Акім Нахімов

Фотографія Акім Нахімов (photo Akim Nahimov)

Akim Nahimov

  • День народження: 08.09.1782 року
  • Вік: 31 рік
  • Місце народження: під Харковом, Україна
  • Дата смерті: 18.07.1814 року
  • Громадянство: Україна

Біографія

Російський, український поет, сатирик, драматург.

Нахімов, Акім Миколайович (8 (19) вересня 1782, під Харковом — 18 (30) липня 1814 (так у передмові до його збірки 1815 р. Р. Н. Геннади ж вказує 17 (29) червня 1815), Шейчино (нині село Івано-Шейчино Богодухівського району Харківської області)) — російський український поет, сатирик, драматург.

«Дворянинъ Слобідсько-Української Губернїи і Кандидатъ ІМПЕРАТОРСЬКОЇ Харьковскаго Університету» А. Н. Нахімов був сином небагатого поміщика. Його предки прибули на Слобожанщину в середині XVIII століття. Двоє з них вже у 1767 р. значилися в списку дворян Охтирської провінції як власники кріпаків: комісар Микола Нахімов мав 30 душ, а його брат «сотник і директор» Семен Нахімов — 25. У 1785 р. у спільному володінні братів перебувало сільце Поповка (поблизу нинішнього села Мерла), де мешкало 20 душ. Ймовірно, тут і народився в родині поручника Миколи Нахімова син Акім. Незабаром у руки його батька перейшли всі володіння родичів на Богодухівщині. На початку XIX століття у нього вже більше 3500 десятин землі. У селі Шейчине, населення якого за два десятиліття зросла майже в 13 разів, було вже понад 150 осіб, «які зажитком средственны». Тут був побудований дерев’яний панський будинок, винокурний завод, на якому проводилося 2000 відер горілки на рік, водяний млин і просорушка. Серед вільної природи і пройшли дитячі роки хлопчика. Потім він виховувався у Благородній Московського університету пансіоні. Ще в отроческом віці були відзначені його відмінні дарування і успіхи, особливо в словесності; вже тоді були надруковані деякі його переклади. Деякий час він перебував на службі, але незабаром вийшов у відставку. У 24 роки поступив в Харківський університет (по словесному факультеті), ніж багатьох здивував. З віком і пізнанням світу посилювався у нього порив до занять письменством навіть до пристрасті; перебування ж в університеті склало той період, коли він написав більшість своїх творів. У 1808 р. він закінчив університет і отримав звання кандидата, написавши з цього приводу вірш, сповнений непідробного гумору:

…Петлицъ сїянїемъ сребристымъ озаренъ,

Стою на ступені високою Кандидата!

І слава осѣнивъ мене своимъ крыломъ,

З посмішкою кажетъ всѣмъ друкарський мій Дипломъ!..

Здається, природа влила в душу його особливе почуття відрази до всього несправедливого і смішному; те і інше завжди вражало його своїми враженнями до нестями. Поет миттєво відгукувався на злободенні теми:

Франту причесанному à la coq.

Съ забавнымъ встрѣтился сього дні я дѣтиной.

За диво можна б показувати його:

Пѣтушїй гребінь у нього

На головѣ ослячої.

Коли вийшов указ про іспити при університетах на цивільні чини, він написав свою знамениту сатиру «Елегія», прославили ім’я автора не тільки в Харкові, але і далеко за його межами. Її переписували, читали, вчили напам’ять всі знали толк в гострому слові. Пародіюючи стиль високої лірики, поет починає так:

Восплачь Канцеляристъ, Повытчикъ, Секретар,

надсмотрщикъ возрыдай і вся приказна тварюка!

Щоки въ прикрості чорнилом натріть

І въ персі пір’ям другъ друга поб’єте.

Про скільки ви за грѣхи покарані долею!

