Всеволод Левашов-Дубровський

Vsevolod Levashov-Dubrovskiy

  • Дата смерті: 13.11.1966 року
  • Рік смерті: 1966
  • Громадянство: Росія

    Біографія

    Редактор-видавець монархічної газети «Наша країна», соратник В. Л. Солоневича. В роки громадянської війни офіцер лейб-гвардії 2-ї артилерійської бригади добровольчої армії. У роки другої світової війни був на службі у Болгарській Дирекції Пропаганди, відаючи відділом по боротьбі з комунізмом і співпрацюючи в болгарських виданнях до самого останнього моменту перед заняттям у 1944 Софії радянськими військами.

    При наближенні Червоної Армії йому довелося залишити Софію. У н. 1945 «Народний суд» виніс йому заочний смертний вирок за його антикомуністичну роботу. (Саме тоді він змінив своє прізвище Левашов на прізвище рідного дядька, Дубровського). В цей час він вже був в Австрії, де прожив три роки в таборах «Ді-Пі».

    З 1940 зв’язок між Дубровським і Солоневичем не припинялася, спочатку письмова, а потім, після переїзду Дубровського до Відня, і особистими наїздами в Східну Пруссію, куди письменник був інтернований. Закінчення війни їх розділило, т. к. Дубровський потрапив у Зальцбург, але обмін листами тривав,і, маючи повну можливість виїхати в США, Дубровський волів Аргентину тільки тому, що туди мав намір переселитися Солоневич для продовження видавничої діяльності. В одному з перших номерів «Нашої країни» Солоневич обіцяв читачам, що з приїздом Дубровського всі технічні неполадки будуть усунені і газета налагодиться. Так воно і сталося.

    Випустивши в Буенос-Айресі перші 50 номерів «Нашої країни» двухнедельно, Солоневич, за наполяганням Дубровського, перейшов на щотижневі випуски газети, причому вся тяжкість роботи лягла на Дубровського. Живучи разом з Солоневичем в 44 км від аргентинської столиці, Дубровський займався газетою впритул, починаючи від метранпажирования, що давало економію при випуску кожного номера в 60 песо (тодішніх 3 долари!), до її розсилання.

    Спочатку справи газети йшли погано: не було ніяких грошей. Дубровський почав налагоджувати найважливішу частину справи — поширення, бо виходило так, що газета йшла невідомо куди — за застарілим, довоєнним адрес передплатників — і не давала жодного припливу коштів. Кожен номер висів на волоску. А якщо тільки один номер не вийшов би до терміну, відразу могло пропасти довіру публіки до того, що вона дійсно буде виходити регулярно.

    Споряс Дубровським, Солоневич тим не менше в душі своїй очевидно визнавав його правоту. Адже коли Солоневич був висланий в Уругвай, керівництво газетою він поклав саме на Дубровського, а не на свого сина Юрія (той переїхав у США лише рік потому). Та й з переїздом Юрія в США Солоневич не переніс туди видання «Нашої країни», що він міг спокійно зробити, доручивши редагування синові — відстань не грало ніякої ролі. Однак він на це не пішов, бо знав, що газета знаходиться в надійних руках.

    Після смерті Солоневича в 1953 Дубровський випускає газету «Наша країна» ще 13 років аж до своєї смерті.