Микола Леонов

Фотографія Микола Леонов (photo Nikolay Leonov)

Nikolay Leonov

  • День народження: 22.08.1928 року
  • Вік: 88 років
  • Місце народження: с. Алмазово, Горлівського району Рязанської області, Росія
  • Громадянство: Росія

Біографія

Н.С. Леонов – автор книг «Боротьба церкви з державою в Мексиці» (1965), «Нариси нової і новітньої історії країн Центральної Америки» (1975), «Омар Торріхос: Я не хочу увійти в історію, я хочу увійти в зону каналу» (1990), «Лихоліття» (1994), «Фідель Кастро: політична біографія» (1998, 1999), «Хресний шлях Росії. 1991-2000 роки» (2002).

Народився 22 серпня 1928 року в селі Алмазово Горлівського району Рязанської області. Батько – Леонов Сергій Михайлович (1903 р. нар.). Мати – Трифонова Наталія Володимирівна (1906 р. нар.). Дружина – Кондырева Євгенія Миколаївна (1946 р. нар.). Дочка – Ірина Миколаївна (1962 р. нар.).

Село, де народився Микола Леонов, знаходиться на стику Рязанської, Тульської і Липецької областей. У 20 кілометрах від нього розкинулося Куликове поле. В цьому селі він поступив в школу і провчився там 3 роки. А потім сім’я переїхала в Підмосков’я, Електросталь, куди призначили вітчима, працівника залізничної служби. Їм надали окремий будиночок, у них був свій город, там вони косили сіно і тримали корову. Вітчим був дуже зайнятий, так що Колі довелося бути «старшим мужиком», опекавшим народилися тут 4 сестер. Всі вони досі в доброму здоров’ї, а троє з них так і живуть в Електросталі.

Життя на полустанку продовжувала бути за своєю суттю селянською, а школа, в яку Коля ходив кожен день пішки, була чисто міська. У класі він подружився з хлопчиками з інтелігентних сімей і зрозумів, що крім сільських доблестей – відважності, спритності, уміння змайструвати все своїми руками, є й інші переваги – вихованість, дисципліна, начитаність, правильність мови, вміння відстоювати свої переконання спокійно, але твердо. Незабаром він стає першим учнем, круглим відмінником. Багато предмети він освоює набагато глибше, ніж того вимагала шкільна програма, зокрема іноземна мова. До 10-го класу Леонов оволодів німецькою мовою настільки, що міг читати в оригіналі Ніцше і навіть виконувати функції перекладача в таборі німецьких військовополонених. Школу він закінчив з золотою медаллю.

Для продовження освіти Леонов обрав Московський інститут міжнародних відносин. Це було самоствердженням селянського сина – адже цей вуз вважався елітним в країні. За його власним висловом, граючись восени 1947 року студент Микола Леонов сів на лавки навчальних аудиторій поруч з дітьми членів Політбюро та іншими представниками тогочасної «золотої молоді», злегка розбавлений демобилизованными фронтовиками, які мали пільги при вступі.

При виборі основного мови в інституті Леонов розсудив: розгромлений німецький фашизм, німецький мову втратив своє значення, а Франко ще тримається, і його треба буде найближчим часом добивати, так що треба освоювати іспанська.

Приховане неприйняття панує в МДІМВ атмосфери кар’єризму та інтриганства прорвалося в самому кінці навчання, коли вже пройшло попереднє розподіл і залишалося скласти лише останню сесію. П’ятеро студентів, серед яких були три фронтовика, були оклеветаны, позбавлені направлення на роботу. Леонов, як комсорг, запропонував групі написати лист міністру закордонних справ А. Я. Вишинському на захист ні в чому не винних товаришів, однак результат виявився протилежним тому, на який розраховували. Крім тих п’яти став винним і шостий – ініціатор листа Леонов…

Міністр захотів особисто покарати бунтаря, викликавши його до себе в кабінет і навіть надіславши за ним чорну машину. Леонов былвыходцем з гущі народу – того самого простого народу, заради якого робилася революція, представником нової, «пролетарської» інтелігенції, створення якої більшовики вважали дуже важливим завданням. В очах ветерана революції Вишинського саме він, а не «синки» був, в марксистському розумінні, аристократом, як тоді говорили «гегемоном», тому з ним не можна було розправлятися, а треба було «виховувати». Андрій Януарьевич не вигнав Леонова з інституту, а розпорядився, щоб йому дали саме паршиве розподіл. До цього, як володаря «червоного» диплома, його направили в МЗС, а тепер сунули в саме непрестижне місце – видавництво літератури на іноземних мовах.

