Петро Паламарчук

Фотографія Петро Паламарчук (photo Petr Palamarchuk)

Petr Palamarchuk

  • День народження: 20.12.1955 року
  • Вік: 41 рік
  • Дата смерті: 14.02.1997 року
  • Громадянство: Росія

Біографія

Паламарчук Петро Георгійович (20.12.1955-14.02.1997), російський письменник, історик і громадський діяч. Більшу частину свого життя присвятив сподвижницької праці по складанню чотиритомного довідника по всім існуючим і зруйнованим церквам Москви — «Сорок сороків» (Париж, 1988-90; в 1992-95 передруковано в Москві).

Паламарчук Петро Георгійович (20.12.1955—14.02.1998), письменник. Народився в Москві в сім’ї військового моряка; дід по батькові — малоросійський літератор, який писав під псевд. М. Чечель; дід по матері — маршал П. Кошовий. Закінчивши 1978 Інститут міжнародних відносин, Паламарчук 11 років працював в Інституті держави і права Академії наук. Захистив канд.. дисертацію про історичні права Росії на Арктику, випустив монографію «Ядерний експорт: міжнародно-правове регулювання» (1988). З 1990 по 1994 — зав. історичної редакцією видавництва московських письменників «Столиця». З 1955 — ведучий рубрики «Російське зарубіжжя» журналу «Батьківщина».

Довгий час Паламарчук був змушений друкуватися під різними псевдонімами в емігрантських виданнях «Віче», «Континент», «Посів», «Російське Відродження», «Російська думка». За кордоном вийшли книги Паламарчука «Ключ до Гоголя» (Лондон, 1985) і 4-томник «Сорок сороків. Ілюстрована історія всіх московських церков» (Париж, 1988-90). В цей час на батьківщині Паламарчук міг займатися лише публікаторській діяльністю: він випустив у 1984 «Обрану прозу» Р. Державіна, у 1987 — «Обрану прозу» К. Н. Батюшкова, в 1985 став упорядником збірника «Гоголь: історія й сучасність». Паламарчук є також автором критико-біографічного і певною мірою художнього дослідження «Олександр Солженіцин: Путівник», опублікованого вперше в альманасі «Кубань» (1989. № 2-5).

Перша публікація Паламарчука в Росії — повість «Єдиний Державін» («Літературна навчання». 1982. № 4), в якій, широко використовуючи архаїчний мову XVIII ст., автор розмірковує про таємниці життя і смерті, спираючись на творчість поета. Ця повість, вийшовши окремим виданням у 1986, була удостоєна всесоюзної премії за кращу першу книгу молодого письменника. До жанру «сучасних сказань» належать також книги «Два московських сказання» і «Чисто поле» (обидві — 1987), де вітчизняна історія виступає рівноправним дійовою особою поряд з сучасністю. Новим витком у розвитку цього жанру є романи «Іванівська гірка» (1989), «Козацькі могили» (1990) і «Векопись» (1992), в яких зроблена спроба історіософського осмислення минулого і сьогодення трьох складових частин Русі — Великої (Росія), Малої (Україна) і Білої (Білорусь).

Паламарчук належить до того письменницькому поколінню, яке заявило про себе після періоду «застою» (70-80-ті) в суспільно-політичному житті країни. Для нього властиве осмислення сучасних подій в контексті не70-річної, а 1000-річної історії країни. Паламарчук написав своєрідне продовження древніх хронік — «Новий московський літописець» («Віче». 1989-90. № 36-38). Своє завдання Паламарчук бачить у тому, щоб, як він заявив на VII з’їзді письменників Росії в 1990, художньо відобразити надзвичайний поворот між 1960 і 1988: між обіцянками Н. С. Хрущова показати по телевізору «останнього російського попа» і «в основному побудувати комунізм» і почався к. 80-х загальним скрухою ідеї комунізму, який супроводжувався вперше відкритим всенародним святкуванням Тисячоліття російського Православ’я.

Образ подвижника ХХ ст. архієп. Іоанна (Максимовича) — у центрі роману «Немає. Так» (1995). Герой оповідання, наш сучасник лейтенант Рікс відкриває для себе драматичну історію Білого руху і російської еміграції 20-х.

Попов Р.