Людмила Брауде

Фотографія Людмила Брауде (photo Ludmila Braude)

Ludmila Braude

  • День народження: 09.12.1927 року
  • Вік: 83 роки
  • Місце народження: Ленінград, Росія
  • Дата смерті: 26.10.2011 року
  • Громадянство: Росія

Біографія

Доктор філології, професор Людмила Брауде трохи дивується, коли її представляють «лише перекладачем». Дійсно, пані Брауде веде величезну літературознавчу і педагогічну роботу, але більшості з нас, які читали в свій час і про Пеппі, і про Карлсона, і про Мумі-тролів, і про малу Червен, і про Нільса Хольгерсона, Людмила Юліївна дійсно відома насамперед як блискучий перекладач Ганса Християна Андерсена, Сельми Лагерлеф, Цакариуса Топеліуса, Астрід Ліндгрен і Туве Янссон.

І свої міжнародні премії вона отримувала насамперед як перекладач — чоловік, який познайомив мільйони російських дітей зі світом скандинавської літературної казки. Навіть листи від дорослих і дітей їй йдуть насамперед з подяками за переклади цих казок.

Переказ як державна політика

Є точні відомості, що в роки роботи редакції Маршака в Детгизе казки взагалі практично не переводилися. Книги тих років, що стоять на полицях багатьох городян — і Андерсен, і Лабулэ, і норвезькі автори, — це не переклади. На жаль, видавнича політика того часу змушувала письменників переказувати літературні казки, а зовсім не переводити. Ймовірно, це було викликано тим, що хорошою вітчизняної дитячої літератури тоді було не так вже й багато, що треба було видавати, а на скандинавську літературу вибір впав, мабуть, тому, що вона була не надто відома. Але заодно дісталося і казок інших авторів. Одна з небагатьох співробітників редакції Маршака, Тамара Габбе, дійсно знала мову — французьку, тому саме її перекази найбільш близькі до оригіналу. Інші ж переказували чужі дореволюційні переклади.

Ось вам, наприклад, ніколи не здавалися дивними казки Асбьернсена із збірки «Ворони Ут-Реста»? Що за ворони такі, які сидять на каменях, що стирчать з води? Де це бачено, щоб ворони морем літали? Ворони в лісі живуть і мишей їдять. Як припускає Людмила Брауде, справа все в тому, що в оригіналі це зовсім не ворони, а баклани — морські птахи. По одному такому прикладу можна судити про коректність подібних переказів взагалі. Між іншим, знаменитий Нільс Хольгерсон з дикими гусьми — це теж всього лише переказ. У цьому Нільса близько 800 сторінок тексту. Єдиний переказ, який задовольняє вимогливому смаку Людмили Юльевны, це «Вінні-Пух» Бориса Заходера.

Горщечне слово

Пізніше, в 60-ті роки, вже не було переказів — стало більше перекладачів. Але, наприклад, знамениту героїню Астрід Ліндгрен з рудим волоссям і веснянками на носі звуть не Пеппі. Вона — Пиппи. Справа в тому, що коли Лунгіна вперше переклала «Пеппі Довгапанчоха», то доброчесне видавництво «Молода гвардія», а потім вже Детгиз, визнали, що це якесь горщечне слово, яке неодмінно викличе у дітей відповідні асоціації. Тому вони переробили Пиппи на Пеппі. У новому перекладі Людмила Брауде постаралася відновити справедливість.

Взагалі зібрання творів Ліндгрен з перекладами Брауде в 6 томах вийшло ще в 1994 році у видавництві журналу «Зірка» — воно, звичайно, було не дуже святковою з вигляду, але видавництво «Азбука» справа поправило: воно надрукувало ці 6 томів, потім додала ще два — і на сьогодні це найповніше зібрання творів Астрід Ліндгрен в Росії. Адже тільки про Пеппі — вибачте, Пиппи — Ліндгрен написала кілька книг. У це ж видання увійшли багато раніше не видані твори Ліндгрен, причому вона писала не тільки казки — там є і повісті для молоді.

Доброго навіть тирса в голові не псують

Але першою книгою, яку Людмила Брауде перевела у Ліндгрен, була не «Пиппи», а повість «Міо, мій Міо!», вийшла в 1964 році в журналі «Багаття». А в 1972 році вийшов її переклад повісті «Ми на острові Сальткрока». Людмилу Брауде вразила не тільки принадність життя на природі, на маленькому острові, — вона звернула увагу на стосунки між дорослими та дітьми. Чи багато хто з нас можуть похвалитися, що їх батьки встигали з ними грати? Батькам, у кого вони були, завжди не вистачало часу — робота на благо батьківщини часу на дітей не залишала. А у Ліндгрен раптом написано, як там дорослі займаються з дітьми. Коли Людмила Брауде стала часто бувати за кордоном, її вразило, як у різних країнах батьки однаково уважні до дітей.

