Лев Пономарьов

Фотографія Лев Пономарьов (photo Lev Ponomarev)

Lev Ponomarev

  • Рік народження: 1941
  • Вік: 74 року
  • Місце народження: Томськ, Росія
  • Громадянство: Росія

Біографія

Відомий правозахисник, виконавчий директор Загальноросійського громадського руху «За права людини». В минулому — депутат Державної Думи РФ першого і другого скликань, депутат Верховної Ради РРФСР. Один із засновників політичного руху «Демократична Росія», згодом — один з лідерів партії «Демократична Росія». Доктор фізико-математичних наук, професор.

Лев Олександрович Пономарьов народився в 1941 році в місті Томську.

У 1965 році Пономарьов закінчив Московський фізико-технічний інститут у 1968 році — аспірантуру МФТІ. У 1969 році Пономарьов почав працювати в Інституті теоретичної та експериментальної фізики — був науковим співробітником, старшим науковим співробітником і провідним науковим співробітником.

Ще в радянські часи Пономарьов примкнув до руху правозахисників. У 1990 році на з’їзді «Демократичної Росії» Олена Боннер згадувала, що він їздив у заслання до першого голови Московської Гельсінкської групи Юрія Орлова і допомагав його сім’ї «не в пісні роки брежнєвщини, а в її страшні роки, коли режим вирішив покінчити з дисидентами».

У 1988 році Пономарьов виступив одним із засновників товариства «Меморіал» — всеросійського товариства щодо увічнення пам’яті жертв політичних репресій. У 1989 році він став довіреною особою академіка Андрія Сахарова на виборах народних депутатів СРСР.

У 1990 році Пономарьов був одним із засновників політичного руху «Демократична Росія» — партій, опозиційних до КПРС. На проведеному в жовтні установчому з’їзді руху він був обраний співголовою координаційної ради. «Демороссы» виступали за введення поста президента РФ і підтримували Бориса Єльцина. За словами Пономарьова, до 1993 року вони регулярно спілкувалися з першим президентом Росії і пропонували свої варіанти вирішення політичних і економічних завдань. «Багато він зробив, може бути, за нашою підказкою», — припустив правозахисник.

У 1990 році Пономарьов як член бюро координаційної ради Московського об’єднання виборців (КС МОЇ) був обраний депутатом Верховної Ради РРФСР. Восени 1991 року він очолив парламентську комісію з розслідування діяльності ГКЧП і з’ясування ролі КДБ у спробі державного перевороту. Спікер ВР Руслан Хасбулатов про результати розслідування зневажливо відгукувався а «Незалежна газета» вказувала на непрофесіоналізм роботи комісії: за словами видання, в результаті їх роботи «увага громадськості з принципового питання: чи є КДБ загрозу конституційному ладу російської держави і можливе подальше існування такої організації в демократичному суспільстві — було переключено на всякого

роду спекуляції приватного характеру…»

В 1993 році, в період протистояння між парламентом і президентом, Пономарьов став одним з учасників зустрічі Єльцина з представниками демократичних партій, в ході якої глава держави пообіцяв не штурмувати Білий Дім і не розпускати місцеві ради. Пономарьов тоді повірив, що конфлікт не буде розв’язано шляхом застосування сили, і заявляв, що «президент психологічно не готовий до введення диктатури і весь час шукає варіантів, як пом’якшити ситуацію». Однак після того, як прихильники Верховної Ради зробили спробу захоплення телецентру «Останкіно», вірні Єльцину війська розстріляли будівлю парламенту.

На виборах в Державну Думу у грудні 1993 року Пономарьов балотувався в одномандатному окрузі та списку виборчого об’єднання «Вибір Росії». Проте в парламент не потрапив, незважаючи на те, що «Вибір Росії» успішно виступив на виборах. Депутат Пономарьов став в 1994 році — після смерті депутата Василя Селюнина. У жовтні того ж року Пономарьов став лідером федеральної партії «Демократична Росія» (другим лідером партії стала депутат Держдуми Галина Старовойтова). Преса повідомляла, що після початку військової операції в Чечні партія відмовилася підтримувати уряд і президента.

У 1997 році Пономарьов виступив ініціатором створення в Москві багатопрофільної правозахисної приймальні «Гаряча лінія» і загальноросійського руху «За права людини», ставши виконавчим директором і член ради руху. У тому ж році він організував ініціативну групу «Спільна дія», що об’єднала представників російського правозахисного співтовариства (засновниками групи виступили Московська Гельсінкська група, Громадський центр сприяння реформі кримінального правосуддя і Комітет допомоги біженцям і вимушеним переселенцям).

