Діно Дінев

Фотографія Діно Дінев (photo Dino Dinev)

Dino Dinev

  • Громадянство: Франція

    Біографія

    Діно ДІНЕВ — французький продюсер, болгарин за національністю — прославився тим, що привіз в Росію мильний серіал «Багаті теж плачуть». Біографія цієї людини дивна – він і в тюрмі сидів, і дружив з такими чудовими людьми, як Володимир ВИСОЦЬКИЙ, і допоміг розбагатіти колишньому ділки шоу-бізнесу Сергію ЛІСОВСЬКОМУ. З Діно наші кореспонденти зустрілися в Парижі в офісі недалеко від Єлисейських полів.

    — Скільки років ви живете у Франції?

    — З 1966 року. І не випадково. Ще моя бабуся працювала в Парижі гримером у самого Шаляпіна. А її син, мій дядько, — директором паризької студії кінохроніки. Я ж спочатку влаштувався оператором на телебаченні, а потім вступив на режисерський факультет. Для дипломного фільму мені знадобився актор з хуліганською мордою. І я знайшов в театральному інституті нікому не відомого юнака за прізвищем Депардьє: з довгим волоссям і кривим носом. Треба сказати, він зіграв чудово. І досі Жерар пам’ятає про мене.

    — А чому у Вдіку не захотіли вчитися? З вашим-то знанням російської мови…

    — Мені сказали, що п’ять років потрібно вчити історію КПРС. Я була в жаху! Хоча сам комуніст і люблю Сталіна. Коли в Канні показували фільм Микити Михалкова «Стомлені сонцем» і в кадрі піднімалося величезне полотнище з портретом Сталіна, я встав і підняв руку під козирок. У мене навіть трубка Леніна є! Йому її подарували на II з’їзді конгресі Комінтерну. Потім вона потрапила в колекцію американського мільярдера Ротшильда, а звідти — на аукціон «Сотбі», де батько мого друга купив її за 3000 доларів. А друг подарував раритет мені на день народження. У перший раз я її закурив на Червоній площі перед Мавзолеєм Леніна.

    В’язниця-курорт

    — Діно, а за що ви потрапили у в’язницю?

    — У 1978 році мене французи ув’язнили, звинувативши, що я шпионю на користь Росії і Болгарії. І все тому, що я співпрацював з Росією, влаштовував тижня російського і французького кіно! Мені дали три роки.

    Але важко було лише тому, що мене розлучили з дітьми і дружиною Монікою. А в іншому я там прекрасно себе почував: писав книги, сценарії. В’язниця розташовувалась на острові, в нас був тенісний корт. Душ на поверсі. Камеру вранці відкривали в шість, а закривали в дев’ять. Роби, що хочеш.

    — Годували добре?

    — Їжа була в кілька разів краще, ніж для кримінальників. Два рази в тиждень нам давали фіш — такий папірець, за якою можна було замовити все, що хочеш, якщо є гроші. У мене в принципі були, болгари допомагали. Ну, я і замовляв все найкраще — фазанів, ікру…

    — А шампанське?

    — Ні, випивку не можна було. Але наглядачі за хабарі приносили віскі. У 1981 році я вийшов навіть раніше терміну. У Франції до влади прийшов Міттеран і всіх амністував.

    — І яка француженка терпить такого полум’яного революціонера?

    — Вона з Бретані, де живуть самі тупі французи. Моніка — виняток. Правда, вона дуже ревнива.

    «Багаті» не збагатили

    — Які російські картини ви прокатували за кордоном?

    — Перша картина, привезену з Росії, називалася «Руслан і Людмила». Але ніхто в Парижі

    А в цей час російські друзі привезли мені дві кілограмові банки чорної ікри. Я закупив багато горілки і запросив на перегляд відомих людей. Сказав їм: «Панове, пропоную протягом десяти хвилин подивитися фільм, а потім будемо пити горілочку і закушувати чорною ікрою». Всі прийшли. Запустили фільм. Минуло десять хвилин, я кажу: «Стоп!» Але вони як почали кричати: «Ні! Давай далі показуй!» В результаті картину тричі крутили по французькому телебаченню. А ще я прокочував у Франції «Білий Бім — чорне вухо», «Сибириаду», «Зозулю»…

    — А як вийшли на серіал «Багаті теж плачуть»?

    — У 1992 році мені прислали список фільмів від мексиканських дистриб’юторів, де одним з пунктів значилося «Багаті теж плачуть». Мені так сподобалася назва, що я навіть жодної серії не подивився. Запросив в Болгарію акторів з Театру на Таганці, і протягом шести місяців ми сдублировали 248 серій. У той час роботи в Москві для них не було, зарплати мізерні. Так вони з цієї «халтури» за десять дублянок привезли! Коли запропонував Першому каналу цей серіал, керівництво мені заявляє: «Ну як ми будемо це «мило» показувати? Журналісти нас повісять!» Я кажу: «Якщо повісять, похорон за мій рахунок». В результаті переконав поставити в ефір для початку шість серій. Виверт, як з «Русланом і Людмилою».

