Джон Мэйнстоун

Фотографія Джон Мэйнстоун (photo John Mainstone)

John Mainstone

  • Громадянство: США

    Біографія

    Східні мудреці досягали нірвани, стежачи за зростанням трави, рухом гір і зміною русел річок. Американський вчений Джон Мэйнстоун останні 50 років присвятив заняття також відверто буддійським – хоча і має досить неабияку наукову важливість; Джон стежив за скляною лійкою з якої раз у 10 років капав… бітум.

    Джон Мэйнстоун (John Mainstone) – американський вчений, найбільше відомий, як ‘хранитель’ експерименту капає з пеком.

    Експеримент капає з пеком по праву вважається найтривалішим лабораторним досвідом в історії світової науки. Почав його ще в 1927-му професор Томас Парнелл (Thomas Parnell); протягом останніх 52 років досвідчена колба перебувала під наглядом Джона Мэйнстоуна.

    Джон Мэйнстоун влаштувався в Університет Куинсленда (University of Queensland) в якості лектора в 1961-м. В 1966-му він став старшим викладачем, в 1973-му – ад’юнкт-професором; з 1989-го по 1996-го він очолював фізичний факультет. Найактивніше Мэйнстоун цікавився атмосферної та магнітосферній фізикою; цікаво, що найбільш відомий його досвід не мав відношення ні до першої, ні до останньої.

    Суть експерименту була досить простою – професор Парнелл прагнув показати, що багато твердий

    і на вигляд речовини по суті своїй є рідинами з надзвичайно високим рівнем в’язкості. Пеком – однієї з таких ‘лже-твердих’ рідин – у рамках експерименту могло б бути будь-яка речовина з досить довгого списку; Парнелл у роботі використовував бітум. Спеціально відібраний і нагріте зразок пеку був поміщений у скляну воронку; після того, як речовина охололо і ‘заспокоїлося’ (на що знадобилося цілих 3 роки), отвір воронки було розширено. Дуже повільно, але разом з тим нестримно, пек почав ‘текти’ і ‘капати’.

    На формування однієї краплі йшов термін більш ніж вражаючий – близько 10 років; в цілому за 83 роки експерименту з воронки випало всього 8 крапель. Спочатку експериментатори не надавали особливого значення умов навколишнього воронку середовища; лише в 1988-му в лабораторії був встановлений кондиціонер, гарантував постійну температуру і вологість

    (і, заодно, кілька збільшив час формування краплі). Установка кондиціонера дозволила заявити, що тепер в’язкість матеріалу від зовнішніх умов не залежить – і змінюватися протягом часу вже не буде.

    У 2005-му Парнелл і Мэйнстоун були удостоєні за свій експеримент Шнобелівської премії (Ig Nobel Prize). Експеримент з поточним пеком на перший погляд може здатися просто профанацією – не так мало дослідів можуть проводитися майже без контролю з боку експериментаторів і видавати результати раз в 10 років. Важливість проведеного досвіду в повній мірі зрозуміла лише професіоналам – експеримент не тільки підтвердив початкову посилку Парнелла, але і дозволило прикинути – хоча б приблизно – в’язкість використаного речовини.

    Джон Мэйнстоун продовжував стежити за ходом експерименту і після офіційного виходу на пенсію. На жаль, за ті 50 років, що він віддав цій скляній воронці,побачити хоча б одне падіння краплі власні очі йому так і не вдалося; втім, іншим ученим пощастило нітрохи не більше – підступне речовина ніби задалося метою капати виключно тоді, коли на нього ніхто не дивиться. Звичайно, від пильного ока записуючих пристроїв краплі сховатися не змогли – воронка знаходиться під постійним наглядом камер. Більше того, з деяких пір відразу три веб-камери ведуть постійну трансляцію досвіду в Інтернет – бажаючі долучитися до скромним принад повільно капає бітуму легко можуть зробити це на спеціальному сайті. Лише останньої краплі з технічних причин не вдалося залишитися в історії – запис конкретного падіння, на жаль, не вдалося. Впала остання на даний момент крапля 28 листопада 2000-го.

    Професора Мэйнстоуна пережила його дружина Клер (Claire), дочки Юлія (Julia), Пенелопа (Penelope) і Кетрін (Catherine) і троє онуків.