Карл Иммерман

Фотографія Карл Иммерман (photo Karl Immermann)

Karl Immermann

  • Рік народження: 1796
  • Вік: 44 роки
  • Рік смерті: 1840
  • Громадянство: Німеччина Сторінки:

Біографія

Творчість Иммермана своєрідно висловило як народництво кається дворянства, так і народництво кулацкое (Фріче); воно істотно відрізняється від народництва дрібної буржуазної інтелігенції 40-х рр., що отримав назву «істинного соціалізму».

ИММЕРМАН Карл Лебрехт [Karl Lebrecht Immermann, 1796-1840] — німецький письменник. Н. в сім’ї прусського чиновника в Магдебурзі, брав участь у так зв. визвольної війни 1813, здобув юридичну освіту, з 1817 — на державній службі.

Перші вірші І. («Gedichte», 1822) і ранні трагедії («Cardenio und Celinde»,

1826, та ін.) написані в дусі пізнього романтизму; потім В. переходить до історичної драми («Kaiser Friedrich der II», 1828; трилогія «Алексіс», 1832, присвячена конфлікту між Петром Великим і Олексієм), висуваючи сильну особистість як носія і символ рушійних історичних сил. У своїй новелі «Der Karneval und die Somnambule» (Карнавал і сомнамбула, 1829) він сатирично зобразив улюблений романтиками сомнамбулізм і месмеризм, «Tulifäntchen» [1830] та ряді комедій він дав пародію на романтизм і эпигонскую класику (Платний), у своїй драмі (швидше романтичній казці) «Merlin» [1813] намагається повернутися до романтизму і висловити в ній «роздвоєність і страждання всього людства».

І. є творцем і керівником знаменитого театру в Дюссельдорфі [1835-1838], де працював і відомий драматург Грабб . В. відкрив відділення цього театру і в Эльберфельд-Бармені, де зблизився з гуртком рейнських («войовничих») романтиків, керованим Фрейлигратом: цю молодь В. захоплював своїми постановками Байрона і молодого Шиллера (гурток складався майже виключно з політичних поетів, у тому числі Верта, молодого Енгельса і мн. ін). В цей час — в період бурхливого розвитку промисловості в Рейнській провінції — В. пише свої кращі романи: «Епігони» (Die Epigonen, 1836) і «Мюнхгаузен» (Münchhausen, 1835-1839), в яких зображена боротьба між феодалізмом і промисловим ладом (Мерінг). У «Эпигонах», найбільш значному своєму творі, який зробив В. одним із зачинателів основний літ-ой форми раннього німецького реалізму — так. зв. «Zeitroman», великого соціально-побутового роману сучасності, — він з сумом вказує на перемогу буржуазії над дворянством: витончений палац поступається місце фабриці, сільська ідилія руйнується «торжеством жорстокого талера». Симпатії В. на стороні гинуть дворян. У «Эпигонах» упокорений племінник фабриканта руйнує фабрику, стає дрібним поміщиком-хуторянином, а більшу частину своєї землі роздає селянам. В ще більш похмурих тонах В. зображує переможний хід капіталізму і загибель дворянства в «Мюнхгаузена»: це — ламання старих підвалин, побуту і звичаїв. Якщо дворянський світ гине, а нове буржуазне суспільство складається з шахраїв, то В. знає тільки один вихід: від дворянства і буржуазії до селянства, від романтизму до народництва (Фріче). «Мюнхгаузен» — це сатира не тільки на капіталізм, але і на всю буржуазну культуру: на гегельянство, лібералізм і т. д. роман вставлена повість «Oberhof» (рос. перекл. — «Старостін двір»), де зображені в ідеалізованому вигляді вестфальские селяни-хуторяни.

В. належить до тієї частини роздвоєною німецької інтелігенції 20-30-х років,

до-рій довелося пережити епоху краху феодалізму під натиском капіталізму і перші виступи революційної інтелігенції і робітників. Але вихід з глухого кута В. бачив тільки в консервативному народництво, в ідеалізації незайманого «століттям демократії» міцного селянина. Ці тенденції В. не є відокремленими: у тій же Рейнської провінції в цей же час поетеса А. фон Дросте-Гюльсгоф протиставляла зростаючого промислового місту дворянську садибу; В. П. Гебель ідеалізував у своїй поезії селянський консервативний побут, а більш демократичний Б. Ауербах зображував науки розбещеному місту незіпсовану масу взагалі. Творчість В. своєрідно висловило як народництво кається дворянства, так і народництво кулацкое (Фріче); воно істотно відрізняється від народництва дрібної буржуазної інтелігенції 40-х рр., що отримав назву «істинного соціалізму».