Леонід Марков

Фотографія Леонід Марков (photo Leonid Markov)

Leonid Markov

  • День народження: 13.12.1927 року
  • Вік: 63 роки
  • Місце народження: село Олексіївське, Казахстан, Казахстан
  • Дата смерті: 01.03.1991 року
  • Громадянство: Росія

Біографія

Народився в селі Олексіївському в Казахстані. У 1931-34г. грав дитячі ролі у виставах Саратовського драматичного театру, де працював актором його батько В. Д. Марков. У 1945-47г. навчався в студії при Вологодском драматичному театрі. Закінчив студію при Московському театрі Ленінського комсомолу (1950). З 1950 — актор Московського театру Ленінського комсомолу, з 1960 — театру ім. А. С. Пушкіна, з 1965 — академічного театру ім. Моссовета.

Народний артист СРСР (1985).

За ним полювали режисери провідних столичних театрів, його участь гарантувало успіх, «під нього» ставили вистави… В театрі він переграв весь зоряний репертуар. А з кіно не склалося ролі діставалися до образливого незначні! Але і вони запам’ятовувалися. Про кіноролях Маркова хтось написав: «Від нього таке відчуття, ніби лев лапою погладив. Неймовірна сила!»

На сцені грав з дитинства

– Коли я чую вальс з картини Лотяну «Мій ласкавий і ніжний звір», відразу згадую Льоню, – ділиться один Маркова, актор Театру імені Моссовета Леонід Евтифьев. – У Лотяну Льоня зіграв Урбенина, став чи не найбільш помітною його киноролью, хоча особисто мені, що знав Льоню по сцені, говорити про це просто смішно. Після графа Орлова в «Царському полюванні», Порфирія Петровича з «Злочину і покарання», Арбеніна в «Маскараді», Єгора Буличова, Антипи Зикова… Думаю, ви розумієте різницю. Так, Льоня знявся в декількох десятках фільмів, серед них «Русское поле», «Гараж», «Червоне і чорне», «Змієлов», але жоден з них не дає навіть приблизного уявлення про талант Маркова! Це все одно що вінегрет, зроблений з нагоди кухарем екстра-класу…

Про те, як в 1947 році двадцятирічний Марков приїхав підкорювати Москву, сказано чимало – без цього не обходиться, мабуть, жодна інтерв’ю його старшої сестри, народної артистки Римми Маркової… Обидва вони успадкували сценічний дар від батька, провінційного актора-самородка. Мама служила гримером-перукарем. Всією сім’єю їздили по країні, укладаючи контракти з однієї трупою, то з іншого. Діти рано почали виходити на сцену – коли жили у Вологді, закінчили драмстудию при місцевому театрі. Потім за порадою її керівника, режисера Лії Ротбаум наважилися спробувати щастя в Москві, в студії при Ленкомі… Взяли обох! Вони примчали до столиці, не вірячи своєму щастю. І були щасливі, незважаючи на те, що жили впроголодь: перший час на вокзалі, пізніше – в підсобці при театрі і лише потім – в кімнатці энергоинститута, добутої для них главрежем Ленкому Іваном Миколайовичем Берсенєвим.

– Берсенєв дуже вірив у нас, – розповідає Римма Василівна. – По закінченні студії залишив в театрі. Льоня був особливо затребуваний. По-перше,талант, по-друге, сильна чоловіча харизма: він умів грати пол, що не кожному дано! А ось в кіно я почала зніматися раніше і завжди намагалася підштовхнути до цього брата. У 1956-му у нього були прекрасні проби до фільму Чухрая «Сорок перший» на головну роль офіцера-білогвардійця, яку згодом зіграв Стриженов. Хто знає, як склалася б Леніна доля, зніми він у «Сорок першому»?! Братові завадила завантаження в театрі. Він не зміг вирватися. Та й не рвався, якщо відверто. Не було в ньому прагнення вхопитися, розштовхати ліктями… Клімов пробував його на роль Распутіна в «Агонії». Сумнівався – кого брати: Маркова або Петренко? Волів Петренко – він і за віком, і за зовнішністю більше підходив до ролі. А як дійшла справа до озвучки, дзвонить мені: «Не погодився б Леонід Васильович озвучити?» Мабуть, щось зачепило його в Леніном голосі. Я відмовила – розлютилася, за брата образилася. А Льоня мені потім: «Та марно. Я не ревную. Петренко – чудовий актор, а я хоч за кадром, так зіграв цю роль!»

Міг знищити словом

– Для себе я іменував Маркова «анархістом», – говорить режисер Роман Віктюк. – Його натура, його душу, його талант були наскрізь анархични і гордо індивідуальні…

Московський тріумф Віктюка почався саме з «Царської полювання», поставленого ним у Театрі імені Мосради: Марков – Олексій Орлов; Терехова – Самозванка. Столичні театрали дивилися «Полювання» по кілька разів, а провінціали спеціально приїжджали до Москви заради цього спектаклю.

– Я знаю, що Маркова вважали гордовитим, нахабним, зухвалим. Так, все це було, – продовжує Роман Григорович. – Але я його пам’ятаю дуже простим, м’яким, податливим. Очевидно, до нього треба було вміти підійти, зрозуміти його далеко не ординарну особистість.

