялі. Разом вони співали куплети, пісеньки, музичні пародії. Микола зазвичай знаходився біля рояля, але якщо треба, використав усю сцену для танцю. Для першого концерту було підготовлено два номери: куплети Ст. Бобошко і М. Вікерса «Летять перелітні птахи» і пародії «Бабка й мураха». Виступ відбувся 2 травня 1946 року в Центральному Будинку Радянської Армії. Дует був прийнятий добре.

Перший успіх вирішив долю Миколи. Розпочалася концертна життя, хоча він не відразу розстався з театром. У той час основним видом транспорту для А. Шурова Н. Рыкунина був трамвай. Пізніше Ст. Диховічний і М. Слобідської написали для дуету пісеньку «Аннушка», присвячену знаменитому трамвайного маршруту «А». Давид Ашкеназі написав до неї музику. У репертуарі дуету з’явилася сатирична пісенька «Манічка» і «Серенада» поета Я. Грея на музику М. Богословського, потім «Главсметана», «Заїло», «Поїзд іде в Чикаго» та ін. Для дуету писали автори: Б. Ласкін, Е. Лагідний, А. Мерлін, Грей, О. Левицький, Р. Териков, А. Левін та ін

З ростом числа концертів росла і популярність. Представники дуету стали подумувати про створення естрадного вистави. Одним з таких уявлень стала «Чорна кішка». Виставу грали в готелі «Радянської». Все пройшло нормально, але на наступний день стало відомо, що перший секретар московського міськкому партії Єгоричев розгромив програму дуету на партійному пленумі. В Міністерстві культури відбулося спеціальне засідання з питання А. Шурова Н. Рыкунина. Їм заборонили працювати на естраді протягом року. Коли їх поновили на роботі, дует продовжив свою концертну діяльність.

У середині 1950-х років дует перетворився в Маленький естрадний театр. До співпраці залучалися музиканти, виконавці, але за собою дует залишав центральне місце. У той час Н. Рыкунину і А. Шурова були присвоєні високі почесні звання Заслужених артистів РРФСР. У театрі з’явилися вистави: «Замість концерту» Ст. Дыховичного і М. Слобідського (режисери П. Васильєв та Н. Петров, 1953), «На маскараді» Ст. Бахнова і Я. Костюковського (режисери К. Воїнів і Н. Рыкунин, 1955), «Маленькі образи великого міста» Ст. Куніна і А. Мерліна (режисер П. Васильєв, 1957), «Не в назві справа» А.с Хазіна (режисер Н. Рыкунин, 1958), «Чоловіча розмова» Ст. Бродова і А. Мерліна (режисер Н. Рыкунин, 1961), «З жартом під вітрилами» А. Мерліна, Я. Зискинда і Н. Рыкунина (режисер Н. Рыкунин, 1975), «Бенефіс… Бенефіс…» (режисер Н. Рыкунина, 1988) та ін.

Дует гастролював по всьому Радянському Союзу, був буквально нарозхват. При цьому Микола Рыкунин закінчив Вищі режисерські курси при Гітісі, стажувався у Р. Товстоногова в Ленінграді. Під час навчання, щоб не залишити Шурова без роботи, їздив з Москви в Ленінград і назад. Микола Миколайович тяжів до режисури й намагався ставити всі свої спектаклі сам. Він ставив вистави на стадіонах, у Палацах спорту, кілька сезонів поспіль його програми йшли в Саду «Ермітаж».

У 1979 році А. Шурова Н. Рыкунину присвоїли звання Народних артистів РРФСР, що в ті часи було серйозним визнанням для сатириків. Олександр Шуров був старший за Миколу Рыкунина на 10 років, і з часом різниця у віці дала про себе знати. Їх останній «Бенефіс» відбувся в Театрі естради в лютому 1991 року. Дует прощався зі своїми глядачами, Шурова в той час було 85 років. Він все рідше і рідше виходив на сцену і в 1995 році помер.

Втрата партнера і друга стала великим потрясінням. Микола Миколайович довго не міг зважитися повернутися на естраду. Треба було складати новий репертуар, шукати концертмейстера… До того ж він не знав, як буде прийнятий публікою, яка звикла до дуету. Одного Разу Н. Рыкунин зателефонував автору і виконавцю, композитору Людмилі Лядової і запропонував їй стати своїм музичним партнером. Вона погодилася, і почалися виступи. А в 1997 році за пропозицією головного режисера Театру естради Бориса Брунова Микола Рыкунин зіграв свій «Бенефіс» в цьому театрі.

Сьогодні Народний артист РРФСР Микола Рыкунин майже не виходить на сцену. Ні концертів, ні пропозицій. Він зайнятий літературною творчістю, випустив книгу «Бенефіс на біс», закінчує роботу над мюзиклом, пише гостросюжетні повісті. В той же час намагається не забувати куплети і іноді влаштовує репетиції з піаністом, щоб бути у формі. Микола Миколайович одружений з актрисою Московського театру ляльок, з якою познайомила його на гастролях Клавдія Іванівна Шульженко, виховує двох дочок.