Володимир Дерябкін

Фотографія Володимир Дерябкін (photo Vladimir Deryabkin)

Vladimir Deryabkin

  • Громадянство: Росія

    Біографія

    В цирку він відомий клоун і дресирувальник. У петербурзьких літературних журналах виступає як автор віршів та оповідань. Для радіослухачів він бард, а для істориків міста на Неві Володимир ДЕРЯБКІН — «просто божевільний» колекціонер, який створив єдиний в Росії музей грамофонів.

    …Зі своїм ведмежим театром Володимир об’їздив півсвіту, а як клоун багато виступав з Олегом Поповим. Правда, сьогодні про це він згадує нечасто, тому що знову поглинений роботою. В хуторі Хоботок Кам’янського району він будує вежу і подвір’я на честь знаменитого козацького поета Миколи Туроверова…

    «Я та по Москві в такому вигляді ходжу…»

    Богом забутий хутір на березі Сіверського Дінця, де залишилися з десяток жителів і півсотні порожніх будинків. Але з недавніх пір хутір знаменитий на всю округу. На запитання, як проїхати у Хоботок, на Кам’янському вокзалі нам тут же відповіли:

    — Вам туди, де клоун живе?

    По дорозі таксист розповів, що років десять тому Володимир Дерябкін купив там пусту ділянку землі, замісив глину і побудував у козацькому стилі літній будиночок. А потім на місці цього будинку став зводити башту. Будівництво йшло не один рік, оскільки Володимир приїжджає в Хоботок тільки на літо. В інший час він живе і працює в Петербурзі.

    …Машина виїхала на берег річки. І мені здалося, що я потрапив у музей. Паркан «володіння» в козацькому стилі був складений з каменів, на пнях розставлені глиняні горщики, а на літньому столику парувала старовинний самовар. Раптово в башті розчинилися двері, і на порозі — Володимир в широкій сорочці, стилізованої під козацьке вбрання.

    — Не дивуйтеся, я в такому вигляді і в Москві ходжу, і в Пітері, і за кордоном, — перше, що сказав він. — Тому що пишаюся своїм походженням.

    Козацькі корені Володимира Дерябкина проявилися і в інтер’єрі збудованій вежі. Ліжко, стилізована під воза, грамофон, гасова лампа, замість столу скриня, білені стіни і старовинні фотографії в рамках. Весь цей «арсенал» Дерябкін зібрав на горищах у місцевих жителів. Він взяв у руки гітару, почепив на носа пенсне. І, сидячи на возі-ліжка, пустилася в спогади…

    Як Дерябкін взявся за розум

    У Володимира з дитинства непростий характер. Він насилу закінчив 5 класів, його не раз виганяли зі школи за погану поведінку:

    — А мені всього-навсього було тісно за партою. Спочатку я зірвав урок, коли в 14 років по водостічній трубі заліз на дах школи, — каже він. — Був страшний скандал, мене перевели в іншу школу. Але і там я приніс у клас порох, щоб зробити невеликий вибух під час контрольної. А коли вчитель назвав мене дурнем, я кинувся на вокзал і в тамбурі вагона виїхав з Каменськ в Ростов… Зараз скажу дивну річ. Я їхав в Ростов, щоб побачити ліфт, а побачив на вокзалі грамофон в руках одного з пасажирів. Навіть не встиг розглянути цю дивину, як мене схопила міліція і повезла в дитприйомника.

    У 16 років з довідкою про закінчення 5 класів Володимир поїхав в Ленінград, до старшому братові:

    — Мама, співачка місцевого хору, буквально виштовхувала мене з Каменськ, — каже Володимир. — Вона сподівалася, що хоча б в Ленінграді я візьмуся за розум.

    І він справді взявся. Але це сталося набагато пізніше, коли Володя, блукаючи з одного циркової трупи в іншу, ще не знав, що його покликання — клоунада. Він працював, не шкодуючи себе, і домігся успіху, коли його номера похвалив Олег Попов і запросив працювати разом.

    Але на цьому Дерябкін не зупинився. Він завів 10 ведмедів. І створив перший в Росії Ведмежий театр мініатюр.

    — Я подорожував з ведмедями в Японії, а коли повернувся, виявилося, що клоунську трупу Олега Попова запрошують на гастролі в Югославію. Я теж хотів поїхати. Але Олег Костянтинович мене не взяв.»Де-ря-ба, чим темніше небо, тим яскравіше зірка», — чи то жартома, чи то серйозно сказав він.

    «Цвях програми -Олег Попов, а не Дерябкін»

    — І все ж я зробив жахливу помилку, — продовжує Дерябкін. — Югослави, дізнавшись, що я повернувся, запросили й мене. Я влетів у гримерку Попова і сказав, що ми їдемо разом. Ймовірно, ця новина його не надто втішила. Хто я такий, щоб командувати?! Адже цвях програми — Олег Попов, а не я. Словом, в Югославії, причепившись за лаштунками до мого не дуже вдалому розіграшу, Попов припинив зі мною роботу. А я зайшов в цирковій вагончик, зірвав афішу Олега Костянтиновича і на звороті написав вірші: «Натаскаю дров, я затоплю піч, зберу все зло, щоб у печі тієї спалити. Розжарилася піч, і горить в ній зло, приклав долоню — не йде тепло…»

    Пізніше ми помирилися, але до того часу Олег Попов вже покинув Росію. А я покінчив з клоунадою і, як бачите, не шкодую, — каже він, дивлячись на простір Сіверського Дінця. — Я побудував вежу в пам’ять Туроверова, а довгими вечорами при світлі гасової лампи часом замислююся: ну, і навіщо? Хто в глухому хуторі це оцінить? І сам же відповідаю собі: пролітає птах і вільний вітер оцінять. А більше нікого й не треба.