Ігор Лубченко

Фотографія Ігор Лубченко (photo Igor Lubchenko)

Igor Lubchenko

  • День народження: 03.11.1937 року
  • Вік: 79 років
  • Місце народження: Псков, Росія
  • Громадянство: Україна

Біографія

Ігор Лубченко — про те, кого вважати загиблим при виконанні, як можна було розкрити вбивство Гонгадзе, і що таке преса.

Ігор Федорович, за роки незалежності в Україні трагічно загинуло близько 40 журналістів. Першим у цьому списку стоїть прізвище відомого телерепортера молодіжної студії «Гарт» нардепа Вадима Бойка. Потім були інші жертви — луганський власкор «Київських Відомостей» Петро Шевченко, головний редактор «Вечірньої Одеси» Бориса Дерев’янка, засновник інтернет-видання «Українська правда» Георгій Гонгадзе, керівник ТРК «Тор» зі Слов’янська Ігоря Александрова… Вони всі загинули при виконанні професійного обов’язку?

— Журналіст є таким, якщо інше не доведено судом. Тобто співробітник ЗМІ буде вважатися загиблим при виконанні, поки це не спростовано в судовому порядку. Серед загиблих практично немає тих, хто писав нешкідливі замітки, нариси, розповідав про якісь пересічних, рядових події. Як правило, це люди, які працювали в жанрі розслідувань, судової, кримінальної тематики. Вже одне це ставить їх смерть в особливий ряд…

Значить, вбили або замовили ті, кого критикували? Чому тоді, на вашу думку, організатори не понесли відповідальності?

— Такі злочини не розкриваються. Або розкриваються з великими потугами. Ви згадали Вадима Бойка. Його трагічна смерть в лютому 1992 року і досі залишає масу питань. Навіщо йому, як стверджувало слідство, було тримати під ліжком каністри з бензином? Що спричинило вибух і пожежа — бензин або… несправний телевізор? Яке розслідування вів тележурналіст незадовго до трагедії? Кілька років тому я звернувся до Генпрокуратури і МВС з проханням поставити крапки над «і» у цій історії. Однак мене запевнили, що там, мовляв, і так все ясно — трагічна випадковість…

Днями ГПУ оголосила про фактичне закінчення слідства у справі Пукача, обвинуваченого у вбивстві Гонгадзе. Правда, тут же термін утримання Пукача під вартою продовжено ще на 3 місяці. Що ви думаєте з цього приводу?

— На мій погляд, розслідування справи Гонгадзе треба було доручити комусь із досвідчених «важняків», які вже не працюють у правоохоронних органах, але набили руку в розкритті навмисних вбивств. Таких асів, зубрів слідчої роботи можна знайти, дати їм матеріали кримінальної справи і, не обмежуючи у часі, попросити докопатися до істини. І вони б до неї докопалися. І не було б 10 років загадок і невідомості.

А як ви особисто поставилися до версії слідства про Кравченка як про єдиного замовника вбивства Гонгадзе?

— Мені вона здалася непереконливою. Якщо чесно, не дуже-то вірю і в те, що Кравченко міг віддати команду прибрати Георгія. І в те, що Кучма був зацікавлений в усуненні журналіста. Але я не читав матеріали кримінальної справи і багато чого не знаю. Думаю, справа Гонгадзе, як і «кольчужний» скандал, «плівки Мельниченка», було спрямовано проти самого Кучми.

Ким, хто, по-вашому, був у цьому зацікавлений?

— Це було якимось чином пов’язано з візитом Кучми до Вашингтона. Наскільки знаю, Леоніду Даниловичу адміністрація Буша передала список людей з його найближчого оточення, які дискредитували не тільки себе, але і президента України. І цих людей Кучма досить швидко усунув від влади. Вони фінансували його президентську кампанію і, зрозуміло, розраховували наопределенные дивіденди від такої підтримки. А замість них отримали відставку. І природно, могли помститися, розгорнувши кампанію «Україна без Кучми». А в неї вже вплелися і записи в президентському кабінеті, і «Кольчуги» нібито для Іраку, і зникнення Гонгадзе…

Так все-таки — за що в Україні вбивають журналістів?

— За правду. За непідкупність. За безстрашність. За те, що не вдалося залякати. Вбивають не за те, що вже надруковано або знято. З журналістами розправляються на етапі підготовки, збору матеріалу, або коли він вже готовий до друку, виходу в ефір — це найнебезпечніший відтинок… За те, що вже стало надбанням громадськості, як правило, не мстять. Є відморозки, які загрожують і після виходу критичної статті, викривального теле — або радиосюжета. Але це швидше виключення…

Ситуацію зі свободою слова в Україні часто порівнюють з Росією, Білоруссю, іншими країнами. Ваша думка?

— Будь-яке порівняння кульгає. Але повинен сказати, що в деяких країнах журналісти настільки безправні, що не дозволяють і натяку на критику — це загрожує миттєвим звільненням. Там інша журналістика та інші журналісти.

А як взагалі нинішня влада в Україні належить до преси?

— Влада завжди влада. Я кажу журналістам: ніколи не сподівайтеся на неї і не чекайте доброго царя. Свої права треба відстоювати самим. І вчитися цьому.

Тобто ви не вважаєте пресу «четвертою владою»?

— Боже збав! Ким ми тільки не були — і підручними партії, і «четвертою владою», і ланцюговими псами демократії… Блеф і оману. Преса не може бути властьюили її гілкою за визначенням. Вона повинна бути тільки громадським контролером інших гілок. Якщо на одній стороні човна буде і перша, і друга, і третя влада, і до них ще й преса примкне, човен перекинеться. Потрібна противага.

Журналістів будуть і далі вбивати?

— Така професія. Виключити нічого, на жаль, не можна…

Молодих ця перспектива не лякає?

— Серед них є безстрашні. Є й ті, хто шукає в професії вигоду, користь. Є ті, хто не вміє написати замітку, зате слухняні і йдуть на все що завгодно — лише б платили. Часто із-за таких нашої професії відгукуються як про одну з найдавніших…

Сім’ї загиблих журналістів отримують якусь матеріальну підтримку?

— Так, така допомога у вигляді президентської стипендії, про яку клопочеться наш творчий союз, виявляється дитині до досягнення нею 18-річного віку, а якщо він вже вчиться у вузі, то до закінчення навчання. Гроші не великі — сума варіюється від мінімального розміру зарплати. Але і це в разі втрати годувальника підмога для його родини…

У велику пресу з юнкерів

Ім’я: Ігор Федорович Лубченко

Народився: 3.11.1937 в Пскові

Вперше друкувався в ізюмській райгазеті Харківської області, будучи учнем 5-го класу. Закінчив журфак КДУ ім. Шевченка. Працював в багатотиражних, молодіжних газетах, міськкомі і ЦК комсомолу, 7 років редагував «Молодь України», 6 років — власкор «Учительской газеты» по Україні, потім очолив газету «Освіта». Був незаконно звільнений і оскаржив це рішення через суд, домігшись компенсації за вимушений прогул. Голова СЖУ з 1997-го.