Посада у видавництві гнітила Леонова насамперед тому, що, як йому здавалося, не давала розкрити свій творчий потенціал, позбавляла можливостей зростання. Проте невдовзі він зрозумів, що рости можна і тут. Поруч з ним працювали природні іспанці, які емігрували в СРСР під час громадянської війни в Іспанії, і він став входити в їхнє середовище, відвідувати вечірки, брати участь у заходах земляцтва. Його іспанський став різко поліпшуватися, роблячись другою рідною мовою.

Одного разу директор видавництва викликав Леонова і запропонував йому поїхати за кордон на стажування. Виявляється, уряд вирішив для якихось своїх цілей підготувати групу перекладачів підвищеної кваліфікації, трьох по кожному з п’яти мов – англійської, французької, німецької, іспанської та китайським. Надіслати Леонова в Іспанію не було можливості, так як там ще правил Франко, і його направили в Мексику. В травні 1953 року, рівно через два місяці після смерті Сталіна, він сів у Генуї на торговельне судно «Андреа Грітті», яке везло італійських переселенців в Латинську Америку.

На судні Леонов подружився з трьома молодими людьми – двома гватемальцами і одним кубинцем. Ця зустріч настільки сколихнула його і змінила його долю, що її просто неможливо не назвати промыслительной. Як каже він сам, «всі ми були приблизно одного віку, говорили на одній мові, розуміли один одного з півслова, горіли бажанням віддати свої життя служінню народу». Місяць спільного плавання зробив їх друзями. Молодого кубинця звали Раулем Кастро. Через два місяці він разом з братом Фіделем штурмував казарми Монкада, був арештований і посаджений у в’язницю на острові Пінос.

Прибувши в Мексику, Леонов став вчитися в університеті Мехіко на факультеті філології та філософії, відшліфовуючи до тонкощів свій іспанська мова. Дворічний курс навчання закінчився, і він залишився маленьким чиновником при посольстві, і це стало наганяти на нього тугу.

Влітку 1956 року, втомлений від ходіння по магазинах, Леонов повільно брів по вулиці з покупками в руках і лицем до лиця зіткнувся з Раулем Кастро, який був висланий у Мексику. Через деякий час Леонов прийшов до нього в гості. У нього сидів симпатичний молодий аргентинець. За опитуваннями, він увійшов у двадцятку самих знаменитих людей століття, і навряд чи є на землі грамотний чоловік, який не знав би його імені Че Гевара. На його прохання Леонов дістав і подарував йому три книги на іспанською мовою – «Чапаєв», «Як гартувалася сталь» і «Повість про справжню людину». А через кілька днів з газет довідався, що Фіделя, Рауля і їх товаришів, в тому числі і Че Гевару, вистежили агенти Батісти і заарештували. При обшуку у Че Гевари були знайдені три згадані книги і візитна картка Леонова. Преса побачила в цьому «руку Москви», а начальство поставило на анкеті Леонова штамп «Не придатний до несення дипломатичної служби» і відправила його на батьківщину, в те ж саме видавництво. Тут йому довелося пропрацювати до 1958 року.

Через два роки роботи у видавництві Леонова викликали в КДБ і запропонували стати розвідником. Прийняти рішення було для нього не просто – в свідомості більшості громадян ця організація міцно асоціювалася з необґрунтованими репресіями, з придушенням інакомислення. Однак до 1958 році розвідка була тією необхідною всякому державі службою, без якої обійтися просто неможливо, а тому робота в ній може розглядатися як служіння країні і її народу. Леонов прийшов до висновку, що таке служіння дозволить йому розкрити свої здібності у значно більшій мірі, ніж коригування перекладів тужливої ідеологічної літератури, і дав згоду. Незабаром він був зарахований у штат розвідувального управління, але ніяких завдань не отримав, а був направлений на навчання. Воно будувалося ще за старими принципами: стрибки з парашутом, стрільбище, кроси і т. д. Програму навчання він проходив досить успішно і навіть виконав норматив майстра спорту зі стрільби з гвинтівки.

У 1958 році відбувся візит Мікояна в Мексику. Офіційною метою було відкриття виставки досягнень радянської науки і техніки, але насправді керівництво країни через наближення кубинської революції визнало необхідним пильніше придивитися до Латинської Америки. Леонова включили в нечисленну делегацію в якості перекладача і одночасно охоронця. За дорученням він справився успішно, і коли, вже після повалення режиму Батісти, Мікоян першим з високопоставлених радянських працівників поїхав на Кубу, він знову взяв з собою Леонова.

