Павло Скоропадський

Фотографія Павло Скоропадський (photo Pavel Skoropadskiy)

Pavel Skoropadskiy

  • День народження: 15.05.1873 року
  • Вік: 71 рік
  • Місце народження: Вісбаден (Німеччина), Україна
  • Дата смерті: 26.04.1945 року
  • Громадянство: Україна

Біографія

Коли Тимчасовий уряд визнав легітимність Центральної Ради (2 (15) липня 1917), приступив до українізації свого корпусу, що отримав назву «1-го Українського». 6 жовтня з’їзд Вільного козацтва в Чигирині проголосив його отаманом.

СКОРОПАДСЬКИЙ, ПАВЛО ПЕТРОВИЧ (1873-1945), український військовий і державний діяч, гетьман України. Народився 3 (15) травня 1873 року у Вісбадені (Німеччина) у дворянській родині. Батько П. І. Скоропадський – крупний поміщик Чернігівської і Полтавської губерній, полковник російської армії, прямий нащадок українського гетьмана І. в. Скоропадського (1708-1722). Мати М. А. Міклашевського – із старовинного козацького роду. Після закінчення Петербурзького Пажеського корпусу отримав чин корнета і був призначений командиром ескадрону Кавалергардського полку (1893). У 1895 став полковим ад’ютантом. У 1897 проведений в поручики. У 1898 одружився на А. П. Дурново, дочкою московського генерал-губернатора. Брав участь у Російсько-японській війні: командував сотнею 2-го Читинського козачого полку, потім служив ад’ютантом командувача російськими військами на Далекому Сході генерала Н.П.Линевича. Нагороджений Георгіївською зброєю та орденом Св. Володимира. У грудні 1905 проведений в полковники і призначений флігель-ад’ютантом імператора Миколи II. У 1910-1911 командував 20-м драгунським Фінляндським полком. У 1911 призначений командиром лейб-гвардії Кінного полку. У 1912 проведений в генерал-майори. Під час Першої світової війни командував 1-ю бригадою 1-ої гвардійської кавалерійської дивізії, потім був призначений командиром 3-ї, а пізніше 5-ї гвардійської кавалерійської дивізії. У 1916 став генерал-лейтенантом. У січні 1917 отримав під початок 34-й армійський корпус.

Після Лютневої революції, що викликала підйом а

втономистского руху на Україні, опинився в складному становищі – підкоряючись Тимчасового уряду і Верховному командуванню, був змушений рахуватися з Центральною Радою (органом всеукраїнської влади, створеним місцевими національними партіями 4 (17) березня 1917), оскільки його корпус перебував на підконтрольній їй території. Коли Тимчасовий уряд визнав легітимність Центральної Ради (2 (15) липня 1917), приступив до українізації свого корпусу, що отримав назву «1-го Українського». 6 жовтня з’їзд Вільного козацтва в Чигирині проголосив його отаманом.

Жовтневий переворот зустрів вороже. Підкорився Центральній Раді і був призначений командувачем збройними силами проголошеної 7 (20) листопада Української народної республіки. З 3 (16) грудня вів успішні військові дії проти перебували під впливом більшовиків частин Південно-Західного фронту і загони Українського радянського уряду, що влаштувався в Харкові; зміг запобігти встановлення Радянської влади на більшій частині території України. 29 грудня (11 січня) на знак протесту проти рішення Ради про розпуск 1-го Українського корпусу подав у відставку.

Взяття Києва більшовиками 26 січня (8 лютого) 1918 змусило його перейти на нелегальне становище. Після вступу до Києва німецьких військ і відновлення влади Центральної Ради очолив офіцерсько-козацьку організацію «Українська народна громада». 29 квітня 1918 р. на з’їзді хліборобів» (великих землевласників) проголошений «гетьманом всієї України»; за наказом командувача німецькими військами фельдмаршала Р. Эйхгорна Центральна Рада була розпущена. Українська народна республіка перестала існувати, поступившись місце Української державі на чолі з гетьманом.

Отримавши владу, П. П. Скоропадський направив свої зусилля на створення незалежної української держави з усіма необхідними атрибутами: був прийнятий закон про українське громадянство, затверджений державний герб, введена власна грошова система, сформовано кілька національних дивізій, проголошена автокефалія Української церкви, організована Українська академія наук, відкрито два державних університети. Його внутрішня політика ґрунтувалася на відродженні історичної української традиції (гетьманство як політична форма, конституювання козацтва як стану) і на відновлення дореволюційних порядків (права власності на землю, свободи торгівлі і приватного підприємництва). Українізація, однак, не означала проведення націоналістичного (антирусского) курсу. Режим надавав підтримку організаціям російських офіцерів, хоча і перешкоджав створенню ними великих військових формувань. Його опорою були правоконсервативна кола. Гетьман провів чистку державного апарату від представників демократичних партій, піддавав репресіям лівих націоналістів (українських есерів і соціал-демократів), проводив каральні експедиції проти селян, захватывавших поміщицькі землі. В зовнішній політиці орієнтувався на Німеччину і її союзників, підтвердив всі раніше укладені Україною угоди; тим не менш домігся визнання з боку Антанти і ряду нейтральних країн. Уклав договір з націоналістичними владою Криму, вступив у військовий союз із козачими урядами Дону і Кубані.

Після поразки Німеччини і почала евакуацію німецьких військ з України спробував спертися на Антанту і Біле рух. Відмовився від гасла самостійної України і заявив про готовність воювати за відтворення єдиної Росії разом з Добровольчою і Донський арміями. Приступив до формування російських офіцерських дружин. Проте повстання, підняте проти нього в середині листопада лідерами Українського національного союзу (В. К. Винниченка, С. В. Петлюра), і успішний наступ (при нейтралітеті німців) петлюрівських загонів на Київ призвело до розкладання гетьманських військ і краху Української держави. 14 грудня 1918 р. Скоропадський відмовився від влади і під виглядом пораненого німецького майора покинув Київ, кинувши місто і його нечисленних захисників (п’ять тисяч білих офіцерів) на сваволю долі.

В 1918-1945 жив у Німеччині. Був центром тяжіння монархічного крила української еміграції. Під час Другої світової війни активно співпрацював з німцями. У квітні 1945 втік з обложеного Берліна на південь, але по дорозі потрапив під бомбардування союзної авіації і був смертельно поранений. Помер 26 квітня в шпиталі Меттена (Баварія).