Говард Фаст

Фотографія Говард Фаст (photo Govard Fast)

Govard Fast

  • День народження: 11.11.1914 року
  • Вік: 88 років
  • Місце народження: Нью-Йорк, Нью-Йорк, США
  • Дата смерті: 12.03.2003 року
  • Громадянство: США
  • Оригінальне ім’я: Говард Фаст Мелвін
  • Original name: Howard Melvin Fast

Біографія

Дивним здається — дізнатися про смерть відомого, без натяжки можна сказати — знаменитого американського письменника з московської газети. І, тим не менш, це так — на сайті «Московських новин» з’явилося повідомлення про те, що 12 березня на 89-му році життя помер Говард Фаст, в американських же mass media я не знайшов жодних згадок про це.

Кількість книг, написаних Фастом, майже дорівнює кількості прожитих ним років: вісімдесят п’ять або шість. Серед них — стали класикою американської і значаться у списках літератури, обов’язкової для читання в школах США «Квітневий ранок», «Дорога свободи» і «Остання межа»; романи «Спартак» (ліг в основу знаменитого фільму з Кірком Дугласом) і «Мої славетні брати» (про повстання Маккавеїв), визнаний в Ізраїлі однією з кращих художніх книг з історії єврейського народу; шеститомна епопея, розпочата романом «Іммігранти», названий журналістами «каліфорнійської сагою» і так далі і так далі.

Радянські читачі 1950-х років знали Фаста як «вірного друга Радянського Союзу», «твердого комуніста», «полум’яного борця за мир», нагородженого в 1952 році Сталінською премією «За зміцнення миру між народами». Поряд з тими ж «Дорогою свободи» або «Останньою межею», повістю «Пристрасті по Сакко і Ванцетті», великою популярністю користувався його роман «Сайлас Тимбермен» про американської інтелігенції, блискуче перекладений Е. Голишевої і Б. Изаковым, в якому ми не без здивування виявляли близькі нам почуття, думки, судження і навіть долі. У мене і досі зберігся випуск «Бібліотеки Вогника» 1951 року з портретом молодого Фаста на обкладинці — документальна повість «Пікскілл, США» про прояви фашизму та расизму в США, спробі зриву ку-клукс-клановцами концерту чорного співака Поля Робсона і восьмиденною облозі ними табору організаторів концерту. Потім, в 1956 році, несподівано ім’я Фаста перестало згадуватися, книги його зникли з радянських бібліотек; доходили невиразні відомості про те, що після опублікування (природно, «там», а не в СРСР) «секретного» доповіді Хрущова на ХХ з’їзді Фаст вийшов з компартії США і випустив книгу «Голий Бог», в якій відрікся від комуністичних ідей, засудив зовнішню і внутрішню політику СРСР. Вже наприкінці 1980-х з’явилися публікації про те, як радянські власті намагалися підкупити Фаста, обіцяючи виплатити йому гонорар у сумі 600 тисяч доларів за всі його твори, опубліковані раніше в Радянському Союзі (виявляється, за мільйонні тиражі перекладених книг він не отримував ні копійки); було опубліковано листування Говарда Фаста з Борисом Польовим, в якій Фаст намагався отримати чесні відповіді на свої запитання про події у СРСР, у тому числі про антисемітської кампанії, а Польовий відверто водив його за ніс, розповідав про своїх недавніх зустрічах з Маркишем і Бергельсоном, розстріляними в 1952 році.

Прізвище письменника відбувається не від англійського «fast», а від назви містечка Фастів недалеко від Києва, звідки в кінці позапрошл

ого століття хлопчиськом був привезений батько письменника. Говард Фаст виріс у єврейському кварталі Нью-Йорка, в бідній, якщо не сказати більше, сім’ї; з десяти років почав працювати — рознощиком газет, робітником на тютюновій фабриці, в капелюшної майстерні, підручним у м’ясній лавці, прасувальником на одежної фабриці. Одночасно навчався, весь вільний час проводив у бібліотеках. Почав писати свій перший розповідь побачив надрукованими у 17 років. Говард Фаст, мріяв стати письменником, а заодно докорінно знищити соціальну, расову і національну нерівність, вступає в Клуб Джона Ріда, близьке до компартії США. Треба сказати, що в 1930-ті роки ідеї комунізму були дуже популярні в Америці. Під час Другої світової війни компартія США, створена в 1929 році, налічувала більше ста тисяч членів, не рахуючи значно більшого числа співчуваючих. Дуже сильна була підтримка компартії з боку профспілок, в тому числі, наприклад, союзу хутровиків, традиційно складався майже виключно з євреїв. В інтерв’ю кореспонденту Associated Press у 1997 році Говард Фаст говорив: «У ті роки це було нормально — бути бідняком. Всі, кого я знав, були бідні. Сама думка стати багатим не могла прийти вам в голову». Були близькі до комуністів і багато американські інтелектуали, в тому числі письменники, діячі театру і кіно. Треба також врахувати, що в ті роки компартія США була значно менш бюрократизована і менш керована з СРСР, ніж у післявоєнні роки, коли до керівництва в неї прийшли Гес Хол і йому подібні маріонетки.

У 1990 році, на порозі свого семидесятипятилетия, Говард Фаст випустив книгу спогадів, названу їм «Бути червоним» (Being Red), де розповів про свій життєвий шлях. Популярність прийшла до Фасту після виходу в світ роману «Остання межа», «Дорога Свободи» і «Громадянин Томас Пен», нині вважаються зразком американської патріотичної літератури. Втім, вони такими сприймалися практично відразу з моменту їх публікації. Після вступу США у Другу світову війну Фаста запросили працювати на радіо «Голос Америки», в якості військового кореспондента він побував в Європі, Північній Африці, Індії. Штучно спровокований англійцями голод, жертвою якого стали кілька мільйонів індусів, як і видовище звільнених в’язнів німецьких концтаборів, залишилися для Фаста самими трагічними спогадами, до яких він неодноразово повертався у своїх книгах.

