Ханс Айзенюк

Фотографія Ханс Айзенюк (photo Hans Eysenuck)

Hans Eysenuck

  • День народження: 04.03.1916 року
  • Вік: 81 рік
  • Місце народження: Берлін, Німеччина
  • Дата смерті: 04.09.1997 року
  • Громадянство: Великобританія

Біографія

Англійський психолог, один з лідерів біологічного напрямку в психології, автор факторної теорії особистості.

Освіту здобув у Лондонському університеті (доктор філософії та соціології). З 1939 р. по 1945 р. працював в якості психолога-експериментатора в госпіталі Mill Hill Emergency, з 1946 р. по 1955 р. він — завідувач заснованого ним відділення психології при Інституті психіатрії госпіталів Маудсли і Бетлем, з 1955 р. по 1983 р. — професор Інституту психології при Лондонському університеті, а з 1983 р. по теперішній час — почесний професор психології.

Засновник і редактор журналів ‘Personality and Individual Differences’ і ‘Behaviour Research and Therapy’. Почав свої дослідження базових ознак особистості з аналізу результатів психіатричного обстеження, що включає описи психіатричних симптомів, контингенту солдатів — груп здорових і визнаних невротиками. В результаті цього аналізу було виділено 39 змінних, за якими дані групи виявилися істотно різні і факторний аналіз яких дозволив отримати чотири фактори, в тому числі фактори екстраверсії-інтроверсії і нейротизма (‘Dimensions of Personality’, L. 1947). В якості методологічної бази Айзенк орієнтувався на розуміння психодинамических властивостей особистості як генетично обумовлених та детермінованих в кінцевому рахунку біохімічними процесами (‘The Scientific Study of Personality’, L., 1952). Спочатку він інтерпретував екстраверсію-інтроверсію на основі співвідношення процесів збудження і гальмування: для екстравертів характерні повільне формування збудження, його слабкість і швидке формування реактивного гальмування, його сила і стійкість, для інтровертів ж — швидке формування збудження, його сила (це пов’язано з найкращою освітою у них умовних рефлексів і їх навчанням) і повільне формування реактивного гальмування, слабкість і мала стійкість. Що ж стосується нейротизма, то Айзенк вважав, що невротичні симптоми являють собою умовні рефлекси, а поведінка, що представляє собою уникнення умовно-рефлекторного подразника (сигналу небезпеки) і усуває тим самим тривожність, є самоцінним.

У роботі «Біологічні основи індивідуальності’ (‘The Biological Basis of Personality’, Spriengfield, 1967) Айзенк запропонував вже наступну інтерпретацію цих двох особистісних факторів: високий ступінь інтроверсії відповідає зниженню порогу активації ретикулярної формації, тому інтроверти відчувають більш високе збудження у відповідь на экстероцептивные подразники, а висока ступінь нейротизма відповідає зниженню порогу активації лімбічної системи, тому у них підвищена емоційна реактивність у відповідь на події у внутрішньому середовищі організму, зокрема, на коливання потреб. В результаті подальших досліджень із застосуванням факторного аналізу Айзенк прийшов до формулювання ‘трехфакторной теорії особистості’.

Ця теорія спирається на визначення рис особистості як способу поведенияв певних життєвих областях: на нижчому рівні аналізу розглядаються ізольовані акти в специфічних ситуаціях (наприклад, проявляється у даний момент манера вступати в розмову з незнайомою людиною); на другому рівні — часто повторюване, звичне поведінку в змістовно схожих життєвих ситуаціях, це — звичайні реакції, діагностуються як поверхневі риси; на третьому рівні аналізу виявляється, що повторювані форми поведінки можуть об’єднуватися в деякі, змістовно однозначно визначаються комплекси, фактори першого порядку (звичай бувати в компанії, тенденція активно вступати в розмову і ін. дають підстави постулювати наявність такої риси, як товариськість); нарешті, на четвертому рівні аналізу змістовно певні комплекси самі об’єднуються в фактори другого порядку, або типи, які не мають явного поведінкового виразу (товариськість корелює з фізичною активністю, чуйністю, пластичністю та ін,), але заснованих на біологічних характеристиках. На рівні факторів другого порядку Айзенк виділив три особистісних виміру: психотизм (P), екстраверсію (E) і нейротизм (N), які розглядає як генетично обумовлені активністю ЦНС, що свідчить про їх статус рис темпераменту.

У величезному числі прикладних досліджень, які Айзенк провів для доказу своєї теорії, найчастіше разом з фахівцями у відповідних галузях,була показана важливість відмінностей з цих чинників в статистиці злочинності, при душевних захворюваннях, схильності до нещасних випадків, у виборі професій, у вираженості рівня досягнень, у спорті, у сексуальній поведінці і т. д. Так, зокрема, показано, що за факторами екстраверсії і нейротизма добре диференціюються два типи невротичних розладів: істеричний невроз, який спостерігається у осіб холеричного темпераменту (нестабільні екстраверти) і невроз нав’язливих станів — у осіб меланхолійного темпераменту (нестабільні інтроверти). Також їм були проведені численні фактор-аналітичні дослідження різних психологічних процесів — пам’яті, інтелекту, соціальних установок.

На основі ‘трехфакторной моделі особистості’ їм були створені психодіагностичні методики EPI (‘Manual of the Eysenck Personality Inventory’ (совм. з Eysenck B. G.), L., 1964) і EPQ, продовжили низку раніше створених — MMQ, MPI(‘Manual of the Maudsley Personality Inventory’, L., 1959).

Айзенк — один з авторів ‘трифазної теорії виникнення неврозу’ — концептуальної моделі, що описує розвиток неврозу як системи вивчених поведінкових реакцій (‘The Causes and Cures of Neuroses’ (совм. з Rachmann S.), L., 1965); на основі цієї поведінкової моделі були розроблені методи психотерапевтичної корекції особистості, зокрема одна з варіацій аверсивної психотерапії і невроз, конституція і особистість.