Діти так люблять і Ліндгрен, і Туве Янссон, можливо, за те, що в їх творах зовсім немає повчальності. Людмила Брауде вважає, що це традиція, яка йде в значній мірі від Андерсена — вона свого часу написала книжку про казкарів Скандинавії в 70-ті роки і вибудувала такий ряд: Андерсен — Топеліус — Лагерлеф — Ліндгрен — Янссон. Мабуть, дітей особливо приваблює в цих книгах і Янссон, і Ліндгрен те, що, може бути, вони ще самі не усвідомлюють: це доброта письменниць. Взагалі діти до цього дуже чутливі. Одна дівчинка, коли в школі писали твір на тему «Роблю життя:» — і всі діти писали: «Роблю життя з Гагаріна» і ще з когось героїчного, написала: «Роблю життя з Вінні-Пуха». І їй поставили погану оцінку. Вона була дуже засмучена, навіть плакала, а коли мама їй сказала: «Ну що тобі цей Вінні-Пух, він же дурний, у нього голова набита тирсою», вона відповіла: «Але ж він такий добрий!» Для дитини доброта дуже важлива, Людмила Брауде це відчуває за листами, які отримує від дітей і батьків. Ось одна мати, мабуть самотня, написала, що її дитина вражений книгами Янссон, що він навіть не може собі уявити, як таке може бути в житті: вдома тато, він не п’яний, можна запросити до себе друзів, і навіть не просто запросити в гості, а що вони можуть залишитися жити в цьому будинку.

Дитяча шизофренія — захист від самотності

А ще дитину залучає почуття гумору авторів — адже коли дорослий розмовляє з дітьми з гумором, значить, він їх вважає рівними собі. Людмила Брауде вважає, що в наших дитячих книжках, на жаль, дуже мало гумору. А діти дуже добре сприймають гумор. Коли вона виступає в дитячій аудиторії, розповідає щось смішне, то вони просто в захваті. Ми вже не говоримо, що у авторів найбагатша фантазія.

Як зазначає Людмила Брауде, книги Ліндгрен завжди відповідали дитячої потреби в дружбі, в дуже близькій людині, з яким вони можуть розмовляти як з самим собою. Її заслуга в тому, що вона зробила героєм своїх творів внутрішній світ дитини. Зараз взагалі в західній літературі, вже після Ліндгрен, дуже поширені теми дитячої занедбаності, дитячої самотності — такі діти в своїй уяві створюють собі друга. У психіатрії це називається «дитяче роздвоєння особистості». Ось взяти Карлсона — він хто? Він продукт фантазії Малюка, але він же і жива істота. Пиппи — самотня дівчинка, у неї мама — ангел на небі, а тато — негритянський король, вона їх вигадує. А адже друзів придумують не тільки самотні діти — самотні старики від них мало чим відрізняються, особеннопожилые жінки — вони створюють цілі легенди про своє життя.

Книгами Ліндгрен і Янссон треба вчитися читати

Зараз далеко не всі діти люблять читати — навіщо читати, коли можна дивитися кіно. Людмила Брауде знає багатьох батьків, які скаржаться, що їхні діти не хочуть читати. Але, з іншого боку, багато її знайомі, друзі і просто читачі вдячні їй за те, що вона зробила перекази, що завдяки Ліндгрен, Янссон, нового перекладу Сельми Лагерлеф їх діти стали охоче читати. Ймовірно, діти, які не хочуть читати, просто в дитинстві не отримали потрібної літератури.

Людмила Брауде вважає, що треба запроваджувати казку в шкільну програму. От раніше Андерсен був введений в програму позакласного читання, він і зараз подекуди залишився. У деяких навчальних закладах стали читати і Ліндгрен. Але перекладачка наполягає, що Ліндгрен, як і Янссон, повинні увійти в програму з позакласного читання в молодших класах, вже не кажучи про дитячих садках. Коли діти вчаться читати, їм треба давати ці книжки.

Людмила Брауде була дружна з Астрід Ліндгрен — складалася з нею в листуванні з 1962 року, а особисто познайомилася в 1987 році, коли та приїхала в Ленінград. Потім вони вже багато разів зустрічалися. Ліндгрен питала, чи потрібно наново перекладати «Карлсона», адже він і так користується великою популярністю. Але Брауде відповіла, що кожен перекладач має право на своє бачення твору. Ліндгрен тоді не знала, що перший переклад «Карлсона» зазнав дуже різкій критиці в самій Швеції: відомий славіст написав статтю, в якій перераховував масу недоліків перекладу. Закінчувалася стаття приблизно такими словами: «Карлсон» користується величезною популярністю в Радянському Союзі, але уявляєте, що було б, якщо б його ще добре перевели?»

Здавалося б, навіщо новий переклад? Адже твір не змінюється. Але Людмила Брауде хотіла б перекласти так, щоб це була Астрід Ліндгрен:

— Я сказала Астрід: «Ось ми з тобою були в театрі на виставі «Пеппі Довгапанчоха», ти мене штовхала і говорила: «Людмило, невже це я написала?» Так от я хочу, щоб автор у перекладах залишався самим собою.