Петро Глєбов

Фотографія Петро Глєбов (photo Petr Glebov)

Petr Glebov

  • День народження: 14.04.1915 року
  • Вік: 85 років
  • Місце народження: Москва, Росія
  • Дата смерті: 17.04.2000 року
  • Громадянство: Росія

Біографія

У багатьох інтерв’ю з Петром Петровичем Глєбовим і нарисів про нього чи не кожен автор пише про образ Григорія Мелехова, створеному актором у фільмі С. Герасимова «Тихий Дон»: «його доленосна роль», «образ на все життя»… І справді, кінематограф пізно помітив Глібова, до сорока років актор знімався в епізодах. Остання розмова Геннадія Сухіна з актором відбувся за півроку до його ювілею – 14 квітня 2000 року Петру Петровичу виповнилося 85 років. А з життя він пішов через три дні: приліг відпочити і не прокинувся…

– Про якусь конкретну роль, не зіграної мною в ті роки, не шкодую. Хоча… Мріяв колись про Прохора з «Угрюм-ріки», дуже хотів зіграти Челкаша – досі березі свої фотопроби на цю роль. Але тут-то доля і зробила мені головний подарунок. День, коли я був затверджений на роль Григорія Мелехова, вважаю днем свого народження. А коли пішла чутка про початок роботи над фільмом «Тихий Дон», серце моє защеміло: я вже звикся з думкою, що розраховувати в кіно на велику роль з моїм обличчям нічого. Тим паче що Герасимов чи не місяць ні «так», ні «ні» не говорив, хотів переконатися, що я в сорок років можу двадцятирічного зіграти. Зате в перший же день початку зйомок сказав моїй дружині: «Він навіть не уявляє, що тепер буде з його життям!»

…Народився я і до чотирьох років жив у Москві, але почалася стрілянина революційна, і нас зі старшим братом відправили в село Назарьево під Звенигородом. Потім ми перебралися в село Дар’їно. Вечорами задушевні пісні під гармонь співали, верхи в нічний з хлопцями ганяли. Я і припустити не міг, що ці селянські навички мені коли-небудь знадобляться. Просто мені завжди хотілося бути на мужика схожим: і серйозним ставленням до життя, і лаконічним, виразним мовленням, і статтю. Пам’ятаю, на зйомки «Тихого Дону» я букваль

але потряс кіношний народ, запросто скочивши на коня.

Коли зі мною після семирічки мова про професії завели, я сказав, що хотілося б ближче до природи що-небудь: я ж звик з травня по жовтень босоніж ходити, мисливець змалку. Вирішив чомусь, що «меліорація» якось пов’язана з качками, отже полювати буду. Потім, правда, технікум в глибинку перевели, і я на чотири роки поїхав в Брасово. Закінчив і в Москву повернувся: сім’я-то у столиці залишалася. А тут і в студії Станіславського набір оголосили.

Не скажу, що вже такий великий у мене в театрі імені Станіславського репертуар був. Весь час відчував якусь внутрішню незадоволеність. До того часу я як кіноактор великий авторитет набрав, так що в Театр кіноактора мене легко відпустили. Там і оклад набагато вище, і на концертах можна було заробити. Правда, ні в одному спектаклі на сцену я так і не вийшов, але від Бюро пропаганди кіномистецтва виступав дуже багато. Виїздив на коні, з шаблею, в гримі Григорія Мелехова. Уривки з роману читав, романси під гітару співав…

За війну у мене персональних нагород не було – так, ювілейні: «За перемогу над Німеччиною», «За оборону Москви». Та й особливих заслуг немає. Кадровим військовим бути не хотів, так що війну закінчив гвардії сержантом і вище командира зен

итного знаряддя не вислужився. Театр поїхав в евакуацію в Середню Азію, а ми, молоді артисти Юрочко Леонідов, Левочка Єлагін, нас цілий гарматний розрахунок набрався, – добровольцями на фронт пішли. І служили в зенітно-артилерійському полку, який охороняв від гітлерівських літаків західний сектор Підмосков’я: Очаково, Передєлкіно, аеропорт Внуково. Я чотири з половиною роки фронтовий життям жив, на щастя, поранений не був. Живих німців не бачив, але спочатку моторошно ставало від масованих нальотів їх бомбардувальників. Вони Москви з лиця землі намагалися стерти. «Боже мій, – думав, – як же ми погано стріляємо, якщо Москва горить!» Але як ми раділи, коли на темному нічному небі, освітленому нашими прожекторами, ми перед носом бомбардувальника бачили розриви наших снарядів! А якщо він ще й диміти починав…

І як-то в тихий день, коли нальотів не було, повіз я мамі сухарів, картоплі. Їду в Москву і думаю: адже згоріла вся. А вона стоїть! Ну, в Вахтанговский театр бомба потрапила, біля нашого будинку одна впала, але Москва стоїть! Коли театр із Середньої Азії повернувся, нас на вистави стали відпускати. У День Перемоги ми в ДК імені Леніна «Трьох сестер» грали, і коли почався салют, всі – і глядачі, і артисти в сценічних костюмах – на вулицю висипали, а там «уррр-а-а!»

суцільне… Армія мені багато чого дала. Вміння носити шинель, військова виправка і в «Тихому Доні», та в інших військових ролях знадобилися.

Які про мене чутки ходили? Ну, збити мене з ніг якимось слухом досить важко. Але якось чув байку, що ми з Бистрицької (Гришка з Ксенією тобто) за «бугор» дали драла. Мене на автостанції якось обслуговують і недовірливо так дивляться, кажуть: ви з Ксенією за кордоном? «А чого мені туди з Ксенією їхати, – питаю, – коли у мене власна, рідна Марина Олексіївна є?» Дочки непогані, двоє онуків улюблених, мисливців.

Що хотілося б встигнути до початку нового тисячоліття? Та чого вже встигати… Звичайно, хотілося б залишитися таким же здоровим і бадьорим. І хоч нездужання деякі відчуваю, але все ж можу поки і горілку пити, і на полювання ходити

Довідка

Народний артист СРСР Петро Петрович Глібов народився 14 квітня 1915 року в Москві. У 1940-му закінчив Оперно-драматичну студію ім. К. С. Станіславського. Грав у драматичному театрі ім. К. С. Станіславського. З 1971 року – актор Театру-студії кіноактора. У кіно з 1941 року. Знявся у фільмах «Тихий Дон», «Піднята цілина», «Балтійське небо», «Непідсудний», «Морський характер», «Омелян Пугачов» та багатьох інших. Помер 17 квітня 2000 року.