Фідель Кастро дізнався Леонова. Спілкування між ними проходило на очах Мікояна і пішло Леонову в актив. У 1960 році він був знову посланий в Мексику, на цей раз в якості розвідника (офіційно він був третім секретарем радянського посольства). Вістря його секретної роботи повинно бути спрямоване проти американських спецслужб. «Я працював проти США з глибоким переконанням, що роблю добре, угодне Богові справу, захищаючи свою країну і допомагаючи десяткам інших народів, на собі випробували пазуристу лапу американського орла», – так оцінює свою діяльність Микола Сергійович сьогодні.

З 1960 року Н.С. Леонов працював у розвідці в Латинській Америці, хоча за різними дорученнями об’їздив майже весь світ. За службовим обов’язком йому доводилося бувати у багатьох «гарячих точках», два рази спалахував літак, на якому він летів, у нього стріляли з гранатомета, і шрами залишилися до цих пір. У Нікарагуа Леонов був першим російським людиною, що потрапили туди після сандиністської революції. У Перу, де він перебував під виглядом журналіста, Леонову подзвонили і, сказавши, що «вирахували» його як шпигуна, пообіцяли вбити. «Фатальними хвилинами» XX століття, які Леонову довелося бачити, були не лише кульмінаційні моменти кубинської і нікарагуанської революцій, але і горезвісний Карибська криза, ледь не призвів до ядерної катастрофи. Для нього він відбувався «тут і зараз», і в його благополучному вирішенні він брав найактивнішу участь.

За 30-річний термін служби в органах розвідки Н.С. Леонов пройшов всі ієрархічні сходинки від молодшого лейтенанта до генерал-лейтенанта, заступника начальника 1-го Головного управління КДБ СРСР. З 1973 по 1984 рік керував інформаційно-аналітичним управлінням розвідки, а в 1984 році на Леонова поклали розвідувальну роботу у всьому Західному півкулі – від Канади до Магелланової протоки. А напередодні краху Радянського Союзу його перевели в Центральний апарат КДБ СРСР на Луб’янку, і півроку Леонов був начальником аналітичного управління.

З розпадом СРСР і утворенням Російської Федерації в серпні 1991 року Микола Леонов подав прохання про відставку. Нової присяги від нього ніхто не вимагав, а стара стала недійсною. Опинитися в 62 роки не у справ після 30 років безперервної служби, будучи фізично абсолютно здоровим, – це справжня особиста трагедія. «Перші місяці я відчував стан шоку, коли хотілося запечататися в квартирі, вирубатися з навколишнього світу. Я не читав газет, не дивився телепередачі. Поступово, повільно поверталося відчуття життя. З’явилися пропозиції попрацювати в нових структурах. Це дало можливість відновити зв’язки з людьми, пробудити в собі інтерес до долі свого оточення».

В кінці 1991 року разом зі своїми колегами та друзями – колишнім заступником голови КДБ СРСР – начальником 1-го Головного управління генерал-лейтенантом Ст. Л. Шебаршиным і колишнім заступником голови – начальником Головного управління КДБ по Москві і Московській області генерал-лейтенантом В. М. Прилуковым Н.С. Леонов засновує АТ «Російська національна служба економічної безпеки», яка успішно діє і донині.

З 1994 року генерал-лейтенант Н.С. Леонов викладає в МДІМВ, він – доктор історичних наук, професор кафедри дипломатії. Одночасно з 1996 року він співпрацює з програмою «Російський будинок» телекомпанії «Московія» і однойменним журналом, виступаючи в якості політичного оглядача. Депутат Державної думи ФС РФ (2003-2007), член комітету з безпеки від блоку «Родина».

Н.С. Леонов – автор книг «Боротьба церкви з державою в Мексиці» (1965), «Нариси нової і новітньої історії країн Центральної Америки» (1975), «Омар Торріхос: Я не хочу увійти в історію, я хочу увійти в зону каналу» (1990), «Лихоліття» (1994), «Фідель Кастро: політична біографія» (1998, 1999), «Хресний шлях Росії. 1991-2000 роки» (2002).

Н.С. Леонов нагороджений орденом Жовтневої Революції, двома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, кубинським орденом Че Гевара I ступеня (2003).

Серед його захоплень – квітникарство та шахи.

Живе і працює в Москві.