Про Леоніда Маркова донині розповідають чимало колоритних історій. В основному – пов’язаних з його принциповою здатністю говорити те, що думає.

– Він міг «докласти», знищити словом! – згадує Римма Маркова. – Льоня за вдачею своєю був людиною сором’язливою, затиснутим, а як вип’є – немов узда спадав! Хоча і безвідносно до випивки, часто-густо рубав з плеча. Насамперед творчість «препарував», потім – все підряд. Це багатьом не подобалося – думаю, саме тому було так багато балаканини, злісною й марною.

Як розповідають колеги, ще в бутність Маркова ленкомовцем стався такий випадок: одна актриса отримала звання народної артистки СРСР. Вона стояла перед входом в театр, приймала привітання. Підійшов і Марков, на ту пору артист-початківець, і, цілуючи руку нагородженої, сказав: «Ви-то, я сподіваюся, розумієте, що це непорозуміння…»

А в «Моссовете», де Марков був членом художньої ради театру, його виступів побоювався навіть режисер Завадський. Одного разу обговорювалося вистава «Співаючі піски» – в ньому були зайняті Плятт, Саввіна, Бортніков. «Леонід Васильович, а ви нічого не хочете сказати?» – запитав голова. «Чому ж, – відповів Марков. – Я пропоную зіграти цю виставу кілька разів, окупити витрати, а потім декорації віднести в сарай і більше нікому це твір не показувати…» На наступний день автор п’єси казав усім, що Марков був п’яний. Але це було неправдою. А декорації через деякий час дійсно забрали в сарай.

– Після засідань худради в театрі тільки й розмов було: «А що Марков сказав? А як Марков вважає?» – згадує Леонід Евтифьев. – Але не подумайте, що Льоня лише інших критикував. Він і про себе міг точно так висловитися. Приміром, сам собою в ролі Протасова в «Живому трупі» він був незадоволений, хоч вистава благополучно ввели в репертуар – інших все влаштовувало, а Льоню немає! Як-то раз в серцях зізнався: «Прос…л я цю роль!» Наш тодішній головний режисер Юрій Олександрович Завадський любив повторювати: «В мистецтві треба жити за найвищим, гамбурзьким рахунком». І все підтакувала. Але одна справа – проголошувати, а інше – відповідати. Льоня – відповідав.

Хрестився за рік до смерті

Театри за Маркова билися. Михайло Царьов, художній керівник Малого, кликав до себе артиста не один рік. І ось нарешті, вирішивши, що Театр імені Моссовета йому «набридла», Марков пішов у Малий. Там успішно зіграв головну роль в «Зыковых» і… вісім місяців потому повернувся назад, у трупу «Моссовета»: вельми специфічний, академічний репертуар Малого не припав до душі. Іншого назад не взяли б: творчі амбіції – справа страшне! Але Марков був Марковим, а не «іншим»… У 1985-му йому присвоїли звання народного артиста СРСР.

Уваги артиста постійно домагалися жінки. Шанувальниці проходу не давали. Перший шлюб розпався через ревнощі дружини. І два наступних виявилися невдалими. А з останньою дружиною – Оленою Марков жив 20 років, до самої смерті.

– Ми познайомилися на телезйомках вистави, – розповідає Олена Володимирівна. – Я тоді працювала інженером на телебаченні. Сталася проблема з кольором, Оленці треба було змінити сорочку, і я підійшла до нього з цим проханням. Зазвичай зірки вередують, а він підняв очі, як дитина, і запитує слухняно: «Куди йти? Де переодягатися?» В ту ж хвилину я і закохалася!..

Нам було цікаво разом, незважаючи на різницю у віці – коли познайомилися, йому було 43, мені 27. Він багато читав, багато знав. Ми могли розмовляти годинами! Любили подовгу жити на дачі, нам ніколи не було нудно удвох. Він чудово малював, будинки залишилися його картини. Він був могутньою спиною, охороняв мене – коли помер, я відчула це… Як щодо ревнощів? Якщо й траплялося де-то что-то на гастролях, я не знала і знати не хотіла, бо того, що було між нами, все одно ніхто ніколи дати не міг би… Напевно, наше життя не було гармонією – всяке траплялося, але це була яскрава палітра. Настільки яскрава, що пройшло 15 років після його смерті, а нікого за цей час я не могла б навіть близько порівняти з Льонею. Шкодую тільки про те, що не народила. Він говорив: «Ти – моя дитина, я – твій». Потім пошкодувала…

За рік до смерті Олена і Леонід разом прийняли хрещення. Коли Олена захотіла хреститися, навіть не думала, що чоловік підтримає. А він сказав, ніби думав про це вже давно: «І я з тобою».

За іронією долі незадовго до смерті від актора проминула ще одна – остання кінороль, обіцяла бути дуже цікавою: французи запропонували Маркову грати детектива у своєму серіалі, розрахованому на кілька років, він навіть встиг взяти участь у зйомках. Рівно тиждень. Потім лікарі забрали в лікарню – і більше не випустили.

Леонід Васильович Марков «згорів» за місяць. Рак.

Другу, який прийшов відвідати його у лікарні, він раптом сказав: «Бунтувати не треба. Ролі грав, жінок любив, було багато всього, хорошого більше».