Багато уваги Пономарьов приділяв темі припинення війни в Чечні. У січні 2001 року він став одним з організаторів Всеросійського надзвичайного з’їзду в захист прав людини, в березні виступив з ініціативою створення Російського загальнонаціонального комітету «За припинення війни і встановлення миру в Чеченській Республіці», а у 2002 році виступив ініціатором проведення міжнародної конференції «За припинення війни і встановлення миру в Чеченській

Республіці».

Пономарьов виступав як організатор серії мітингів і круглих столів на захист демократичних свобод і мирного врегулювання в Чечні, а також з приводу політичних репресій в країні і щодо ситуації навколо справи «ЮКОСа». Пономарьов неодноразово коментував ситуацію, що склалася в російській системі виконання покарань, відзначаючи факти масових порушень прав ув’язнених. У 2006 році Пономарьов став одним з творців Фонду «захист прав ув’язнених».

Навесні 2006 року Пономарьов як один з членів Громадського комітету на захист вчених створеного після ініціювання ФСБ «шпигунських» процесів проти представників російської науки — Ігоря Сутягіна, Валентина Данилова, Анатолія Бабкіна та Аскара Кайбышева. Комітет виступав за організацію публічних слухань на тему судових переслідувань представників науки з запрошенням членів Російської академії наук та неурядових організацій.

У вересні 2006 року, після того, як Пономарьов був засуджений на три доби адміністративного арешту за організацію несанкціонованого пікету в пам’ять про жертви теракту в Беслані (2004 рік), правозахисна організація Amnesty International визнала його в’язнем сумління.

Пономарьов виступав активним учасником Всеукраїнських з’їздів на захист прав людини (2001, 2006), організованих з метою консолідації правозахисного руху в країні. У своїй промові на другому з’їзді, який відбувся грудні 2006 року, Пономарьов заявив: «Ми збиралися на початку епохи Путіна, тепер збираємося в її кінці, і дійсність перевершує наші найгірші очікування». При цьому він підкреслив, що правозахисники не збираються йти в підпілля. «Якщо на кону стоїть життя або здоров’я людей, що з владою треба співпрацювати, який би неосудною вона не була», — зазначив правозахисник.

У січні 2007 року директор Федеральної служби виконання покарань Юрій Калінін подав позов про захист честі і гідності проти Пономарьова, прокоментував в листопаді 2006 року можливу відставку глави ФСВП, та інформаційного агентства Regnum, що опублікував цей коментар. Позивач вважав, що в інтерв’ю під заголовком «Лев Пономарьов: при Калініні в Росії з’явилося 40 тортур зон» від 10 листопада 2006 року правозахисник неправомірно звинуватив його в перевищенні посадових за

лномочий, назвавши директора ФСВП «автором системи» самодіяльних організацій ув’язнених («Секція дисципліни і порядку»), з наділенням їх членів додатковими пільгами і правами адміністрації виправних колоній (аж до права на застосування фізичного насильства), а також у створенні «тортур зон».

23 квітня 2007 року Пресненський районний суд міста Москви задовольнив позов Калініна, зобов’язавши Пономарьова спростувати поширювані їм відомості, а ІА Regnum — опублікувати спростування. 28 квітня 2007 року була оголошена мотивувальна частина рішення суду. Судді вирішили, що самодіяльні організації засуджених були сформовані і діяли у відповідності з наказом міністра юстиції РФ №79 від 8 липня 2005 року, тому Калінін не може бути автором сформованої системи. Рішення Пресненського районного суду 14 червня 2007 року було затверджено Судовою колегією з цивільних справ Московського міського суду. 30 липня 2007 року у відповідності з рішенням суду ІА Regnum опублікувало спростування, написане Пономарьовим. Правозахисник визнав, що його висловлювання про «авторство» Калініна виявилося неточним, але підкреслив, що представлені в суд матеріали і свідчення свідків доводили поширеність катувальної практики в російській системі виконання покарань. Крім того, Пономарьов привів дослівну цитату з ухвали Судової колегією у цивільних справах Московського міського суду: «Калінін з 1992 року є незмінним керівником органу, що займається службу виконання покарань в РФ, і, отже, несе пряму відповідальність за які відбуваються в його відомстві порушення прав і свобод громадян».

У лютому 2008 року радіо «Ехо Москви» повідомило про те, що проти Пономарьова було порушено кримінальну справу за звинуваченням у наклепі на директора ФСВП. Зазначалося, що приводом для висунення звинувачень стало рішення суду, який визнав помилковими твердження Пономарьова про відповідальність генерала Калініна за створення катувальної системи в російських колоніях.

Пономарьов — доктор фізико-математичних наук, професор. Пономарьов є головним редактором газети регіональних правозахисних організацій «За права людини».

Пономарьов одружений, у нього четверо дітей. У вільний час він захоплюється живописом.