Зрятъ страшну хмару палати надъ собою,

Якої молнїя грозитъ нам просвѣщеньемъ…

Коли при Харківському університеті були відкриті курси для чиновників, Якима Миколайовича запросили читати на них курс словесності (російську мову і граматику). Для проведення занять він спеціально підбирав такий матеріал, який би змушував його чиновних учнів, які звикли глумитися над простолюдином і вимагати хабарі, задуматися над своїм становищем, пробуджував заснулу совість. Так, його підопічним доводилося записувати на дошці його вірш «Похвала гусячого пера», закінчується словами: «Подьячїе главу пред’явленні гусемъ приклоніть!». Або наказав відмінювати дієслова «брати» і «дерти», що відразу ж викликало відповідні асоціації.

У 1811 році А. Н. Нахімов закінчив читати лекції і безвиїзно оселився у своєму маєтку в селі Шейчине. Він був, як нині кажуть, неординарною людиною. Знав чотири іноземні мови: латинську, німецьку, французьку та англійську, причому на трьох останніх вільно розмовляв. Кабінет його був завалений книгами. Коли приходило натхнення, наказував закривати вікна (навіть вдень), запалював свічки і писав, писав…

Почуй мене, Боже съ висоти!

Благання єдину кь тебѣ я возсылаю:

Подай, Всещедрый, мнѣ не те, чого бажаю;

Але те, що самъ подати восхощешь Ти!

Натура експансивна, енергійна, він свої почуття висловлював часто в різкій формі. Про несправедливості говорив гаряче, з обуренням, різко викривав хабарництво чиновників. Гостро висміював французів-гувернерів та їх вихованців разом з батьками останніх:

…Въ Французѣ дивномъ сім приходитъ къ вамъ Сократъ;

Яке щастїе для васъ і вашихъ чадъ!..

<…>

…Французамъ допомагати обязанъ Русскїй всякъ,

Хто мыслитъ інакше, тотъ варваръ і дуракъ…

Це було реакцією на підйом патріотизму у ході війни з НаполеономДоставалось від сатирика і «вченим мужам». Глибоко цінуючи просвіта, Харківський університет, який він закінчив, і його кращих професорів, він одночасно зло висміював тих «просвітителів», що виблискували не розумом, а мундирами:

Чтобъ похмуру країну наукою опромінити,

Ученыхъ безліч въ Україну валитъ.

Сїяютъ здѣсь вони, какъ въ темнотѣ зірниці,

Але що блѣститъ у нихъ? Мундирныя петлиці!

В іншому вірші малює ідеальну картиную отножений між людьми в науковому світі, яку бачив… уві сні:

…Я видѣлъ дивне сословїе ученыхъ,

Які въ подвигахъ, ихъ званїю достойныхъ,

Зберігали здоровий смыслъ, честь, звичаї і спокій;

Од заздрості вони не гризлися межъ собою.

Я видѣлъ торжество наукъ, достоинствъ, честі,

Позоръ невѣжества, изгнанье підлою лестощів,

Въ сѣмействахъ тишу і щастїе вездѣ;

Я видѣлъ всі сїе і видѣлъ все… під снѣ!

У поета, безумовно, був талант сатирика. Сучасники порівнювали його з Кантемиром, Сумароковим, Фонвізіним. Шкода, що тогочасна літературна критика не звернула уваги на його твори. Друкувався він мало, тільки в періодичних виданнях. Помер 33 років, так і не дочекавшись виходу в світ першого (і єдиного) збірки своїх творів; друзі поета видали його посмертно в 1815 р. в харківській університетської друкарні. Книга була дуже популярна і перевидавалася все з новими доповненнями:

1816, Харків, вид. Борзенкова;

1822, М., тип. С. Селивановского;

1841, М, вид. А. Глазунова;

1841, М, вид. Ісаєва, тип. Н. Степанова;

1842, М., тип. Ст. Кирилова;

1849, Спб., изд. А. Смирдина;

1852, М., тип. Т. Т. Волкова.