У 1944 році Фаст став членом компартії США, яким залишався до 1957 року. У спогадах він наводить сказані тоді слова Жана-Поля Сартра: «А як ще сьогодні людина може підтвер

ердить своє право на існування, свою приналежність до людської раси?» У той час більшість американців, і Фаст не був винятком, мало що знали про події в Радянському Союзі, так це їх і не надто хвилювало. Для них важливіше була повоєнна трансформація самої Америки — те, що згодом отримало назву маккартизму. Фаст писав: «Процес, що почався в Сполучених Штатах, був чужий їх традицій, як гітлерівський націонал-соціалізм. Все почалося з розпорядження Президента Трумена, щоб у всіх осіб, що займають невиборні посади в федеральних урядових організаціях, була прийнята присяга лояльності і клятва, що вони не є і ніколи не були членами комуністичної партії… Звинуваченим у зв’язках з комуністами не загрожували смерть або концентраційний табір; але їх звільняли з роботи, вносили в чорні списки за професіями і дуже часто взагалі позбавляли можливості працювати. Це був рід терору, досі не баченого в цій країні і не повторявшегося більше з 1946-52 років». Фаст отримав виклик в Комітет з антиамериканської діяльності Палати представників Конгресу США в березні 1946 року як член виконкому Об’єднаного антифашистського комітету допомоги біженцям. За відмову співпрацювати, відмова назвати імена антифашистів, учасників Громадянської війни в Іспанії, отримували допомогу від Комітету допомоги біженцям, Фаст разом з ще одинадцятьма членами комітету був притягнутий до суду й засуджено до тримісячного ув’язнення. У порівнянні з вироками совєцьких судів і «особливих нарад» це звучить майже смішно, та й умови тюремного ув’язнення Фаста важко порівнювати з умовами радянських тюрем і таборів. Але для американця Фаста це було потрясінням.

У 1949 році, на запрошення Жоліо-Кюрі, Фаст взяв участь у Конгресі Світу в Парижі. Перед поїздкою його запросили для бесіди двоє керівників Єврейської секції компартії США, розповіли про приходять з СРСР чутках про розгоні Єврейського антифашистського комітету, закриття єврейських театрів і газет, переслідування євреїв і попросили в суто конфіденційному порядку спробувати з’ясувати у керівника радянської делегації Олександра Фадєєва, що там відбувається в Радянському Союзі і наскільки обгрунтовані ці чутки. Зустріч з Фадєєвим була організована в кращих традиціях детективного жанру і конспірації. На всі питання Фаста слідував одна відповідь: «В СРСР немає антисемітизму». Те, як Фаст сам сприймав ці події — вбивство Міхоелса, знищення діячів єврейської культури, антисемітську кампанію в пресі, «справа лікарів», реальність назріваючого сталінського «остаточного рішення єврейського питання» — може тільки здивувати своїм повним нерозумінням того, що відбувається, але, мабуть, так і було насправді, хоч нам це важко осягнути. Набагато простіше зрозуміти, чому Фаст порвав з комуністичною партією після публікації доповіді Хрущова і радянського придушення угорського повстання восени 1956 року. Сам Фаст пояснював, що сталася з ним метаморфозу так: «Просто я досяг певного ступеня інформованості про практичних справах Радянського Союзу».

У мемуарів Фаста чудова кінцівка — як у 1957 році вони з дружиною пливли в Європу і мимоволі опинилися в товаристві кількох високопоставлених радянських дипломатів, які, за отриманими установок, фактично оголосили йому бойкот, але на якомусь банкеті один з них підійшов до Фасту, і вони розговорилися. (Фаст називає його «посол Федеренко». Якщо це, дійсно, був тодішній заступник міністра закордонних справ, філолог-сходознавець, член-кореспондент АН СРСР, майбутній головний редактор журналу «Іноземна література» Микола Трохимович Федоренко, то все розказане не так вже неймовірно). Відповідь «Федеренко» на здивовані запитання щодо політики, яка проводиться хрущевским керівництвом, за словами Фаста, запам’ятався йому назавжди: «А чому, власне кажучи, Фаст, ви вважаєте, що люди, які керують моєю країною, повинні бути менш тупими, ніж ті, хто керує вами?»

У наступні роки Фаст багато писав про історію єврейського народу і життя євреїв в США (крім вищезгаданого роману «Мої славетні брати», це: «Євреї. Історія народу», «Мойсей, Єгипетський принц», «Дочка Агріппи», «Торквемада», «Сторонній», «Макс»), захоплювався дзен-буддизмом, але головною книгою Фаста стала його «каліфорнійська сага», прослеживающая історію трьох поколінь сімей іммігрантів (французів, італійців, євреїв, китайців), оселилися в Північній Каліфорнії, — від сан-франциського землетрусу 1906 року до кінця XX століття. Я завжди рекомендую її в якості початкового читання англійською недавно приїхали в Америку. Крім суто пізнавального інтересу, це, по-моєму, — англійська і гарна, міцна література. Шоста книга епопеї («Незалежна жінка») вийшла в 1997 році, коли Фасту вже було за вісімдесят. Незадовго до смерті він випустив останню свою книгу, «Грінвіч», за назвою містечка в штаті Коннектикут, де він жив останні роки. В одному з порівняно недавніх інтерв’ю Фаст сказав: «Єдине, що приводить мене в лють, — у мені більше ненаписаних книг, ніж я коли-небудь зможу ще написати». Шкода, що ми їх вже не побачимо, але те, що вийшло з-під його пера — дійсно варта прочитання.