    Успіх був настільки приголомшливим, що зі мною тут же уклали контракт на весь серіал. А потім я привіз у Москву головну героїню серіалу Вероніку Кастро. У Шереметьєво її зустрічали близько пятитысяч людина! Деякі жінки билися в істериці, службова кімната аеропорту була завалена квітами. Ці букети везли в Москву двома вантажівками. А нас в Кремлі сам Єльцин прийняв.

    — І багато грошей заробили?

    — Ой, багато! Але їх зжерла інфляція дев’яностих років. Хіба що я встиг дати президента Гільдії радянського кіно Євгену Жарикову на фестиваль «Сузір’я» 200 мільйонів рублів. Пізніше я привіз вам серіали «Дика Роза», «Просто Марія», «Моя друга мама». Вони теж сподобалися телеглядачам.

    Кокаїн для барда

    — Діно, адже ви дружили з Висоцьким?

    — Так, і дуже за ним сумую. Це американці його вбили…

    — Як це?!

    — Ми разом з ним протягом року писали сценарій фільму «Канікули після війни». У мене був свій замок у передмісті Парижа поблизу Версаля, і Володя, приїжджаючи до Франції, залишав чемодан у Марини Владі, а жив у мене. Оскільки його були готові продюсувати американці, Володя відправився на переговори в Лос-Анджелес на три місяці. Після повернення я його зустрічаю як годиться — горілка, оселедець. І раптом в 12 ночі у нього напад. «Що з тобою?» — питаю. А він відповідає: «Диночка, у мене ломка, мені доза потрібна!» Його за це час на наркотики посадили в Америці! Я кажу: «Хлопчик, ти з глузду з’їхав? Це смерть! Не можна!»

    — Які наркотики він вживав?

    — Кокаїн. В годину тридцять ночі я беру машину, їду на майдан Пігаль у бардаки, купую дозу. Йому стає краще. На наступний день я був змушений у справах від’їхати в Болгарію. Порадив йому повернутися в Москву, щоб через два тижні там зустрітися. Я думав, що в Москві він не знайде наркотики. Але, на жаль… Через шість місяців його не стало…

    — Де ви відпочивали з Володимиром Семеновичем?

    — Так от хоч в бардачку «У Тані», що називався так на честь господині, старої московської блядушки. Зараз-то вона вже померла. А в той час там концентрувалися повії з Радянського Союзу. Таня мені завжди дзвонила: «Диночка, приходь сьогодні ввечері, нова українка приїхала!» Володя Висоцький дуже любив там бувати. Грав частенько до шести ранку і багато імпровізував. Таня навіть для нього купила гітару.

    — А з дівчатами він, вибачте, близько спілкувався?

    — Навіть дуже любив! Це коштувало 300 франків, приблизно 60 доларів.

    — А як же світле почуття до Марині Владі?

    — Так не любив він її! Це ж було очевидно. Втім, вона його теж. Кожен з них жив своїм життям…

    «Ніжки Буша»

    — Діно, ви добре знаєте колишнього магната шоу-бізнесу Сергія Лісовського…

    — Коли я привіз серіал «Багаті теж плачуть», Лісовський відповідав за розміщення реклами на Першому каналі. Я тоді запропонував: «Платіть мені за хвилину реклами в перервах серіалу п’ятсот доларів, а що зверху накрутіть — все ваше». В результаті Лісовський продавав за хвилину тридцять тисяч доларів і добре на цьому заробив! За це він мені досі вдячний.

    — Кажуть, саме ви допомогли йому зайнятися курячим бізнесом?

    — Діло було так: у 1999 році я прилітаю до Москви на приватному літаку французького «курячого короля» Жерара Бургуена. Як летіли — окрема пісня. Шасі у літака було зламано, а за штурвалом сидів сам Бургуен. Стюардеси загодовували нас величезною кількістю курятини у всіх видах, яка запивалась кінськими дозами спиртного. Слава богу, дещо приземлилися. Так ось Бургуен прилітав на переговори з якимсь губернатором, щоб відкрити свої заводи в Росії. А мене попросили зайнятися розрахунками. Я з’ясував, що тільки десять відсотків курятини, яка у вас продається, — національна продукція, а все інше — «ніжки Буша».

    — А що, «ніжки Буша» — це погано?

    — Так адже американці в корм курям всяку хімічну гидоту додають. Тому в них і такі товсті жопи! В Європі такого немає. Лісовський наді мною сміявся: «Диночка! Коли французький півень на Червоній площі заспіває?» Проходить час, і раптом він мені дзвонить і повідомляє, що теж хоче зайнятися цим бізнесом! Я йому допоміг. І сьогодні в Домодєдово у Лісовського — курники, інкубатори, бійня. Завод коштував 80 мільйонів доларів, Сергій узяв кредит у банку. Прибутку у нас поки немає. Але в успіх серіалу «Багаті теж плачуть» теж не всі зразу повірили…